Не той став – Iван Нечуй-Левицький

«Ой очі, очі! не буду я тепер через вас спати ні вдень, ні вночі», – подумав Роман, переходячи через вишневий садок.

Мати вийшла з хати, стояла на порозі і зирнула на подвір'я. Овечки й ягнята никали по дворі. Вона шукала очима Романа, а його нігде не було видко.

– Що це сталося з Романом? Десь дляється, а овечок не загнав. Він же такий хазяйновитий, робить діло без загаду. А це… Де це він? Що це з ним сьогодні сталося?.. Романе! піди та позаганяй овечки, бо Насті ніколи: нема води в діжці. Вона побіжить до криниці по воду, – сказала мати, вглядівші сина в садку.

Роман почув материн голос і опам'ятався. Він знехотя поплентався в двір і почав заганяти в хлів овечки, котрі розсипались по дворі і хапали зелений шпориш попід тином. Але не овечки були йому в думці. Він їх заганяв в хлів, одлучав ягнята од овечок, а його очі побігли слідком за Настею, тією стежечкою, що вилась через город до криниці. Він знав, що Соломія знов прийде по воду до криниці, і його ніби якась сила тягла до криниці, між верби, щоб глянути на ті пекучі очі, щоб почути той гучний голос.

«Ой, піду я знов під верби! Хоч іще раз гляну на ті очі, на ті брови! Вона знов прибіжить по воду. Диво, та й годі! І смуглява з лиця, і неначе й не дуже гарна, а її очі неначе печуть мене в саме серце!» – думав Роман, заганяючи вівці та ягнята.

І він знов тихенькою ходою пішов через садок та через огород, став під вербами і глянув на криницю. Надворі вже смеркалось.

Криниця була вкрита густою тінню. Скрізь було тихо. Ні одна душа вже не приходила по воду до криниці, і криниця ніби одпочивала од роботи, затінена густими навислими гілками старих верб. Роман довго стояв, спершись на тин, і думу думав, де б то побачитись із Соломією та побалакати з нею на самоті. Ходити на улицю він не любив, а коли й ходив, то гуляв недовго. Спокійний та тихий на вдачу, він не любив гурту, не любив крику, шуму та співів парубоцьких та дівчачих.

«Я люблю її… Де б мені з нею побачитись, стрінутись? Завтра я, може, побачу її в церкві… Не піду співати на хори, стану у правому притворі на сходах, коло дверей. Звідтіль я таки десь побачу її. Коли б хоч надивитися здалеки на ті оченята!» – думав Роман, вертаючись до хати через огород.

– Романе! Романе! а де ти? Йди вже вечеряти, бо мати сердяться, що ти десь задлявся та загаявся і не йдеш в хату, – почув Роман сестрин голос.

Він похапцем пішов у хату, сів за стіл вечеряти. Але й вечеря чогось здавалась йому несмачна. Соломія не виходила в його з думки, неначе отут в хаті вертілась-крутилась перед його очима.

II

Вставши раненько, Роман прибрався в вишивану сорочку, в новий суконний синій жупан, підперезався червоним поясом, зачесався, причепурився і пішов до церкви. Він став коло правого притвора на східцях, звідкіль видно було усіх людей, котрі входили через браму в цвинтар. Багато приходило дівчат, але між ними Соломії не було.

Роман постояв на сходах, а далі не втерпів і пішов кругом церкви, обійшов церкву і кинув очима на велике стовпище дівчат, котрі стояли коло дзвіниці, а декотрі сиділи на траві попід вишнями. Церква в селі Терешках була стародавня й мала. Люде не поміщались в церкві, і усі дівчата й молоді молодиці стояли надворі, коло дверей бабинця та коло дзвіниці, або сідали попід липами, яблунями та вишнями і балакали собі стиха, як на улиці.

Роман помаленьку пройшов кругом бабинця, глянув на рядки дівчат, окинув усіх оком і вглядів Соломію. Вона стояла рядом з його сестрою Настею та з Марусею. Coломія убралась, як до вінця, в синій суконний жупан, підперезалась широким червоним поясом, убралась в квітки та в усі стрічки, наділа намисто з дукачами та хрестами. На гарячому сонці вона вся аж сяла. Роман на хвилинку спинився і окинув її очима. Ще ніколи не здавалась вона йому такою гарною. Йому хотілось стояти і дивитись на неї, дивитись безперестанку. Але стояти довго перед стовпищем дівчат було ніяково. Він вернувся і знов став на сходах.

