Филін і Соломія були дома. Перегодя надійшла й Филонова жінка. Роман поздоровкався, поклав на столі хліб. Филін попросив його сісти. Соломія стояла коло лежанки і скоса поглядала на Романа. Вона трохи схудла та зблідла на виду: по очах було знать, що вона зазнала немало горя, що вона перемучилась, перепечалилась незгірше самого Романа.
– Соломіє! Я прийшов тебе перепросити і хочу помиритись з тобою. Був я оце того тижня в батюшки. Батюшка гнівається, що ми живемо окроми, – почав говорити Роман.
– Авжеж, дочко! Роман не бив тебе, не нівечив. Він чоловік тихий. А коли ви, може, коли і полаялись, то це світова річ. Без лайки, змагання та сварки ніхто не проживе. Хіба ж і я ніколи не змагався з твоєю матір'ю? Час вам йти на мир. Посердились, полаялись, то й помиріться, – обізвався з-за стола Филін.
Соломія ласкавіше глянула на Романа. Він здався їй тепер і кращий, і веселіший. Вона вже перечула через людей, що Роман покинув пити, не ходить до корчми і заходився коло господарства. Але їй більше од усього було жаль дітей.
Саме в той час вбігли в хату Соломіїні діти. Їх намовила баба Зінька, щоб вони побігли до мами та попросили її вернутись до господи. Дівчинка, проворна та жвава, як і її мати, кинулась до Соломії, обняла її за стан рученятами і задріботіла язиком зовсім так, як дріботіла Соломія.
– Ой мамочко, голубочко! Це ж ви до нас вернетесь? Ой, вертайтесь, мамочко, бо ми оце без вас і з хати не підемо. Ой, вертайтесь, вертайтесь таки зараз, таки разом з нами!
– Та вже вернусь, моя дитино, щоб тебе до пуття довести, – обізвалась Соломія і вже зовсім ласкаво і весело поглянула на Романа.
В Романа на душі стало веселіше. Він почув веселий Соломіїн голос, і той голос задзвенів в його вухах, неначе гучні струни.
Филониха поставила перед гостем полудень. Усі сіли за стіл, випили по чарці, пополуднували. Усі були веселі, розмовляли й жартували, навіть малі діти почували, що в їх житті знов настане зміна, краща й веселіша. Після полудня всі гуртом пішли до баби Зіньки в гості.
– Вибачайте мені, мамо, що я заподіяла вам такого клопоту та турботи, – говорила Соломія до баби Зіньки, вступаючи в світлицю.
– Ет, дочко! Що було, то минуло і за водою попливло. Не будемо вже й згадувати про те, – говорила веселенько баба Зінька.
«Постаріється трохи Соломія, то й оббудеться та оговтається з звичайним жіночим життям і буде жити, як живуть усі молодиці, – думала баба Зінька, – яка там наша жіноцька доля? Топи, вари, плаття пери, воду носи, ще й на поле ходи; не стане часу вигадувати якісь витребеньки».
Соломія, вернувшись до господи, знов стала весела. Вона жила тепер для своїх дітей, а найбільше втішалася своєю дочкою Мартусею. Мартуся вдалась в матір. Соломія і Мартуся були як дві краплі води! Мартуся така ж була на вдачу весела, співуча та щебетлива, як і мати, і до роботи кидалася, часом і матері бралась помагати. Було візьме відро, та вдвох з братом принесуть матері відро води навпомірки на коромислі. Соломія тільки і втішалась своєю Мартусею.
Роман став ласкавіший і вважливіший до Соломії, але не привернув до себе її серця. Соломія і справді оббулася, оговталась, кинулась до роботи, помагала старій Зіньці. Але часом несподівано на Соломію находила журба, находив сум: сяде вона було на лаві або на призьбі, задумається і сидить неповорушно, неначе замре на одному місці. Бідна молодиця неначе почувала заздалегідь якесь нещастя.
Минули жнива, минуло й літо. Восени перед покровою пізньою добою, вже лягома, на кутку трапилась пожежа. Горіла Кононцева хата, а Кононець держав Соломіїну подругу Мокрину. Пожежа була недалечко од Романової оселі.
Вдарили в дзвін на ґвалт. Вікна, в хаті стали з чорних червоними.. Соломія прожогом кинулася з хати і вибігла надвір.
– Ой боже мій! – крикнула вона. – Горить Мокринина хата!
Соломія побігла на пожежу, мов несамовита. Роман вхопив відра й коромисло й почвалав слідком за нею. Діти вже спали. Баба Зінька зісталась в хаті при дітях.
Вже було пізненько. Половина села спала, і тільки де-не-де блимало світло в хатах. Соломія прибігла до Кононцевої хати. Хату вже обняло кругом. Покрівля горіла вся. Людей збіглося небагато. Кільки чоловік та молодиць носили воду і лили на хлівець, котрий палав увесь до самого низу. Мокрина і її чоловік бігали через одчинені двері і виносили з хати та з хижки, що було напохваті, що можна було винести. В сінях вже горіли крокви.
– Чи винесла, Мокрино, скриню? – крикнула Соломія до Мокринн.
– Ні! ой боже мій! скриня моя згорить! – кричала Мокрина.
Соломія кинулась у хату, за нею побігла Мокрина. Скриня була завальна, важка. Вони вдвох насилу винесли скриню на двір.
– А новий образ винесла? той, що в золотих рамах? – спитала Соломія в Мокрини.
– Ой ні! – ледве одсапуючи з переляку, сказала Мокрина.
Соломія знов кинулась у хату, вхопила з стіни здоровий образ і вже вибігла в сіни. Але в той час порушились крокви. Одна кроква з палаючими латами та куликами впала в сіни і потрапила Соломії в потилицю. Соломія впала трохи не на сінешньому порозі. Палаюча солома обсипала їй спину. Соломія, впавши додолу, простягла з образом руки. Руки потрапили на палаючі кулики. Соломія крикнула не своїм голосом. Чоловіки підвели дрючками крокву і витягай Соломію з огню. На їй вже зайнялася одежа. Один чоловік, що держав відро з водою, зараз облив її всю і погасив на їй одежу. Роман тільки що прибіг у двір. Він вглядів, як Соломію витягай з огню, і неначе скаменів, стоячи на одному місці.
Принесли Соломію додому. Соломія вже опам'яталась і страшно стогнала. Баба Зінька угляділа попечену Соломію і заголосила. Діти прокинулись і почали й собі голосити.
Соломію закутали в мокре рядно. Филін побіг за фершалом. Цілу ніч світилося в хаті світло. Усю ніч не спали в хаті. Соломія мучилась і страшно стогнала. Вона зовсім попекла собі руки до самих кісточок. Попечені місця червоніли на щоках, по лобі й по спині широкими плямами та смужками.
Два дні нездужала та мучилась бідна Соломія. Роман хотів їхати по доктора до Білої Церкви, але фершал сказав, що вже й доктор нічого не поможе. Роман пішов до священика, щоб висповідати та запричастити Соломію.
– І як вона вбігла в те полум'я? І чом вона не остереглася? Хіба ж вона не бачила, що в сінях вже горить покрівля? – питав священик.
– А бог її зна. Хіба ж я, батюшко, посилав її лізти в полум'я? Така вона вже зроду метка та проворна, а до помочі людям так і кидається, неначе їй памороки забиває людське нещастя. Цілий вік пурхала, як та птиця, і в полум'я кинулась, мов та птиця. Така вже їй доля судилась, – говорив Роман.
– Ну, йди ж додому, а я зараз прийду, – сказав батюшка.
Роман вернувся додому. Фершал порався коло Соломії. На попечених місцях почала злазити шкура. Фершал поздіймав з обох рук одвислу шкуру з нігтями, сливе цілісіньку, і поклав на вікні. Роман вглядів, що на вікні лежали неначе рукавички, і заплакав: вже не було ніякої надії, щоб Соломія одужала. Батюшка висповідав і запричастив Соломію. Молодиці-сусіди посходились і мовчки хлипали, стоячи кругом Соломії. Соломія ледве вже говорила.
– Як почуваєш себе, Соломіє? Чи одужаєш? Чи будеш жива? – спитав батюшка.
– Ні, не одужаю і швидко вмру… от-от вмру, – ледве спромоглась промовити Соломія тихим голосом.
До смерку ще Соломія не втратила пам'яті, а смерком вже зовсім дійшла до нестямку. Блискучі очі почали ніби згасати. Соломія втратила пам'ять. Роман бачив, що вже наступає скончання, і привів до Соломії дітей, щоб вони попрощались з матір'ю. Соломія дивилась на дітей, але вже не впізнавала їх.
Все тихіше та тихіше вона стогнала і тільки часом промовляла стиха:
– Ой, діти мої в полум'ї! Ой боже мій! Моя Мартуся вскочила в полум'я і вже зайнялася! Рятуйте, хто в бога вірує! Рятуйте мою Мартусю! Он образ в неї їв руках! Рятуйте образ!
Опівночі Соломія вмерла, а другого дня ввечері її вже поховали. Роман просив, щоб домовину занесли до церкви і одправили в церкві велику панахиду. Задзвонили в дзвони на панахиду. З усього кутка зійшлися молодиці. Церква була повна людей, повна й плачу. Соломія лежала в домовині, зчорніла, як чорний угіль. Усі молодиці плакали голосно, неначе ховали рідну сестру. Мартуся голосила на всю церкву.