На столі парували стакани з поналиваним чаєм. Окріп в полоскальниці теж парував. По столі були порозкидані українські популярні, недавно видані книжечки. Дія діялась в другій половині вісімдесятих років XIX віку, коли здебільшого вже почали потроху пропускать деякі українські книжки народні й дрібні, і чималі. Яків Кирикович кохався в українському письменстві ще змалку. Він тепер показував київські новинки своїм знайомим. Парафієвський і фершал кинулись до книжок, хапали в руки то одну, то другу й переглядали заголовки. Їм, очевидячки, припадали до вподоби ці новинки. Вони обидва якось несвідомо спочували до українського письменства, бо родились і зросли між міщанами та селюками.
– От спасибі вам, Якове Кириковичу, що ви навезли нам оцих цікавих новинок, – говорив вчитель. – В нас тутечки така глушина, що про ці нові українські книжки нігде навіть не почуєш.
– Не то що їх не побачиш, а справді ні од кого й не почуєш, – обізвався фершал. – Якби я оце випадком не побачив їх, то за їх нічогісінько й не знав би до суду, до віку.
– Я служив по кількох селах. Було заходжу до батюшок, заходжу й до дідичів просить будлі-яких книжок для читання, бо дуже люблю читати, а влітку, на наших довгих вакаціях, як не маю роботи, кидаюсь до книжок просто-таки з нудьги, – казав вчитель. – Одже ж у нашій околиці мало книжок навіть в дідичів, а українських книжок я ні в однісінького пана й не бачив, опріч хіба Шевченкового «Кобзаря». Я примічаю, що наші українці аж надто вже нецікаві на вдачу.
– Одже ж ви вгадали, – обізвавсь Уласевич.
– От би пустить оці книжечки між нашими селянами, – сказав вчитель.
– Нам таки треба б розпускать поміж селянами оці книжечки. От ми незабаром і заходимось коло цієї справи, корисної для темного народу. Коли б тільки ще знайти кількох просвітніх помагачів з-поміж самих селян, чоловіків або парубків, – говорив далі Уласевич.
– Є в нас і такі! Вони згодяться на це, – обізвався Вербицький.
– Це, певно, Никон Кучма? Еге так? – спитав вчитель.
– Атож! Він любе читати і навіть сам складає українські вірші, завів хор з парубків. О, Кучма на це митець! Вже питав у мене, чи не можна б пак часом в вас достать книжечок для читання. Певно, незабаром прийде до вас на одвідини.
– Кучма такий! Це правда. Він помагає одному з наших вчителів церковної школи справлять півчу, а часом і регентує в церкві; служив років зо два за наглядача при вчителеві в школі. Він добре знає ноти, тяме співи, має доброго баритона й дуже любе співать, – сказав вчитель.
– От якби покористуватись ним, щоб через його розповсюднювать наші книжечки! – сказав Уласевич. – Та ще, будьте ласкаві, намовляйте на селі людей, щоб давали слабих до лазарету, та не кликали до їх знахурів та знахурок.
– Добре, добре! – сказав вчитель.
– От і спасибі вам! Спасибі, що пристаєте до спілки, – сказав Уласевич, дуже радий, що натрапив на кількох людей, котрі згоджувались стати йому до помочі.
– Ми вам незабаром напхаємо недужих «повну хату і кімнату, ще й подвір'ячко», як співають в пісні, -сказав вчитель.
– Не так-то легко й напхать, коли докторам доводиться йти на перемоги з знахурками, -промовив фершал, осміхаючись.
– Побачимо, хто кого переможе. Може, я таки якось та переможу, – додав Уласевич.
Рипнули двері. В світлицю увійшов височенький, русявий та кругловидий парубок. На йому був крамний попелястий куценький жупан, підперезаний зеленим поясом. Чоботи з високими лиснючими халявами були на корках. Він поздоровкавсь і привітався з усіма, подавши руку.
– От і Никон! За вовка промовка, а вовк у хату! – сказав фершал.
– Цебто за мене? – спитав Никон з ледве примітним осміхом.
– Атож! Згадували про тебе та оце саме балакали таки за тебе, – обізвався вчитель.
Никон якось соромливо спустив віка й вії і втупив очі в поміст.
– Сідай, Никоне, до стола та випий стакан чаю, – промовив Уласевич до гостя, скидаючи бистрим оком його тонку та струнку постать.
– Як дасте чаю, то й вип'ю, – сказав Никон і все зорив по світлині та по стінах. Його, очевидячки, зацікавили здоровенькі анатомічні й інші малюнки, почеплені по стінах нарізно одна од другої.
– Що це за малюнки в вас? Чи не такі картини, чи що? – спитав Никон, не сідаючи на стілець.
– Цене картини. То, бач, понамальовуване людське тіло й зверху, і всередині з частками нутра, шлунком та печінками, – сказав доктор.
Никон длявою ходою подибав попід стінами й оглядав дуже вважливе кожний малюнок, але нічого не втямив та все питав у доктора. Уласевич встав і нашвидку оповів йому дещо за малюнки. Никон придивлявсь, де в людини коса та шлунок, де нирки, до легке, який на взір мозок. Згодом потім він сів на стільці, але все зиркав на малюнки, котрі, знать, дуже його зацікавили.
– А це що в вас? – спитав Никон, показуючи очима на п'яніно.
– Це п'яніно, чи фортеп'ян, на котрому я граю, – сказав доктор.
– Я фортеп'яна бачив в одного нашого батюшки, а цю штуку я бачу вперше. Чи на йому так само грають, як і на фортеп'яні? – спитав Никон.
– Однаковісінько, – сказав Парафієвський і, вставши, одслонив віко й торкнув пальцями кілька клавишів.
– Так само молоточки торкають струни, як і в фортеп'яні? – спитав Никон.
– Достоту так, тільки в йому струни почеплені навскоси, а не вподовж, як у фортеп'яні, – сказав Уласевич, посовуючи стакан до Никона.
– Я дуже люблю співи та музику, але на моє безголов'я не вмію ні на чому грати, тільки часом бавлюсь дурною сільською сопілкою, – сказав Никон.
– І то музика! Адже ж дівчата часом танцюють і під сопілку, як нема троїстих музик, – промовив фершал.
Никон сьорбав простиглий чай не хапаючись та все зорив по малюнках і пильно додивлявсь до їх, зацікавлений такою новинкою, якої він зроду не бачив.
– Я оце прочув, що ви прибули з Києва, і зумисне зайшов до вас, щоб позичить яких-небудь книжок для читання, – сказав Никон згодом, обернувшись до доктора.
– Я навіз деяких книжечок. Коли маєш охоту до читання, то й позичу. Он дивись! Ото нові українські книжечки, що повиходили недавнечко.
Никон узяв у руки книжечки й переглядів їх з цікавістю.
– Оці українські книжки найбільше припали мені до вподоби, бо я все дочиста розбираю, що воно понаписувано. Та вони таки цікавлять мене й тим, що в їх писано все про нас, селян, та про наше життя, -сказав Никон.
– Та Никон таки тямить багацько в цій справі, бо напам'ять знає сливе усього Шевченкового «Кобзаря». Він і сам складає українські вірші. З його таки добрий віршомаз, – обізвався фершал.
– Напам'ять – не напам'ять, а «Кобзаря» я прочитав усього, та ще й не раз. Я дуже люблю читати вірші, та ще й писані нашою сільською українською мовою. І читаю. І ніби все співаю та й співаю. І начитаюсь, і ніби воднораз і наспіваюсь досхочу. Аж на душі стає легше й веселіше, – сказав Никон.
– А другим хлопцям ви читали які книжечки? – спитав доктор, переходячи з ти на ви, бо йому стало ніяково тикать на такого парубка, котрий багато дечого прочитав.
– Читав. Я достав «Катерину» та «Наймичку», достав «Сіру кобилу» та «Голку». Та з тією «Сірою кобилою» було мені чимало клопоту. Трохи не з усього кутка натовпом збіглись до мене парубчаки, навіть і чоловіки, та все: «Читай та й читай ту «Сіру кобилу»! Вже вони мені аж остогидли, бо надокучили.
– То ти читай їм оці новіші книжечки, – сказав доктор.
– Спасибі вам за цю раду! На селі трудно доп'ясти будлі-яку книжку. А коли оце ви навезли нових книжечок, то й люде читатимуть назахват, і я сам читатиму для їх. Людей на селі треба всіх вчити й напутювать, бо усі люде брати і всі повинні поважать й любити одно другого і дбать для всіх, як для рідних братів… Я й жидів не цураюсь і не тямлю, навіщо то інші люде нехтують ними… Усі люде на світі брати.
«Чи не штунд часом оцей Никон?» – майнула в Уласевича думка.
Вчитель і фершал одрізали собі по шматку ковбаси й почали полуднувать.
– Полуднуй, Никоне, – сказав Яків Кирикович.
– Не хочу. Спасибі вам! Та мені якось і не припадає до смаку м'ясище. Їси та й несамохіть все міркуєш, що люде закололи свиняку, неначе якісь лиходії, абощо. Це ж все одно, шо душогубство. Якось воно трохи ніяково; аж гидуєш, як їси, хоч я й не гидливий вдався.