– Якби ззамолоду не розтринькали силу грошей за границею, отам по Парижах та Лондонах, зараз після того, як ми побрались, то й було б чим платить за оці витребеньки. І в банку не мали б довгу, – обізвавсь Андріян Кирилович з досадою після другої потрави.
– А хіба ж я сама їздила по Парижах та Лондонах! Адже ж і ти тинявся зо мною і марнував гроші незгірше мене, – промовила жінка з злістю.
– Якби не ти, я сидів би вдома та й не рипавсь. Я тебе слухав, то й швендяв вкупі з тобою по всіх-усюдах, куди тобі тільки було замандюриться: чи в Рим, чи в Мадрид, чи в якесь дурне Толедо та дурну Гренаду. Адже я не на свої гроші їздив, а на твої й по твоїй волі, а не по своїй!
– А певно, не на свої гроші, бо в тебе було завсіди порожньо в кишенях: небагато надбав грошей на своїй службі, – обізвалась Текля Опанасівна.
– Нехай я недбайливий! Але я ніколи не гайнував надбання так безглуздо, як ти з Меласею, от хоч би й теперечки на оті п'ять хур якогось непотрібу. Я орю, молочу, збираю пашню, а ви вдвох тільки вієте та сієте десь. Ет! ви тільки безглуздо споживаєте моє надбання, – сказав батько.
– Коли ж, тату, так прийшлось, що саме оце доконче треба було віять та й сіять, – обізвалась Мелася й скоса зирнула на матір. – Такий випадок трапивсь, бачте…
– Який же там випадок? Певно, той випадок, що отій добрій дуринді Таїсі Андріївні заманулось оддати свою дочку красуневі, та ще й обставить того петербурзького пройдисвіта по-аристократичному, по-столичному? – сказав з криком Андріян Кирилович, і його чималі подовжасті очі аж залисніли од гніву й вирячились на жінку, неначе він хотів застрелить її очима і вбити на смерть.
Ліда сиділа й тільки мовчки кмітила то за матір'ю, то за батьковими сердитими очима.
«Невже люде женяться тільки задля того, щоб гризтись та свариться щобожого дня? – думала Ліда. – Коли цьому правда, то я не піду заміж зроду-звіку!»
– Та не про це річ! Не в цьому, тату, діло! – крикнула Мелася і, як опечена, підвелась на стільці. – Не цей, тату, випадок, на який ви натякаєте, а якийсь зовсім інший!..
– Та коли довелось вже сказати правду, то ми оце в Києві знайшли Меласі жениха. Жених накльовується! от що! З цієї причини ми й задумали справити нову шикарну обставу, бо він, мабуть, оце незабаром і прибуде до нас. Я вже його й запросила до себе в гості. І він обіцяв приїхати з Таїсою та з Любою або з Елпідифором Ванатовичем.
Батько одразу замовк і вгамувавсь. На його цимбалах неначе одразу порвались басові струни. Голос в його пом'якішав і задзвенів, мов на високих тенорових струнках. Блиск гніву та злості одразу згас в очах. Погляд став м'якіший.
Андріян Кирилович підняв вгору брови з дива.
– Цей жених – Михайло Уласевич, той, що часто буває в гостях в Елпідифора Петровича, – сказала Текля Опанасівна.
– Який це Уласевич? Щось він мені невтямки, – промовив вже зовсім спокійним голосом батько.
– Та той високий, сухорлявий та кучерявий, що буває в гостях в Таїси. Він служе в якомусь страховому товаристві, – обізвалась Мелася.
– А! ага! Пригадую! Бачив я його раз в Таїси Андріївни. Пригадую!
– Там так прилип до нас! І в оперу ходив з нами, і букет приніс Меласі в ложу, ще й цілий фунт дорогих конфектів. Казав, що незабаром прибуде до нас.
– Що ж! Нехай приїде. Побачимо, роздивимось. Та й розпитать треба за його в людей заздалегідь, – промовив батько вже тихішим і зовсім спокійним голосом, неначе його цимбали загули пісню, зверху прикриті віком або десь в другій кімнаті за дверима.
– Цей Уласевич, мабуть, якась значна людина в Києві… бо він записаний спільником і в страховому товаристві, і в слав'янофільському, і в товаристві сприяння животинам, і в товаристві скаковому, і в яхт-клубі, – сказала Мелася.
– І в товаристві бджільництва. Казав, що дуже кохається в пасіках і хоче з тобою побалакать дійсно про цю бджільницьку справу, – додала мати.
– І пасіки любе! Оце мені дуже приємно! Чом же ви не сказали, щоб він привіз мені найновіші книжки про бджільництво? – сказав вже багато ласкавішим голосом батько.
