– Як гарно! – сказала Таїса Андріївна.
– Ой! не дуже! – обізвалась Текля Гуковичева.
– Справді не дуже гарно, а більш того що погано, – сказала Мелася. – Це щось схоже на епітрахіль або на дияконський орар. Якби ще до цього дать в руки кропило й кадило, то з Позаторіцької вийшов би протопоп, що ладен зараз заспівать алилуя. Я зроду-звіку не наділа б такого пальта з епітрахілем…
Богобояща Таїса Андріївна була зобиджена Меласиною легковажністю, неповажанням епітрахілів та орарів і насупилась.
Мелася опам'яталась і прикусила язика. Вона й забулась, що хазяйка та й її мама дуже богобоящі й трохи навіть клерикали. Сама Мелася була матеріалістка, зовсім не прихильна до церкви та до батюшок.
– Любко! а скажи, будь ласка, яка теперечки мода на осінні капелюші? А покажи лишень нам модний журнал! – сказала Мелася.
Люба побігла в кабінет і винесла звідтіль три останні номери модного паризького журналу. Усі чотири дами вхопили номери й кинулись до їх, як бджоли до меду. Вони переглядали малюнки й усякі зразки суконь і, очевидячки, грались цим, як діти ляльками. Награвшись донесхочу, гості знов розпитували про своїх київських знайомих, перебирали їх усіх язиками до останньої людини. І недобре гикалось в той час деяким їх знайомим в Києві.
– Чи ви знаєте, що стара Борковська насилу вже володає руками й язиком? Мабуть, незабаром вмре, – сказала Люба.
– Яка ти, Любо, добра! І недужими цікавишся, – сказала Текля Опанасівна.
– О, моя Люба, господи, яка добра! – обізвалась мати. – Вона знає, хто тільки слабує з наших сусід, – сказала Таїса Андріївна.
– Ходе одвідувать їх чи, може, й сидить коло недужих? – спитала Мелася. – Я б зроду не сиділа коло слабих… Якби мені заманулось добродіять, то я знайшла б для себе інший спосіб добродіяння, тільки не цей.
– Ні! – обізвалась Таїса Андріївна. – Люба дуже боїться слабих, але через телефон щодня розпитує, як почувають себе недужі: чи їм получчало, чи погіршало.
Люба й справді була почутлива й добра, але в неї спочування до слабих було тільки на язиці. Правда, що вона розпитувала за слабих знайомих, знала, кому получчало, кому погіршало, хто на що кородиться, але тільки задля того, щоб за це все базікать по гостинних, як за новинки в місті.
Люба знялась з крісла й швиденько почимчикувала до кабінету. Незабаром вона винесла двоє гарненьких віялець з золотими китичками коло держалн.
– Дивись, Меласю, які тепер носять чудові віяльця! Це мені вчора приніс Елпідифор, вертаючись з служби.
Люба розгорнула одно віяльце. Мелася – друге. Віяльця були схожі на павичеві розпущені хвости з сизо-зеленими очками навкруги, а середина уся була суспіль устелена в одному – чудовими фіалками, а в другому – квіточками жасмину.
– Ой які чудові жасмини та фіалки! Ніби аж пахнуть! – теревеніла Мелася й навіщось притулила до носа жасмини, буцімбито вона вважала на їх, як на живі квітки.
– Купив тобі Елпідифор, бо тебе любе, – промовила Текля Гуковичева.
– Любе її так, що сливе щодня геть-то вже втрачається. Коли не вертається з служби, то конче заскоче в магазин та й принесе Любі будлі-який подарунок: чи якісь дивовижні парфюми, чи статуйку, чи фаянсові квітки, – сказала Таїса Андріївна й показала малесенькою ручкою на карниз каміна й на тоненьку, гарненьку й височеньку етажерочку коло каміна.
Камін по карнизі навкруги був ніби обліплений статуйками з гіпсу, з фаянсу та бронзи. Там випнулись три білі грації коло блискучого фавна з сопілкою, а далі стрибав, неначе хвицавсь ракотицями рогатий сатир, приграваючи на дудці з очерету; а коло його німфа вилізла з води, ніби з купання в ванні; за нею борикались та войдувались два борці, розтягнувши без сорому довгелецькі ноги. По обидва боки каміна на вуглах стояли дві заголені вакханки, піднявши вгору руки й випинаючись в танцях.
– Дивіться! Ото він її так любе! Так любе, так любе, що ой-ой-ой! – сказала Таїса Андріївна й не спромоглась висловить своєї думки та розвити її, бо була твердувата на тяму й геть-то небагата на думки, як і її доня Люба. – Так… так вже їй бог дав, – закінчила вона свою некрасномовну розмову.
При цих маминих словах Люба крутнула головою, запишалась кокетно й прижмурила очі, нібито вона уявки бачила перед собою Елпідифора й залицялась до його. В цьому була уся її сила й ніби призначення самого її живоття на світі.
– Чи Елпідифор Петрович вже розвівся з своєю жінкою, чи ще й досі тягнеться ця справа? – несподівано спитала Текля Опанасівна.
