Не той став – Iван Нечуй-Левицький

– Атож! Аджеж місяць буває ясний; а який він пишний! – сказала Соломія. – Та перелазь-бо до нас; ти, гордий сину гордої матері! Невже ти хочеш, щоб дівчата до тебе перелазили через тин?

– До тебе перелізу, розумного батька розумна дочко, і більш ні до кого: чаруєш ти мене своїми чорними очима.

Соломія засміялась од тих слів, як часом сміються люде од великого щастя. Вона одхилила голову назад. Чорні брови залисніли проти ясного рожевого неба. Роман простяг руки через тин, вхопив Соломію за шию і пригорнув її голову до своєї щоки. Запахла прим'ята м'ята та гвоздики. Соломіїне гаряче лице аж пашіло. Роман почув, що на його лице неначе повіяло огнем. Він обняв Соломію і тричі поцілував. Соломія випручалась і одхилилась од тину.

– Впекла ти мене своїми гарячими устами, дівчино чорнобрива: без тебе я не можу жити, без тебе мені й сонце не світитиме, без тебе мені й вік буде немилий. Приступи-бо ближче до мене! Чого ти одхиляєшся?

Соломія одскочила од тину. Роман не втерпів; його ніби якась сила потягла до Соломії. Він вхопився руками за кілки і перескочив через тин. Тин хруснув, два соняшники зламались і перегнулись до землі своїми важкими головами. Роман приступив до Соломії і взяв її за стан. І довго вони стояли вдвох і не чули, як дівчата співали пісень. Роман забувся, що прийшов на улицю на часочок, щоб тільки почути Соломіїн голос та регіт.

– Твій голос, твій сміх я слухав би цілий вік. та й то, здається, не наслухався б, – сказав Роман.

– Коли ж твоя мати не допустить тебе до того, щоб ти слухав мій голос цілий вік, – смутно обізвалась Соломія.

– Моя мати дуже розумна людина і не вчинить нічого такого, що було б не до ладу. Ти, Соломіє, не знаєш моєї матері.

– Може, й не знаю, але моя мати знає… Я дещо чула з її розмови, – обізвалась Соломія, потім замовкла й задумалась.

– Романе! а чого ти так довго забалакався з Coломією? – гукнув з гурту Денис Односуменко. – Мабуть, вже час додому. Я вже вертаюсь. Ходім разом.

– Як ходім, то й ходім, бо вже пізня доба, – обізвався Роман. – Прощай, Соломіє!

– Прощай, Романе! А чи будеш тепер частіше виходити до нас гуляти на улицю?

– Хоч і щовечора, аби тільки ти виходила. А коли ти не вийдеш, то для мене й зорі не світитимуть. Прощай, Соломіє! Добраніч тобі!

Роман пішов з Денисом через вигін. Чорна ніч вже вкрила землю. Вигін чорнів, неначе пооране поле, а небо на заході ще трохи жевріло і пролискувалось наскрізь, неначе за селом за горами десь дотлівала пожежа.

Денис уже був немолодий парубок, такий, як Роман. Він одбував військову повинність, і його пустили на строк додому. Він вчився в школі разом з Романом і приятелював з ним ще змалку, хоч на вдачу був зовсім не схожий на Романа. Денис був жвавий, проворний; парубок з його вийшов крутий на вдачу, запеклий, непокірливий і неслухняний. Він не міг ні в кого вибути й півроку на службі, бо не любив покорятись; навіть не все слухав свого батька, а про матір і вухом не вів. Денис часто сміявся з Романа, що він слухає матері, усе ходить до церкви, співає й читає на криласі, не їсть скоромного в піст. Ще як вони обидва вчились в церковній школі, батюшка давав їм читати євангелію та усякі церковні книжки і потім велів розказувати про те, що вони прочитали. Роман зразу пристав душею до тих книжок, любив їх читати і докладно розказував потім у школі те, про що читав.

