Пішла розмова, жвава й цікава. Матушевська розказувала про урожай. Вона була рада, що цього року не змилила ні садовина, ні озимина, ні ярина, неначе земля знала, що для неї й сестри на цей час доконче треба буде чимало грошей. І старий Гукович був радий, що хліб уродив дуже добре. Добрі жнива дали веселу направу усім цим селюкам.
– Ну, тепереньки, про мене, їдьте та й вчіться усього, чого душа забажає! Навчіться плести кошики, – то й це діло не погане й не зайве. Не будемо купувать нашим політницям та копачам кошиків. Буде чим і картоплю зносить, як копатимемо восени. Все-таки менше буде трати, – жартував старий.
– Там, в Фінляндії, вміють добре маринувать оселедці, -сказала Мелася, – вивчіться лишень і цього та й нас навчите. Я страх як люблю мариновані оселедці! Не забудете? Га? Так, між іншим ділом, прихапком, та таки викрадьте цей секрет в чухнів.
– Добре! коли при нагоді трапиться десь, – обізвалась Ліда.
– Але ж ти, серце, забула, що в нас у Дніпрі не ловляться оселедці, а тільки якась поганенька плітка та судаки, та часом трапиться колись-не-колись чечуга, – сказав Мишук.
– То ви в чухнів постережіть таку науку, щоб з наших пліток та судаків наробить маринованих оселедців, – промовила Мелася й дрібно засміялась.
– Цього ми, певно, не могтимемо зробить. Наука ще не дійшла до такого дива, щоб перетворить рибу в оселедці, – сказала Маруся.
– Та ніколи до цього й не дійде, – обізвавсь Яків Кирикович, – будьте певні, що такого чуда ніколи не буде. – Як то не буде? Адже ж в пісні співають: «Нехай так, нехай так! Нехай буде з риби рак!» – говорила Мелася.
– Та то, бач, серце, тільки тоді з риби буде рак, як цього замандюриться жінкам, – обізвавсь Мишук.
Михайло Кирикович вже трохи постерегав Меласині вередливі норови. Він вже пересвідчився, що Мелася незабаром звелить йому перетворять рибу в рака.
Усібалакали, усім було весело, тільки Ліда сиділа мовчки й слова не промовила. В її очах виявлявся смуток.
Гості пили чай хапки, щоб часом не опізниться на вокзал. Той вокзал дратував усім нерви. Випили чай і зараз почали прощаться. Ліда прощалась з усіма й несподівано заплакала, зирнувши востаннє на молодого доктора.
– От тобі на! То була б і летіла в далекий край, а це звідкільсь і сльози? – спитав батько.
Посідали на повозки й рушили з двору. Молодому докторові здавалось, що од'їжджає хтось найлюбіший, наймиліший йому на усьому світі. В його здавило коло серця. Він насилу задержав зітхання. Яків Кирикович, напившись чаю, швиденько попрощавсь і покатав степом, щоб хоч трохи розігнать задуму та розвіять смуток.
Він приїхав додому, увійшов в свої покої, засвітив світло. В покоях було тихо, якось порожньо, аж мертво. Передніше колись покої не здавались йому такими порожніми та сумними. Доки Ліда була в батька, недалечко од його, йому здавалось, що її дух вітає в його кімнатах, що її вид, її очі ніби визирають на його звідкільсь, линуть ластівками по покоях, звеселяють його серце. Теперечки йому здалось, що й дух її зник і сліду не покинув.
І молодий хлопець, щоб розігнать сум та нудьгу, ще з більшим завзяттям прилягав до своєї роботи, понаписував кільки лікарських книжечок для народу. Були дозволені дві його нові книжки для селян. Він надрукував їх і сів за нову лікарську роботу. Це його трохи розважало й звеселяло. Селяни йняли йому віри й привернулись до його: щодня з сіл приходили за ліками та за порадою в хворобах по два десятки чоловіка або й більше.
По деяких газетах з'явились звістки за це, як за щось досі нечуване на селах. До Никона на святках та в неділі юрбами збирались парубки, дівчата й навіть чоловіки, щоб послухать читання українських народних книжок. Продаж українських книжок пішов по околиці дуже добре. Селяни цікавились книжками й залюбки купували й читали їх. Цим ділом правував молодий доктор і тим розважав себе.
Минула осінь, минула й зима. Пробувши в цей час в Фінляндії, Матушевські й Ліда аж напровесні вернулись додому й понавозили і нових верстатиків, і чимало усяких виробів. Яків Кирикович прочув од людей, що вони вже вернулись, і зараз поїхав до Гуковичів. Він стрівся з Лідою, неначе з рідною людиною, і не міг набалакатись з нею.
Од того часу Яків Кирикович почав надто вже часто навідуваться до Гуковичів. І батько й мати вже давненько примітили, що він їзде до їх неспроста. Кохання не можна втаїть од людських кмітливих та цікавих очей. Батько перестав виходить до гостя в світлицю й навіть зумисне виходив на тік або виїздив верхи на поле. Мати приймала й вітала його байдужно. Ліда швидко догадалась, що ті одвідини неприємні старим, змовилась з Яковом Кириковичем з'їжджаться в Матушевських і напередодні своїх одвідин завжди подавала йому звістку листом.
Знов запишнився май квітками та співами соловейків. Засяло ясне майське сонце. Молодому хлопцеві пригадався май минувшого року, препишний та прехороший, коли зайнялось його серце коханням на братовому весіллі. Обоє молоді часто зострічались в домі Матушевських. Але несподівано трапивсь дуже неприємний випадок.
X
Одного дня влітку до отця Якова Ладковського принесли з пошти листа. Отця Якова не було вдома. Надежда Мокіївна взяла листа і, не глянувши на конверт, роздерла його й з цікавістю кинулась читать. Вона мала звичай роздирати конверти та заглядать навіть в усякі офіціальні бомаги, прислані на ймення свого чоловіка, бо була дуже цікава.
Цей лист писав передніший дрижипільськнй фершал, котрий перейшов на службу з Дрижиполя в друге місце. Він писав до свого товариша, фершала Якова Вербицького, котрий перейшов в Дрижипіль на його місце. А на пошті сливе усі листи, на котрих манячили написи «Яковові», спохвату перли до отця Якова.
Надежда Мокіївна читала, читала той лист і довго не могла втямить, про що то пишеться в тому листі. Але згодом, опам'ятавшись, зирнула на конверт і прочитала, що лист був писаний не до її чоловіка, отця Якова, а до фершала Якова Вербицького таки в Дрижипіль. Під листом на кінці був підписаний передніший дрижипільськнй фершал. В Надежди Мокіівни аж пучки з листом затрусились од цікавості. Чужі думки так зацікавили її, що в неї аж голова заморочилась.
В першій половині листа давніший фершал писав за себе, за своє нове місце, писав за дріб'язкові тамошні випадки, за свого доктора й подавав усякі новинки. Але наприкінці листа він понаписував багато дечого за молоду матушку Надежду Мокіївну. Вона втупила очі в лист і од цікавості неначе їла його своїми зіньками.
«Там у вас в Дрижиполі є чудернацька матушка, Надежда Мокіївна Ладковська. Це якась не то проява, не то виродок між найновішими єпархіалками. Вона чепляється причепою до всіх паничів, і, певно, ця нахабна людина причепиться й до тебе, як чеплялась і до мене, і до кожного вчителя, а найбільше, як я перечув через людей, до Уласевича, теперішнього молодого доктора. А ми знаємо добре, що Уласевич закохався в Ліду, Гуковичеву дочку, і їздить до Матушевських, де потаєнці бачиться з Лідою. Ладковська як залицяється до гарних парубків півчих, то з цієї причини ходе на співки, щоб дивиться та залицятись до їх. Ця проява пише до вчителів романтичні, навіжені, буцімто ліберальні листи, часом вечорами никає попід вікнами й заглядає в їх вікна або часом і присурганиться в хату на чай, як роблять ліберальні панни в Києві. Ласа до паничів навдивовижу! Мабуть, в неї серце таке завбільшки, як ворота, ще й завсігди одчинені настіж: заїжджайте, мовляв, хто схоче!»
– Ну, не капосні ж тобі люде! Я думала, що в цій глушині люде дурні, не досвідні або якісь низькоокі й не далекосяглі розумом, а я одна найрозумніша й найхитріша од усіх і що я всіх тутешніх дурнів перехитрувала. А вони, подлі, все дочиста втямили й постерегли мої норови й мої хитрощі. От тобі й на! – бубоніла спересердя Надежда Мокіївна й почала читати далі.
«Отець Яків знає за все, але мусить змовчувать, – писав далі фершал, – бо коли часом у його терпець увірветься і він не змовче, то вона кричить, верещить, стукає кулаком об стіл, мов навісна. В своє хазяйство не микається, а зате ж вмикується в чоловікові справи, в школьні й навіть церковні. В неї тільки й думки за гарних паничів. Недурно ж доктор Уласевич казав мені, що вона якась ніби психопатка в коханні й залицянні, бо вона чеплялась до цього красуня, як реп'ях до вівці».