– Ні, ще не розвівся, і йому з цієї причини не можна вінчатись з Любкою. Як він вподобав мою Любку, то радив розвестись з чоловіком, а сам обіцяв розвестись з своєю жінкою й зараз хотів повінчаться з Любою. Але його жінка зосталась жить в Петербурзі й наче затялась не давати йому розводу. Вона, як кажуть, непогана й молода. Не хоче брать на себе провини, бо, мабуть, і сама ладна вийти заміж і, певно, хоче, щоб Елпідифор взяв на себе провину, -сказала смутним голосом Таїса Андріївна.
– Оце так штука! Доведеться Любці жить в ним невінчаною, – сказала Гуковичева.
– А певно! Нехай поживуть, коли вподобали одно одного. Аби вона була щаслива. А мені байдуже за все. Отак, як бачите! Нема й не було мені щастя на віку… Не йдеться мені та й годі! Недоля моя! Певно, так мені бог дав, – сказала Таїса Андріївна з журбою в голосі.
– Що не поталанило вам, то це правда, – смутно обізвалась Текля Опанасівна й похилила голову.
– Жила я з своїм чоловіком в достатках. Засіб в нас був великий. Робили ми навіть збитки. Я держала дорогого кухара. В нас на обід було по чотири потраві щодня. Мала я свої коні, свій екіпаж. Ходила в шовках та оксамитах, прибирала свою Ганю й Любу, як вбирають дітей в аристократів. Я жила, як у бога за дверима. Небіжка мама й економка всього доглядали. Я нічим не пиклювалась і не клопоталась, тільки гостей приймала. Але мій чоловік розкохав мене, почав гримать, що я марную гроші, а далі розпився, посваривсь зо мною, зійшовсь з отією… та потім згодом зовсім розледащів. Терпіла я, терпіла, доки терпець не ввірвавсь. Мусила я його покинути, а він зовсім розпаскудивсь та й помер. Недоля моя та й годі! Ще добре, що в добрий час, заздалегідь, я купила дерев'яну халупку. Принаймні мала собі пристановище.
– Не треба б було продавать того домка й тепер, – обізвалась Текля Опанасівна практичним тоном.
Але Таїса Андріївна неначе не чула її й тягла далі своє нарікання на свою недолю.
– Ще моє щастя, що Любку вподобав орловський дідич Межов і оженився з нею! Жили ми в його селі. Він був ніби й заможний. І село в його було чимале. Неначе й знов осміхнулась до мене доля. Люба була прихильна до його, бо вона любе не молоденьких паничів, а людей літніх, поважних, то й привернулась до його. Знов ми зажили в достатках. Жили ми взимку в місті, влітку – на селі. Межов був веселий, любив єднаться з людьми й боявсь нудьги, як татарви. В нас усе були гості та карти. Але й цей ні за що ні про що взяв та й одкаснувсь од Люби. Село спродали за довги, а він пішов по дідичах економом. Знов недоля моя! Отак, як бачите!
– Одже ж тепер вам знов поталанило. Не журіться та не впадайте в тугу, – сказала Текля Гуковнчева поважним голосом.
– Поталанило ніби оце вже втретє, та от і недоля моя: Елпідифорова жінка обіцялась розвестись, а тепер стала гопки. «Не хочу та й не хочу!»
– Певно, вона людина не в курячим розумом, – сказала Мелася ніби навмання. – Підождіть трохи, може, справа якось сама направиться. Може, його жінка вмре.
– Де там! Там така гладка, здорова та жвава, що й нас усіх переживе. Її рід дуже живучий: ще й досі живуть її батько й бабуся.
Тим часом Люба вийшла з Меласею в гардеробну кімнату, щоб передягтись і скинуть дорогу візитну сукню та одягтись в простішу. Гардеробна кімната сливе уся була заставлена здоровецькими шафами.
– Оце позавчора я справила собі нову ротонду, та незнаю, чи вона гаразд пристає мені до лиця, – сказала Таїса Андріївна до Теклі Гуковичевої, одразу забувши за свої нарікання на недолю.
– А покажіть! Ходім та подивимось! – веселенько промовила Гуковичева.
Вони встали й повагом почвалали до гардеробної. Таїса й Люба одчиняли шафи, неначе тим грались. Довга гардеробна на взір була схожа на бібліотеку. По обидва боки щільно стояли здорові й маленькі шафи, придбані Таїсою ще в луччі часи життя. В самому кутку стояла Любина шафа, завширшки трохи не на сажень. Далі стояла така сама здоровецька шафа мамина, ще далі – гувернанчина, а там далі – шваччина шафка. А проти їх стояла знов Любина шафа та опрічна Елпідифорова шафа, така сама завальна, як і Любчина. Елпідифор був пещений петербурзький джиґун та франт і кохавсь в убранні незгірше своєї Любки й тещі. В його шафі одежа не висіла на кілочках, а ніби стояла: була напнута на шаранги та на хрещаті підставки, неначе ризи та стихарі в ризниці. В шафі ніби стояв довгий рядок Елпідифорів: один Елпідифор – в блискучому, дорогому мундирі, другий Елпідифор -в сіртуку, далі стояли Елпідифори то в піджаках, то в пальтах. Один Елпідифор був ніби позолочений, другий – чорний, третій – рябий, четвертий -сірий. Нанизу в шафі стояли ботинки та повишивані золотом туфлі. Здавалось, ніби од стоячих Елпідифорів хтось пообтинав ноги. На дні вподовж шафи лежав ніби сповитий повивачем в простирядлі Елпідифор: то лежала його шуба, завинута в простирядло.