Не той став – Iван Нечуй-Левицький

Роман мовчав, втупивши очі в землю. Він був трохи соромливий, і йому стало ніяково.

– Думай, сину, думай тепер, поки твоя голівонька не сива, поки час твій не минув, – обізвалась перегодя Зінька.

– Я вже, мамо, надумався.

– А до кого ж ти думаєш старостів засилати? – спитала Зінька, і в неї очі стали цікаві.

– До Чечотової Соломії.

– До Соломії? – аж крикнула мати.

– Та до Соломії ж! – сказав син, не дивлячись матері в вічі.

– Ох сину! засилай ти старостів до якої іншої.

– Як не до неї, то й ні до кого, – сказав син і все дивився в вікно: він знав, що Соломія не припаде їй до вподоби.

– Ой, подумай, сину, попереду, та гаразд подумай! Соломія – крутілка. Не хотілось би мені таку крутілку за невістку брати.

– Чого ж вона, мамо, крутілка? Вона тільки проворна та жвава.

– Ой сину! з тих крутілок не виходить добрих хазяйок, – сказала мати, і її голос став трохи смутний.

– Коли ж я, мамо, і люблю її за те, що вона проворна. Хіба воно гарно, як дівчина сидить, як пень, а ходить, як сонна. Така й роботу робитиме, мов сонна.

– Та воно, бач, так, але мені здається, що Соломія а таких, що крутиться, вертиться й берега не держиться. Вона аж надто вже проворна: не ходе, а бігає та шугає, мов та птиця, не говоре, а лящить, верещить, аж одляски йдуть. Ох сину! думай та й добре думай, бо тому один час.

Стара мати аж зітхнула, оббираючи картоплю. Журба імлою впала на сині Романові очі. Він підвів свої тихі очі, глянув на матір і вийшов з хати. Впав смуток і на материні очі. Вона перестала оббирати картоплю, підвела очі на образи і неначе в бога просила поради.

«Ох, кого ж це він задумав брати? Кого він оце приведе в мою хату? Якусь дзиґу, якусь крутілку, голосну, як дзвін, крикуху, тарахкотілку. А я люблю спокій, щоб в хаті було тихо».

Увійшла в хату Настуся і почала роздягатись. Вона глянула на матір; мати сиділа така задумана та смутна, що Настусі аж кинувся в вічі її смутний вид, насуплені брови, густі рядки зморшків на похиленому чолі.

«Ой боже мій милий! – думала стара Зінька. – Багато невісток я маю, і всі вони як люде, а цей приведе в мою господу непосидящу, летючу невістку, неначе ту лісову птицю впустить в мою хату, що шугає по хаті, б'ється в вікна, аж шибки дзвенять. І вона житиме в моїй хаті до моєї жизності…»

– А! цц! – промовила Зінька голосно, ще й цмакнула губами.

«Як би мені бажалось, щоб мій Роман, сам тихий, як голуб, взяв в мою хату невісточку, як сизу зозулю, тиху та покірливу та роботящу, щоб вона мені й до помочі стала, і мене послухала, і доглядала мене на старості літ», – думала Зінька.

– А! цц! – знов промовила голосно Зінька, не здержавши своєї досади.

Дочка скоса глянула на матір.

«Що це сталось з матір'ю? Щось думає нишком таке, що аж цмакає голосно».

«Ой боже мій милий! Чи стати мені синові на дорозі, чи ні? Шкода й сина, шкода й себе… Треба людей попитати, чи не лиха, чи робоча Соломія. Не дай господи, як ще буде сердита, лінива та лиха: не люблю я того лінивства, бо сама зроду робоча! Шкода мені Романа. А він же в мене такий тихий та слухняний, хоч в вухо бгай!» – думала стара.

– А! цц! горенько мені! – знов не вдержалась стара і голосно промовила ці слова.

– Мамо! чого це ви акаєте та цмакаєте? Ви щось думаєте? – спитала Настуся в матері.

– Ат, дочко! Не питай, бо стара будеш. Я стара, то в мене й думок багато в голові.

«А! боже мій! – подумала Зінька. – Не до вподоби мені ота Соломія. Треба людей про неї розпитати. Вона служила в батюшки; треба буде побігти до його та розпитати. Хто ж лучче знає про неї, як не матушка».

В неділю по обіді Зінька вийшла до молодиць посидіти та побалакати. Молодиці сиділи на призьбі коло однієї хати довгим рядком, а декотрі посідали проти них на траві, підобгавши ноги. Зінька пішла до їх і примостилася на камені, котрий лежав коло самісінького порога.

Хитро та мудро, здалеки вона завела розмову про Соломіїного батька Филона, а далі ніби так собі, випадком, почала розпитувати й про його дочку Соломію. Деякі молодиці хвалили Соломію, декотрі гудили: одні говорили, що вона робоча, другі казали, що вона гуляща, дуже любить крутитись з хлопцями та реготати.

– Ой господи, яка вона пустотлива! Ще й змалку була така! – говорила одна молодиця. – Було перу сорочки в березі, а Соломія купається з дітьми та влове жабу, візьме в руку, підніме вгору та й ганяється за голими дітьми. А ті, голісінькі, тікають аж на вигін. Було в моїй клуні з хлопцями все горобці дере та через рів плигає, не сказати б хлопець.

– А як було пасе коні вкупі з хлопцями, то сяде на коня та й ганяє на коні по полі, неначе парубіяка. Ніхто не сказав би, що то дівчина! Хлопець, та й годі! – говорила друга молодиця.

– А як збереться улиця під моїм огородом, то тільки її й чути: регоче та співає, співає та дуріє! Тільки її й чути! – говорила одна стара бабуся.

Зінька аж зітхнула, що Соломію більше гудили та судили, ніж хвалили.

«Вже нехай Роман вибачить, а Соломії я не візьму до себе в хату за невістку, – думала Зінька, вертаючись додому. – Ох, шкода мені сина!»

Зінька прийшла додому. Роман стояв у дворі, спершись на тин і втупивши очі в бездонне небо. Стара мати поралась в хаті, заходилась варити вечерю. А син все стояв на одному місці та дивився в далеч, неначе шукав поради в синього неба.

«Ой, журиться мій Роман, журиться! – думала стара, виглядаючи в вікно. – І роботи з його нема, і все ходить та сумує, мов з-за угла прибитий. Шкода сина, шкода й себе! Соломія служила в батюшки і вибула рік. Піду ще до батюшки та розпитаю про неї. В кого вже допитатись правди, як не в його? Та треба йому розказати і про мій сон… Ох, який страшний сон!»

– А що, сину! Чи думав ти? Чи надумався, чи, може, вже й передумав? – спитала Зінька солоденьким голосом в Романа, неначе хотіла піддобритись та підлеститись до сина.

– Думав я, мамо, думав, але ніколи не передумаю. Або до Соломії буду слати старостів, як ви поблагословите, або ні до кого.

Зінька важко зітхнула й голову похилила. Син так само засмутився.

– Потривай ще трохи, сину! Ще буду в людей питати, – перегодя обізвалась мати.

– Нема, мамо, чого й питати. Я знаю Соломію. Не думайте, мамо, що я людей не питав. Кажуть, що Соломія – дуже добра людина й роботяща.

– Дай боже, сину, щоб була твоя правда. А все-таки потривай трохи. Це діло не можна робити похапцем. Більше ждав, а менше то вже підождеш, -сказала мати.

«Треба йти в неділю до батюшки: нічого не поможеться; та й той сон мені а думки не виходить… Треба йти», – думала Зінька.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: