– Чом же ви, дядьку, не викопаєте тих грошей, коли ви знаєте, де вони закопані? – спитав Роман.
– Еге! Чом та чом! Піди ж сам, та спробуй, та тоді й казатимеш: чом та чом? – обізвався Филін.
– А ви ж, дядьку, хоч раз пробували? – спитав Денис.
Дядько похилив голову, подумав, трохи помовчав, а далі почав розказувати, мішаючи те, що йому оповідав дід, з своїми вигадками, котрим і він сам, мабуть, не йняв віри.
– Ще давно, як я був малим хлопцем, – почав Филін, – до мого діда прийшов з Одеса один старий чи запорожець, чи, може, гайдамака – вже не пам'ятаю. Той старий запорожець був родом з нашого села, але проживав в Одесі. Ото прийшов він до мого діда в гості; розбалакались вони про давню давнину, а старий запорожець і розказав моєму дідові та батькові, що за нашим селом в лісі, в урочищі Григорах, коло скелі закопано великий скарб. Три якісь багаті пани втікали од гайдамаків та запорожців з України в Польщу та й закопали своє добро: й гроші, і золото та срібло коло скелі в льоху, ще й камінням заклали той льох зверху. Вже як я став парубком, дід показував мені те місце. І тепер там, коло скелі, де росте стара кислиця, є прикмета, ніби невеличка западина. Але дід казав, що той скарб стереже нечиста сила і не кожний може його взяти. Як померли мій дід та батько, приснилося мені, ніби в хату увійшов той самий старий запорожець та й каже мені: «Піди в Григори та одкопай скарб, але не бери собі тих грошей, а оддай в «казну», бо там лежить така велика сила грошей, золота й срібла, що мужик йому й ради не дасть; але попереду спитай царя, щоб дозволив викопати той скарб. Іди, каже запорожець, копай, бо тільки ти й проженеш нечисту силу».
Ото дід, сказавши це, ніби вийшов з хати. Через тиждень – чи воно мені так снилось, чи привиджувалось, чи мене вночі щось водило, цього вже добре й сам не тямлю… Ніби взяв я заступ та пішов до лісу викопувати той скарб. Копаю я та й копаю, коли це з ями вискакує чорний кіт. Тільки що він вискочив, як зніметься вихор, як підніметься буря! Крий боже! Таке крутить, що й господи! Ліс шумить, аж реве. Дерево аж скрипить, аж тріщить, аж додолу гнеться. Потім зразу вітер впав, і стало так тихо, як у хаті на печі. Глянув я вгору, аж поверх лісу небо сяє, а з неба спускається на коні якийсь пан чи лицар, здоровий та з лиця білий. Кінь під ним баский та білий, а лицар увесь у золоті та в сріблі; і з його, й з коня золото аж крапає. Спустився він до мене; дивлюся я, а в його в руках золотий хрест. Дає він мені цілувати хрест. Я поцілував хрест, а той лицар чи козак каже до мене: «Шли попереду до царя «бомагу», щоб тобі дозволив копати цей скарб, і оддай скарб у «казну», а собі забери тільки червінці, невелику частку того скарбу, то й стане й тобі, і твоїм дітям, і твоїм унукам…» Сказав він це та й щез, неначе в лісі полум'я погасло. І я не знаю, чи я й справді був там в лісі, чи то воно мені привиджувалось, бо воно було мені з небес, од бога…
Денис глянув на Романа й осміхнувся. Настя замітила той осміх і собі осміхнулась. В селі знали, що Филін, що б не розказував про себе, то все прикине, що то йому було з небес.
– Ото через рік після того надумався я піти в ліс та спробувати, чи не викопаю я того скарбу, – почав знов Филін.
– Випийте хоч чарочку попереду, а то ви все розказуєте та розказуєте, а чарка стоїть, як сирота, – сказала Зінька і почастувала Филона.
Филін випив, закусив вареником, вмоченим в сметану. Сметана замазала йому вуси; він втер їх рушником, але під носом зісталася чимала біла смуга. Настуся затулила вид рукавом і сміялась, одхилившись до печі. Роман осміхнувся.
– Ото через рік, а може й через два, вже не пам’ятаю гаразд, якось літом після Петра найняв я молебень, а вночі ще помолився і дома, вдарив три поклони перед образами, взяв заступ та й пішов у глупу ніч у ліс. Копаю я та й копаю, вже аж угрівся, аж піт з лоба крапає. Коли чую, під заступом розколина. Я стривожився так, що впустив з рук заступа, а заступ так і пірнув у розколину, а там на дні так і брязнули червінці та карбованці. Я побіг додому, взяв другого заступа та й знов-таки копаю. Коли це як зашумить ліс, як зніметься вихор! Я підвів очі вгору, дивлюся, аж на дереві скрізь на гілках висять вішальники, а вітер так гойдає ними, що вони аж черкаються один об другого ногами. Загримів грім, затріщали дуби в лісі, блиснула блискавка. Глянув я додолу, аж з розколини висовується сатана…
– Сатана! Ой боже мій! Дух святий при нас та при хаті! – аж крикнула Зінька і перехрестилась.
