– Сховаймось. Та мені й неприємно й досадно дивиться на те гуляще Мишукове товариство, на ту збірню.
– Та ти, Меласю, не дуже-то тім турбуйся! Усі чоловіки одним миром мазані: усі вони мають нахильність до бенкетування, мають потяг до залицяння, як де побачать гарну мордочку.
– Усі, та й не всі, бо твій Елпідифор тебе любе й ні до кого не залицяється. Мій таки ледащо в усьому. Ондечки за столом він і очей не зводе з тієї куделі! Хоч в гармату, та й вистрель ним! таке ледащо! Ну, потривай же! Покажу я тобі оту руду куделю!
Обидві веранди, і нанизу, і на верхньому поверсі, були суспіль заставлені дуже стисненими столами та щільно обсаджені панами. Слуги никали та сновигали, як навіжені. Електричне світло заливало веранди. Було видно усіх і усе, неначе вдень. Нанизу на плану ворушилась сила людей, ніби комашня в розгребеному комашинку. Музики тріщали та гули. Меласю брала зависність, бо вона була дуже завидлива людина. Вона й сама любила гульню незгірше Мишука й через це її брала злість, брали й завидки.
– Або сядьмо, або ходім додому, бо я неначе вже втомилась отією ходнею та вештанням і в мене все тіло обважніло, -сказала Мелася.
– Про мене, й сядьмо, бо й в мене ноги трохи втомились, -обізвалась Люба,
Вони сіли оддалік од натовпу на лаву й замовкли. Мелася почувала, що її неначе точить в серні якийсь шашель, ворушиться щось неприємне й надокучливе. В неї майнула думка піти на веранду, з'явиться несподівано коло столу, стати перед очима в Мишука, вилаять його прилюдно, одлучить од веселого гурту й зараз-таки загнати його в Деркачівку. Вона сказала за свою думку Любі.
– Ой не роби цього! Вийде щось дуже погане! – втішала Люба.
Мелася була палка в коханні й дуже ревнива. Але вона ніколи не кохала гаряче й щиро свого чоловіка. Якби вона його кохала, то досталось би на бублики і Каміллі-Диву таки там на веранді, і самому Мишукові. Спересердя та од злості вона раптом підвелась і пішла до виходу. Люба неохоче й якось ніби ліниво підвелась і собі пішла за нею навздогінці.
Люба провела Меласю до Кандибиного житла.
– Ти, серце Меласю, не дуже сумуй через цей Мишуків вчинок. Не вдавайся в смуток надаремно. Усі чоловіки однаковісінькі, усі вони ладні залицятись, як углядять гарне личко та чудові очі. Я в цьому вже звірилась. Мабуть, їм так бог дав; певно, така вже наша жіноча доля, як моя мама часто любе приказувать. Я вже зневірилась в коханні, хоч і кохаю Елпідифора, – сказала Люба, напутюючи Меласю.
Другого дня вранці Мелася виїхала з Києва додому. А Мишук, нічого не заздріваючи, ще гуляв з Некрашевичем три дні й нагулювавсь донесхочу. Через три дні він виїхав з Києва вкупі з приятелем. Почуваючи за собою провину, він попросив Некрашевича завезти його по дорозі в Деркачівку, щоб при йому й стара мати, і жінка трохи оговтались і не накрили його одразу мокрим рядном. І на убрання, і на байдикування Мишук розтринькав таки чимало грошей, ще й позичив трохи в Некрашевича.
Вони прикатали в Деркачівку саме на вечірній чай. Старі привітали Некрашевича радісно і ввічливо.
– Ну та й загулялись же ви вдвох! Ми вже думали, що ви дременули кудись за границю на теплі води, – сказав старий в жарти.
– Гуляли та нагулювались, аж остогидло, – промовив Некрашевич.
– Це мене кравець задержав так довго, – обізвавсь Мишук.
– Аж десять день шив би один сіртук та ще інше там? – спитала Мелася.
– Атож! – обізвався Мишук і замовк. І Мелася не розмовляла більше ні з ким, надулась, а на Мишука навіть і не дивилась. Вона насупила брови й мовчки пила чай. З темних очей неначе визирав суворий батьківський погляд, який бував у батька в той час, коли він був чимсь стурбований або збурений. Мишук балакав веселенько, оповідав за знайомих киян і все скоса поглядав на Меласю: він бачив, що на її чолі хмариться, неначе насовуються все чорніші та сумніші хмари, і передпочував, що незабаром буде або тучний дощ, або й страшна залива, котра робить прірви в греблях.
Некрашевич, напившись всмак чаю, зараз од'їхав. Старі пішли пораться. Мелася зосталась з Мишуком і все сиділа мовчки, напиндючившись та надувшись.