– Вже й не пам'ятаю, чи казали ми йому за це, чи ні. А що Мелася впала йому в очі, то це добре пам'ятаю. Через те ж то ми й задумали поновить нашу обставу в домі та причепурить покої, щоб вони мали зовсім сьогочасний, модний, міський вигляд.
– Aгa! Oн як воно! А коли ж він обіцяв прибути до нас? – спитав батько.
– А бог його святий знає. Прибуде, коли йому це на думку спаде, – сказала мати.
– Коли так, то, про мене, й чепуріться. Доведеться продать оце зараз десятин зо три поля або й п'ять одному чоловікові, що давно вже намагається купити, бо за сьогорічну пашню підуть гроші на проценти в банк за позичку.
«Слава же тобі, сотворителю, що було ніби надовго задощилось та занепогодилось, а це якось несподівано й випогодилось в хаті… Аж легше стало на душі!» – подумала Ліда й сама одразу повеселішала.
– Завтра приїдуть з Києва два оббивщики. Вони швиденько й обтягнуть мебіль і почепляють оксамитові наддверники на дверях та гардини на вікнах. Завіси ми й самі зугарні почеплять, – сказала Текля Опанасівна.
Після другої потрави батько подобрішав і повеселішав: на радощах звелів подати пляшку чудової смородиновки й сам поналивав чарки.
– Вип'ємо ж за нову обставу! От тепер в нас з покоїв зникнуть архірейські старомодні крісла та оті турецькі завальні софи. Ті старомодні гармати мені остогидли так, що я не можу на їх і дивиться. А от ми і здихаємось-таки їх! – сказала Мелася й хильнула здорову чарку й висмоктала її до сухого дна.
Після обіду панії пішли розгортувать та передивляться оксамити та дорогі плиси. Ліда теж зацікавилась тим крамом і помагала їм розгортувать та знов згортать. Навіть батько зирнув на той крам несамохіть і тільки цмакав, розмірковуючи, яких то скажених грошей коштує той усей червонястий дорогий крам.
Другого дня прикатали з вокзалу поштовою чортопхайкою два київські оббивщнки й заходились покривать мебіль. Через кільки день стару непотрібну мебіль винесли в флігель, а частку поганшого трухна склали в возовні на підрях, що теліпались на бантинах. Натомість розставили по покоях чудову художню мебіль, таку достоту, яка була і в Таїси Андріївни. Височезні дзеркала таки не змістились в невисокій горниці, і майстри мусили їх трохи підпилить зсподу та обшмульгать вирізані зверху стерчаки, щоб не обколупать стелі. Дім Гуковичів був старий, хоч покоїв в йому було багато: стеля була низькувата, вікна не такі здорові, як в житлі в Таїси Андріївни. Але просторні горниці, обставлені чудовою мебіллю та дзеркалами, при свіжих шпалерах, мали зовсім інший вигляд, ніж перше. Розпакували й високі лампи, внесли в покої й поставили одну чорну арапку коло стола в світлиці, а другу теж в світлиці аж коло дверей, що вели в кабінет. Як вносили з возовні в покої ті чудові чудернацькі лампи, уся челядь збіглась дивиться на те диво.
Горнична й прачка покидали й залізка і вибігли дивиться на те диво, нечуване й небачене на селі.
– Чи ти ба! Несуть чортів в покої. Дух святий при хаті! – гомоніла стара баба-птичниця.
– Їй-богу, несуть два чорти! – крикнула куховарка. – Це вже чорти світитимуть в покоях; аж страшно стає.
– Я ввечері боятимусь і по горницях ходить, – сказала горнична.
– Та придивись лишень краще! то не чорти, а чортиці, та ще сливе голісінькі, тільки в самих куценьких спідничках, – обізвавсь лакей.
– А справді чортиці, бо наче молодиці: в спідничках та в золотих сережках, ще й у золотих намистах. Мабуть, ото в пеклі така поведенція в чортиць, що вони так чудно вдягаються, – казав один дід в жарти.
– Ще й білі лопатні повитріщали, мов сміються аж на кутні зуби. Та й ротаті ж та вухаті оті чортиці, – додав один наймит.
– Мабуть, не з біса веселі, – додав другий наймит, – дивись, бра! ще й неначе пританцьовують чи навшпинячки спинаються, мов напідпитку. Мабуть, раденькі, що держать оті каганці в руках.
– От теперечки не буде нам сором вітать женихів в наших покоях! – сказала Текля Опанасівна, походжаючи по горницях та оглядаючи обставу.
– Шкода тільки, що в нас нема каміна з карнизом, де можна б було поставить отакі ляльки та цяцьки, німфи та фавни, як їх Люба понатикала в себе на каміні. Треба б нам доконечно заломить отих міських буржуазок, щоб не дуже-то пиндючились перед нами, – обізвалась Мелася.