Ще не встигли в церкві поблагословити людей, а дівчата посипались одна за другою рядочком з цвинтаря. Вони на одну мить спинились проти дверей притвору, на ході повертались до дверей, хрестились, кланялись і бігли до брами. Роман оглядав кожну дівчину.

Швидко потім дівчата почали бігти гуртом, як овечки з череди, неначе втікали з цвинтаря. Роман вглядів між ними Соломію. Вона йшла швидко, неначе бігла, на одну мить спинилась проти дверей, перехрестилась, поклонилась і підвела очі. Очі впали на Романа. Роман стиха осміхнувся. В Соломії очі стали веселі. Вона побігла до брами, убрана в квітки, в стрічки, підперезана широким червоним шерстяним поясом з довгими кінцями.

Роман вглядів, як майнув в брамі її червоний пояс, вглядів, як вона обернулась назад на самій брамі і знов блиснула до його очима, крутнулась, побігла з пригорка і ніби сховалась в натовпі дівчат.

Роман пішов навздогінці за нею, щоб надивитись на неї хоч здалеки. Але дівчата йшли так швидко, неначе їх хтось підганяв ззаду. Роман зістався далеко позаду і тільки слідкував очима за широким червоним поясом та ніби ловив очима кінці червоних стрічок на Соломіїних плечах.

«Ой, прудка ж та швидка, як вода на бистрині! Чи впіймаю тебе, прудка дівчино, чи, може, втечеш од мене, як бистра вода весною в потоку, що доганяєш очима та й очима не доженеш», – думав Роман, вертаючись додому.

Поки стара мати допленталась додому, проворна Настя вже роздяглася, поздіймала з голови стрічки та квітки і сховала в скриню. Прийшов і Роман. Мати загадала дочці подавати обід.

– Ну та й Соломія лепетлива була сьогодні в церкві! – обізвалась Настя, пораючись коло печі. – Стала коло мене та цілісіньку службу говорила до мене. Ій-богу, не дала мені й молитись! Я насилу двічі-тричі встигла перехреститись. Та все оглядається, та крутиться, та повертається то сюди, то туди: ніяк не встоїть на одному місці.

– Ото гарно! А ти б, дочко, оступилась од неї та стала деінде. Де ж таки балакати, коли служба божа йде, – навчала стара Зінька.

– Цікаво знати, про що ж то говорила тобі Соломія, – обізвався Роман, краючи хліб та складаючи скибки на одну купу серед стола.

– Та все ж про тебе! Чогось ти неначе навис сьогодні їй на язик, – сказала Настя, – все розпитує та й розпитує про тебе. Не дала мені й богу помолитись гаразд.

– Що ж вона говорила про мене? – спитав Роман.

– Та все ж розпитувала, де ти гуляєш в неділю… – почала Настя та й не доказала. Вона глянула скоса на матір і замовкла. Очевидячки, їй ніяково було говорити про ту розмову з Соломією при матері.

Мати зирнула очима на Романа. В Романа очі аж світились од веселості.

«Чепляється до мого Романа…» – подумала Зінька, сідаючи за стіл, але про Соломію й слова не промовила.

Ще ніколи Роман не був такий веселий, як того дня за обідом. Він все говорив та сміявся з дівчат, що вони, не достоявши до кінця служби, бігли з цвинтаря, неначе овечки біжать ввечері з череди. Мати слухала й сміялась та милувалась сином. Вона ні одного сина не любила так, як любила Романа. Він був тихий та слухняний ще змалку, слухав матері й тепер. Стара Зінька була дуже богомільна, щонеділі ходила до церкви та молилась богу: і Роман вдався в матір, був дуже богомільний. Роман любив молитись богу, любив читати книжки, а найбільше церковні, хоч їх мало й розумів. У неділю він сідав по обіді за стіл, розгортав книжечки «житій святих», котрі діставав в церковній школі, і читав їх голосно. Стара Зінька слухала, але нічого не розуміла з великоруської та церковної мови, котрими були написані ті житія. Син товмачив старій матері, оповідаючи написане в тих книжках своєю українською мовою, і тільки ці його оповідання й розуміла добре стара Зінька.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: