Ліда ненароком зирнула в дзеркало й там несподівано вгляділа, що в двері вступив ніби жених і зараз замішався в натовпі. Вона почала придивляться пильніше й не могла вгадать, чи то Михайло Кирикович, чи хтось дуже схожий на його, але багато здоровший, показніший і кращий.
«Меласин жених ніби… але неначе й ні… А може, це Михайло Кирикович так покращав і неначе побільшав та повищав… Я його довго не бачила. То був якийсь миршавий та сухорлявий, а тепер став багато повніший на виду, неначе вилюднів… певно, од щастя та кохання… Але ж ніби й він, ніби й не він… Вуса здорові, русі, неначе шовкові й променясті, достоту як в Мишука. І обличчя таке саме, але ж як в його щоки поповнішали; неприємні вилиці десь ніби поховались. Уста повніші, пишніші… Зовсім став красунь, та ще й який! Диво та й годі! Неначе він, неначе й не він. Що це за диво?»
Ліда встала й вийшла на середину світлиці. В натовпі вона гаразд додивилась, що гість був тільки дуже схожий на Мишука, але багато кращий і показніший за його.
– Хто це такий увійшов в залу? – спитала Ліда в Люби.
– Це, певно, Мишуків брат, доктор, – промовила стиха Люба, а Мелася вбігла в світлицю й порекомендувала доктора.
– Яків Кирикович Уласевич, мій боярин! – сказала Мелася до Ліди й Люби.
– Я чула, що ви тут десь недалечко од нас проживаєте, – промовила Ліда.
– І дуже недалеко. В Дрижиполі служу на земській службі за доктора, – сказав Яків Кирикович, подаючи руку Ліді й Любі.
– Так близенько живете, а нас, близьких сусід, якось і поминули. А тепер нас вже не поминете. Я прошу вас сьогодні трохи потурбуватись й подержать над моєю головою вінець доти, доки в вас руки заболять і помліють, – сказала Мелася.
– З великою приємністю ладен послужить вам, хоч би в мене й руки помліли, – промовив Яків Кирикович.
– От нам і стільців не стало! -сказала Мелася, крутнувшись на місці й зирнувши по світлиці.
Вона ніби опукою покотилась в двері до столової й в одну мить випурхнула звідтіль, несучи обіруч два віденські стільці. Шпурнувши їх спохвату під саму пальму, вона попрохала Якова Кириковнча сісти поруч з нею.
«Ну та й стрибуха! Правда, що прудка та жвава. Не ходе, а ніби стрибає, як сорока, або дріботить дрібними ноженятами, неначе посмітюха. І справді в неї є щось пташине в ході. Ця, здається, з тих, що б'ють котючу й летючу», – подумав Яків Кирикович, пильно кмітячи за Меласею.
– Сідаймо отут в тіні оцих «древес», в затінку, в затишку та в холодку, щоб на нас і вітер не дмухнув, і сонце не шкварило, та й познайомимось тепереньки, коли нам і досі не довелось познайомиться, – лепетала весела Мелася таким різким голоском, то він покривав тихий гомін од розмови та шарудіння гостей по світлиці.
Мелася сіла під широким листям пальми. Ліду обтінювало й листя пальми, і чорна арапка своїми піднятими вгору руками та скляною банькою лампи. Куточок був і справді захисний, поетичний, був осторонь од натовпу наїжджаючих гостей, котрі все потроху сповняли просторну світлицю.
– Вже що-що, а сонце до нас, певно, не достягне своїм промінням у цьому захисті, – промовив Яків Кирикович.
«Який гарний, який приємний оцей Яків Кирикович. Які чудові карі очії і розумні, і неначе задумливі, трошки навіть смутні», – подумала Ліда, зирнувши просто в вічі гостеві.
– Я чула од вашого брата, що в вас дуже багато роботи на службі. Невже в земських докторів на селах і справді так багацько роботи? Ви ж не повсякчас таки їздите по селах до слабих? – спитала Люба з закуточка й почала своїм звичаєм ніби кліпать віками та крутить очима, що вона робила перед кожним гарним паничем, котрий чимсь був їй сподобний.
– Я, бачте, не замикаюсь в свою спеціальність, як часто роблять докторі; люблю читать і од цікавості, і для розвитку свого світогляду. Та, сказати по правді, в мене на місці не дуже багато роботи. Але ми повинні об'їжджать свою частку в околиці, де тільки вклюнеться якась пошесна хвороба. А в нас на селах де вона пак не заводиться! З цими об'їздами буває багато гаяння й забарки. А пиклюваться цим ділом доконче треба не тільки для служби. «Взявся за гуж, то не кажи, що не дуж». В мене інколи буває такого багато діла, що попоїсти всмак ніколи: часом буває «за одним присідом – вечеря з обідом», – сказав Яків Кирикович. – А скільки тих хворих по селах! скільки тих страждеників отам по хатах! Кидаєшся на всі боки й нічого сам не вдієш. Часом серце розривається в самого од жалю. Але сам бачиш, що не можна усім допомогти, бо не стає й часу.
В Ліди очі одразу стали смутні. Люба скривилась і трохи не заплакала, бо була дуже добра. Одній Меласі було байдуже про тих страждеників. Через її байдужні очі проглядала черствувата душа. Яків Кирикович оповідав про усякові випадки з недужими людьми по селах. Ліда слухала й несподівано аж крикнула:
– Я ладна стать вам до помочі хоч і зараз! Піду в фершалки, аби тільки чимсь допомогти тим безталанним!
– Я не пішла б в фершалки. Не до вподоби мені така служба. Я боюся слабих, – обізвалась Мелася. – От наша Ліда, як бачите, ентузіастка, і вона «до цього торгу – й пішки», як приказують.
– Чи пішки, чи возом, чи так, чи інак, а я пристала б на таку службу, якби треба було. Бо все-таки воно було б корисніше, ніж посиденьки справлять та гаяти дурно час без роботи, -одказала Ліда й засміялась.
В світлицю ввійшов жених, вже прибраний до вінця, зачесаний, напаханий, радий, аж ніби сяючий. Русі кучері вились дрібушками кругом голови й спадали трохи не до плечей. Довгі пухкі кудлаті вуса, ця найкраща прикраса його виду, стирчали, неначе їх вітер роздимав. Прибраний в нове убрання, він покращав і своїми патлами скинувся на якогось захожого німця артиста або художника. Жених привітався з своїм братом, тричі поцілувався, потім привітався звичайненько до усіх гостей і сів рядочком з братом.
– Тут недавнечко наша зависна Ліда сказала, ніби вона завидує, що в вашого брата аж надто багато роботи, а в неї дуже вже мало. Чи ви чули таке диво? – сказала Мелася до свого жениха.
– Є чому завидувать. Часом од роботи крутишся, як муха в окропі, аж голова морочиться. Буває ніколи вгору глянуть. Робота – це ж кара божа за Євин гріх, – сказав всмішки Михайло Кирикович до Ліди. – Ви, Лідіє Андріянівно, дурнісінько жалкуєте, що в вас мало роботи.
– А скільки раз я тобі казала, щоб ти довела до кінця й доканала англійську мову! Одже ж вона мене не слухає і зовсім занедбала цю мову. От візьмись за це, то й робота буде!.. – обізвалась Мелася.
– Але навіщо ця мова здалась мені отутечки на селі? Доволі з мене французької та німецької. От ваша гувернантка, місс Кароліна, вивчила тебе розмовлять по-англійській, але й ти незабаром забудеш. Бо з ким же ти тут в глушині розмовлятимеш по-англійській? не з деркачівськими ж молодицями, та хоч би з нашими знайомими дідичами. Це надаремна праця.
«Одже ж ця Ліда не така мовчуха, як писав про неї брат; в неї, знать, є й тяма в голові, бо говоре розумно й охочо, хоч не так дріботить, як її сестра», – подумав Яків Кирикович.
– Невже ж ви вмієте говорить на трьох чужоземських мовах? – спитав він згодом в Меласі по-українській.
Мелася одповідала так само українською мовою, бо в їх домі, як і в сільського духовенства, ще балакали вдома частіше по-українській, ніж по-великоруській.
– А чом же? Це в нас, мабуть, в роду: брат моєї мами говоре добре на чотирьох європейських мовах. І мама старається та наймає гувернанток, щоб і ми говорили на трьох мовах. Немає нічого гірше, як їздить в мандрівку по чужих краях, не тямлячи чужоземських мов. А ми з мамою чи було приїдемо до Відня, чи до Парижа, чи до Лондона – ми скрізь неначе в себе вдома.
– Мені, мабуть, не доведеться балакать в Лондоні в лордами. Тим-то я й занедбала англійську мову, – сказала Ліда.
– Невже ж вчитись вироблювать полотна та робить поліський сир приємніше, ніж дбать за англійську живу мову? – спитала Мелася.
– По-моєму, полотна та сир для нас корисніші, ніж англійська мова, – сказала спересердям Ліда.
– Чи ви й справді маєте на думці їхать в Фінляндію, щоб вивчиться вироблять полотна та робити сир та масло? -спитав Яків Кирикович якось з ваганням і недовірністю в тоні голоса.