– Ти був у Києві, і я була, та тільки оце позавчора вернулась додому, – сказала Мелася з лукавим осміхом.
– Невже ти була в Києві! Не пойму віри. Це ти, мабуть, піднімаєш мене на смішки, що я так довго задлявся в Києві.
– Ба була й тебе бачила. Ти десять день справляв якусь там сіртучину й жилетку, а я гуляла в Шато напропали та бенкетувала на веранді в курзалі сливе щовечора аж до білого дня, – говорила Мелася.
– Це ти жартуєш. Еге, ти сердишся, що я так довго загаявся в Києві? Правда, ти трохи сердишся на мене? Але не я винен, а кравець та й… Некрашевич. То він чеплявся до мене та довго не пускав. Та й настирлива ж це людина, отой гультяй!
– Кравець та Некрашевич, та режисер з оперетки, та ще хтось, – говорила Мелася ніби наздогад.
– Який це режисер з оперетки? Чого б це він був причиною моєї загайки в Києві? – спитав з дива Мишук.
– А того, що не пускав тебе та все бавив бенкетами на веранді в Шаті в товаристві гарних гультяйок-співачок. А ба, я була в Києві!
Мишук закліпав очима, якось заморгав бровами й віями од здогадів.
– Це, мабуть, тобі писала Люба за ці усякі майські гулянки в Шаті, а ти й мене туда прилучила,-сказав Мишук, трохи зам'явшись та заметушившись на стільці.
– Яка там Люба писала. На свої очі бачила! – сказала Мелася і втупила в його лице свої ясні допитливі очі.
– І охота ж тобі піднімать мене на сміх та жарти. Я втомився од біганини, здорожився, ізнемігся, а вона з жартами.
– Добре здорожився. Ще б пак не знемогтись, бенкетуючи в Шаті сливе щовечора, поки й почало дніти надворі. Та ще в такому приємному товаристві, як Камілла-Диво, та якась чорнява панна з високими бровами, та німець режисер, що сиділи окроми од публіки в кутку за опрічним столом…
«Одже, мабуть, лукава Люба бачила мене на веранді та й за все чисто нашкрябала оцій дуринді в листі», – думав Мишук і почав од здогадів ловити губами свого вуса та смоктать його.
– Це тобі хтось надер дерті пером з Києва, намолов брехеньок. Вечеряли ми раз з Некрашевичем на веранді – це правда. Але за яких це Камілл-Див та актрис з високими бровами наплескали тобі? Може, десь побіч нас і сиділи якісь співачки чи актриси. Чи то ж пак їх мало там вештається на веранді. Там де не ступи, то й наступиш на хвіст якій-небудь Каміллі-Диву. Люба меле! меле й шеретує тобі нісенітницю, а ти й віри пойняла, бо дуже ймовірна зроду.
І він присунувсь до Меласі ближче, обняв її за шию й хотів цмокнуть у чоло. Мелася раптом одхилила голову й одсунула далі од його свого стільця.
– Я, може, і ймовірна, але тепер ти в мене обездовірена людина! – крикнула Мелася.
– Та чого це ти дурно кричиш на мене! Це тобі хтось понабріхував на мене. Хто б це був такий? – питав Мишук, потопаючи думками в здогадах та заздріваннях.
– Сама усе дочиста бачила. Проти тебе сиділа Камілла-Диво з куделею рудого волосся на голові, притрушеного срібними блискітками та срібною пудрою. Вона була в блакитній сукні. А коло неї сиділа чорнява актриса з високими бровами. А коло тебе по один бік сидів режисер німець, поставний русявий красунь, а по другий бік стирчав Некрашевич, неначе чорт на купині, та ще якісь дві чорняві панни. Та й весело ж вам було! Панни реготались та хихотали! Мабуть, було веселе залицяння…
«Була в Києві, ходила за мною назирці слідком і на свої очі все бачила… Ото каторжна! Таки вислідкувала… Ну та й убрався ж оце я по самісінькі халяви! А! ууу…» – думав Мишук і похилив голову.
– Ми раз вечеряли в Шаті на веранді. Це правда. Що ж тут такого поганого. Компанія сиділа і вечеряла, а я пристав випадком до гурту, бо побачив за столом Демида Ивановича Некрашевича. Ні, справді: чи ти була в Києві, чи це тільки ти пускаєш ману? – спитав Мишук, випручуючись ніби з сільця.
– Авжеж була й гуляла, і довго гуляла, бо й я людина немірна в усьому й непоміркована; «Що то мені за гуляння – за ворота та й вертання? Ото мені погулять – три дні в хаті не бувать!» – одповіла наздогад Мелася словами народної пісні. – Гуляв ти, гуляла й я. Тільки ти гуляв на незароблені гроші.