Настуся вирячила на Филона перелякані очі. Навіть Денисів вид став спокійніший та поважніший.
– Який же він, той сатана? – спитав сміливо Денис.
– А який же він? Чорний, як чорт: голова, як копиця, на голові чорні роги, а очі як кавуни. Відомо, сатана, як є сатана, – сказав поважно Филін, – вискочив сатана з-під землі та й загув у лісі, неначе птиця, шугнув поверх лісу, тільки в лісі загуло, – сказав Филін і все дивився на верх мисника, неначе він і тепер бачив там в кутку сатану.
– Ой боже мій, як страшно! – обізвалась Настуся. – Тепер я вночі не спатиму.
– Може, ввечері побоїшся і з хати вийти? – спитав Денис в Настусі.
– Їй-богу моєму, що боятимусь і з хати вийти. Ой страшно! – сказала Настуся.
– Сатану я прогнав, бо то мені дано з небес, од бога, – знов почав брехати Филін, – але скарбу не взяв. Тридцять років буде тому, як я послав «бомагу» до царя, щоб дозволив мені викопати той скарб. Це коштувало мені три карбованці. Але одповіді і по сей день нема. В мене й квиток є з пошти.
– Ой господи милостивий! Якби я, побачила таке страховище, то там би на місці і вмерла, – сказала баба Зінька.
– Одже я й не вмер. Бог хранив! бо то мені дано а небес, – обізвався Филін.
– Невже-таки ті всі закопані гроші стереже сатана? А от же наш Грищенко виорав на полі горщечок срібняків та мідяків – і не бачив ніякого сатани, – сказав Денис.
– Е! бо то, бачиш, він виорав вдень. А вночі інша річ: вночі то вже його нечистого і сила і воля, – сказав поважно Филін.
– То ви б, дядьку, пішли в Григори вдень, коли сатана не стереже червінців, та й викопали б крадькома од його, – сказав Денис. – А навіщо треба доконечне копати вночі, щоб здибатись з сатаною?
Филін тямив добре, що він прибріхував, втямив правдивість Денисових слів та й змовчав, неначебто Денисові слова не варті були вваги: “Говори, мов, дурню! тямиш ти з носа та в рот”.
– Ну, що то воно за знак! Кажуть, що десь є чорт, а я його й досі не бачив, який він на масть! А мені б дуже хотілось побачити, яка в його пика, – сказав Денис.
– Бійся бога, Денисе! А нащо він тобі здався? – сказала Зінька.
– Еге! так то й побачити його, – сказав Филін. – Це не всякому дано. От я то бачив його ввечері на греблі. Надивився я раз в Павла Дорощука на картину, де намальований страшний суд: а там їх намальована ціла метка. Ото ввечері їду я з поля кіньми, виїжджаю на греблю, коли дивлюсь, а він, неначе маленький чорний хлопчик, хлюпається у воді та й вискочив на греблю, вишкірив до мене білі здорові зуби, як лопатні, та знов хлюп у воду! Це не кожному дано. Про це нема чого й балачку точити.
– Ой боже мій! – аж зітхнула Настя од страху. Баба Зінька тільки перехрестилась мовчки і зашепотіла тихенько молитву.
– От ніхто не знає відьом на селі, а я їх усіх знаю і зараз впізнаю відьму, чим би вона не перекинулась: чи собакою, чи кішкою, чи свинею, чи білим клубком, бо то мені дано з небес, – говорив дядько Филін, – ще з років десять попереду якось йду я з весілля вже в глупу північ поза селом, йду проз хрест, що стоїть за цариною, а поперед мене біжить біла собака. Я йду далі, а вже поперед мене котиться білий здоровий клубок, а далі з клубка стала біла кішка, видряпалась на хрест та й сіла на перехресті. Я зараз-таки впізнав, що то відьма і яка відьма, та й кажу до тієї кішки: «Та не мороч мене, Тетяно, бо я тебе впізнав. Ти Тетяна!»
Роман і Денис без сорому зареготались на всю хату.
– Та то, певно, і була таки справжня біла кішка! – сказав Денис.
– Еге! говори! Добра кішка! Не кожний їх впізнає, а я впізнаю, бо то мені дано так од бога, – сказав гордовито дядько Филін.