Денис брав книжки од батюшки, з неохотою читав п’яте через десяте і не міг з тямком розказати те, що завдавав йому батюшка. До тих книжок не лежало в Дениса серце. Батюшка розгнівався на Дениса і перестав йому давати книжки.

– А що, Романе? нависла тобі на очі Соломія… Восени будеш мене в бояри просити, – сказав Денис.

– Може, й справді восени буду просити. Час би вже й мені оженитись. Вже довго я одтягався; вже й мати чепляється. щоб я оженився, але якось мені ні одна дівчина ще й досі не впала в очі. А ця проворна Соломія аж голову мені заморочила.

– І ти думаєш справляти таке бундючне весілля, на котрому гуляють та п'ють три або й чотири дні? – спитав Денис.

– А хто його там думає! Якби на мене, я б його справляв тільки один день – в неділю. Як посватаю Соломію, то так і скажу Соломіїному батькові, щоб грали весілля тільки один день – в неділю, – сказав Роман.

– Авжеж так! А то п'ють в неділю, п'ють в понеділок, в вівторок…

– Та ще часом і в середу і в четвер. Та видумали якусь даровизну: надарують дві курки та гуску, а вип'ють шість або вісім відер горілки, – обізвався Роман.

– Та виїдять діжку капусти та діжку солоних огірків, бо їм на похмілля хочеться кислого, – сказав Денис.

– Та з'їдять хліба мішків зо три, та проп'ють карбованців тридцять або й сорок. В мене на весіллі нічого цього не буде. В понеділок скриють молоду, вип'ють по чарці та й додому! – сказав Роман.

– От так само і я зроблю, як буду женитись, – сказав Денис, прощаючись з Романом коло його двору.

Роман пішов у клуню спати, ліг на засторонку і довго не міг заснути. В його вухах лунали дівчачі співи; він неначе чув голос та сміх молоденької Соломії. Кругом його ніби розливались пахощі м'яти та повних гвоздиків, неначе Соломія стояла десь тут недалечко, заквітчана рутою, м'ятою та гвоздиками.

«Завтра скажу матері, що думаю засилати старостів до Соломії. Не знаю, що то скаже старий Филін Чечіт. Але він приятелює з матір'ю… Як зійдуться, то все балакають про святе та боже, та про нечисту силу, та про відьом. А мати цю розмову дуже любить».

З такими думками Роман заснув міцним сном. І все йому снилось, неначе він стоїть поруч з Соломією, неначе од неї пахотить м'ятою та чорнобривцями та розлягається гучний її голосочок.

IIІ

Од того часу неначе якась сила тягла Романа на улицю до дівчат. Як тільки було він зачує з свого садка Соломіїн голос, то так і простує через садки та городи на той голосок. Роман став пізно вертатись додому, вранці все засипав, все спізнювався до роботи на поле, а ввечері, вернувшись з поля, робив діло дляво, знехотя. Стара мати примітила це і догадалась, що він ходить на улицю та гуляє до пізньої ночі.

«Що це сталося з моїм Романом? – думала Зінька, пораючись в хаті. – Був хазяйновитий хлопець, сам кидався до роботи без загаду, а теперечки все чогось ніби опинається, все чогось одникує од діла, а вранці засипає. Певно, якась дівчина нависла йому на очі. Але яка? Яку ж то невістку приведе він мені в хату?»

Стара Зінька таки випитала в дочки й довідалась, що Роман ходить до Соломії Чечотівни. Вона аж вжахнулась.

Після жнив якось одного дня, вона почала приставати до сина.

– А що, Романе! вже давненько я хотіла тебе оженити, а ти все стягаєшся та опинаєшся. Я вже стара стала: не здужаю робити. Треба мені помочі. Може б, ти цієї осені оженився, бо й ти вже підтоптався в парубках. Для всього є свій час, а твій час швидко мине, бо й ти вже немолодий! І я стара стала, може, й незабаром помру, то й не доведеться мені побачити твоєї жінки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: