– А ти ж, моє серце, хіба не звеселяєш людських очей своєю красою, своїми ясними очима? Хіба ж ти не звеселяєш мого серця? Я тобою тільки й живу, тільки й дишу. Ти для мене усей світ закрасила, неначе розсипала по йому квітки для моїх очей. Ти ж найкраща квітка! Ти ж окраса цього пишного квітника! – перебив її молодий хлопець.
– Я тепереньки не варта отого бадилля на городі, бо й з його є якась користь для людей. Оті хмарки, що пливуть в синьому небі, і ті вартніші за мене, бо вони десь розіллються тучним дощем, поллють суху землю, принесуть вогкість на ниви та левади, дадуть родючість та плодючість. А я на всьому світі неначе зайва, бо нема з мене користі ні собі, ні людям. Дармує моя просвітність, до котрої я стільки доклала праці. Мама оце присилувала мене вишивать вже третю подушку на нові канапи, а мені ця робота не дуже приємна, бо я маю потяг до книжок, до науки. І полегкості для себе не жду ні од чого в цій глушині, а усяке силування мені не подобається.
Рипнули на ґанку двері, неначе заскрипів немазаний віз. З дверей вигулькнула й залисніла на сонці сива голова Марусиної матері, Ганни Прохорівни. Ліда одскочила од Уласевича й похапцем попрямувала до ґанку. Попліч з нею пішов тихою ходою й Яків Кирикович. Стара мати прикрила очі долонею зверху, придивилась до гостя стемнілими очима, впізнала його й радісно привіталась. Незабаром вернулася з дитячого пристановища Маруся з сестрою. Яків Кирикович хапавсь у дорогу. Усіпосідали на ґанку на лавках, побалакали з півгодини, і гість раптом підвівся з лавки й попрощався.
– Я оце зрання виїхав з дому, бо хапаюсь в Березань. Там прокинувся дифтерит на дітях і ще якась пошесна слабість на дорослих людях, їду, щоб докладно дізнаться за це все й стати до рятунку, – говорив доктор на прощанні й побіг до хвіртки так швидко, неначе хтось гнався за ним.
Ліда стояла на східцях ґанку ніби в чаду. І кохання, і запашний та душний опар з землі запаморочили їй голову. В неї думи неначе повились туманом та мрякою, через котру невиразно визначувалась неясна надія на якесь таке велике щастя, якому й міри й ціни не могла вона скласти.
Через тиждень Маруся одвезла Ліду додому. Ліда посвіжішала на виду, стала жвавіша й веселіша. На її чолі неначе вияснилось, як на небі після довгої негоди та сльоти. Смуток та журба зникли з очей. Блідота щезла з лиця. Уста знов стали червоні, як калина. Очі заблищали, заграли, як було колись давніше. Вона неначе перебула якусь важку слабість і одужала одразу. Мати була рада такій зміні.
– А ба! – казала вона Андріянові Кириловичеві. – Я ж тобі казала, пусти її до Марусі, нехай трохи повештається між людьми, розваже себе в товаристві, то вона й одійде, як одходе в дощ прив'ялена в спеку та сушу квітка. От вона й одійшла! А ти, бач, все по-своєму гнеш і мене ніколи не слухаєш.
По обіді Ліда почимчикувала з Марусею до вчительки на пораду, щоб завести в Деркачівці денне дитяче пристановище.
– Про мене, нехай Ліда тим часом бавиться і цим, доки йдуть жнива, – сказала мати. – Вона дуже любе дітей, а діти, навіть мужицькі, горнуться до неї. Часом обстануть та обаранять її з усіх боків за гостинцями, й вона й сама наче змалиться та грається з ними, мов маленька.
– Та це, мамо, в їх, певно, тепер така поведенція пішла на ці усякі гуманітарні витребеньки, як буває мода на наші сукні та капелюші, – сказала Мелася.
Маруся, давши пораду й напутіння Ліді та вчительці, поїхала вже смерком додому. Ліда і вчителька обидві зараз заходились коло діла й незабаром завели денне пристановище. Стара Гуковичка настачала для дітей молока, пшона та крупів на кашку та на куліш, ще й найняла дві бабі за наглядачок та няньок. Одначе й того поживку діти небагато споживали, бо дітей приводили не багацько.
Тим часом в Дрижиполі трапилась подія, дуже неприємна й навіть небезпечна і для Никона Кучми, і для самого молодого доктора.
В Никона Кучми на святках та в неділі, як і передніше, завжди збиралась юрба цікавих до книжок людей то в батьковій хаті, то в клуні або в садку, як надворі була година. Никон читав їм українські книжки. Цими книжками цікавилось усе село. Люде ходили до Никона й назахват позичали книжки. Чутка про це читання пішла по других селах в околиці. А до молодого вважливого та доброго доктора насунуло багато слабих, навіть з ближчих околишніх сіл. Люде то сиділи на східцях ґанку, то стовбичили коло ґанку надворі часом цілим натовпом, застоюючи черги. Це все було таке небувале на селах, таке нечуване в глушині, що вже давненько кинулось в очі всім по всій околиці. Щоб побільшить і підсилить свою півчу гарними голосами, Никон почав одбивать півчих од церковного хору та підмовлять, щоб вони приставали до його хору. Протопоп почав ремствувать та прилюдно нарікати на Никона. Никона почали судить та гудити і навіть обговорювать. Його заздрівали, що він недурно збирає в себе якусь збірню, що він знається з доктором та фершалом, часто гостює в їх, мов їм рівня, поводиться з ними за панібрата, що він в чомусь поєднався з ними. На своє лихо, Никон посварився ще й з урядником… Пішла чутка по околиці, що до доктора й Никона от-от незабаром прийдуть трусити та обшукувать.
Одного дня урядники й справді прийшли трусить та обшукувати Никона. Перетрусили все в хаті й у клуні, звеліли, щоб батько одчинив скриню, нишпорили по всіх усюдах і, нарешті, забрали усі загалом книжки, котрі познаходили. Книжок було багацько, бо Никон писав до авторів у столицю й у Київ, щоб вони поприсилали свої видання для читання народові. Книжки склали в рядно, але через тижнів зо два Никонові вернули його ряденце з книжками, тільки заборонили йому збирать в себе в хаті й в оселі збірню й читати їй книжки. Він, порадившись з доктором, од того часу ходив читати людям то в одній, то в другій опрічній просторнішій хаті наперемінку.
Після цієї події, що скоїлась несподівано й негадано, знов пішла по селі поголоска, що така сама трусанина буде ще й у доктора і вчителя, а по околиці пішли слихи, що вже в їх і трусили, навіть і в тих, в кого вони бували в гостях.
Така чутка дійшла й до Деркачівки. Гуковичі стурбувались. Ліда, почувши за це, одразу ніби охолола. Мишук запріг коня й зараз побіг до брата. Він оповістив братові за таку чутку, але дізнався напевно, що нічого того не було, що то тільки пішла скрізь побрехенька. Мишук вернувсь додому заспокоєний.
Вже наприкінці літа Яків Кирикович напитав собі місце на Кавказі, десь на Кубані. Тоді він наважився взяти в батьків Ліду й виїхать з нею в ті далекі краї, куди не достягли б людські довгі язики з околиці Дрижиполя.
Найнявши поштові коні, він одного дня зрання побіг в Деркачівку, наважившись щиро й прямо поговорити з старим батьком, щоб він видав за його Ліду.
Гуковичі тільки що випили вранішній чай і ще сиділи за столом та балакали, як у браму вскочили коні й підкотили дуже швидко під ґанок. Усі зирнули у вікно і впізнали Якова Кириковича. Погонич спинив баскі коні. Вони наче спинились на льоту й раптом стали коло ґанку, як укопані. Доктор, ніби хапаючись, стрибнув з візка. Усів горниці одразу ущухли й неначе дух притаїли.
– Яків Кирикович! Чого це він так спозаранку? – промовив батько.
– Щось трапилось! Щось є! – вихопився Мишук. – Увігнався в двір швидко, неначе за ним хтось гониться. Може, тікає?
– Цей несподіваний приїзд якийсь лиховісний. Щось скоїлось! – сказав батько.
– А може, втікає та має на думці переховаться в нас на якийсь час, – обізвалась з переляку Мелася, пригадавши усякові слихи за Якова Кириковича.
– Може, й навспражки так! Бо чого б пак він оце пригнався несподівано до нас, коли він, само по собі, втямив же моє виразне натякання, бо вже давненько покинув свої часті одвідини. Я не вагаюсь в тому, що він догадався, що такі, як він, одвідачі мені неуподобні, – бубонів сливе нишком старий, щохвилини сподіваючись, як непроханий одвідач от-от нагло вступить в покої.
В дверях з'явився несподіваний і непроханий гість, трохи зблідлий і помарнілий, і поздоровкався з усіма.
Його наглий приїзд здивував усіх. Усіненаче остовпіли й з дива витріщили і втирили в його очі. Усім було ніяково; всі чогось ніби злякались. В Ліди серце охололо й спинилось на одну мить. Вона зблідла на виду, аж пополотніла. Але незабаром серце неначе ожило й закидалось швидко та хутко. В неї щоки раптом почервоніли. Вона догадалась, чого так несподівано прикатав доктор.