– Ви, мабуть, оце недавнечко перебрались на квартиру, бо щось мені невтямки, щоб я вас тут передніше коли бачив, -почав генерал розмову на ході, важко ступаючи по східцях, неначе він ліз по драбині на горище й трохи не кректав.
– Не дивно, що ви мене не бачили, бо трудно було б мене бачить за сто верстов звідсіля. Я оце тільки тиждень, як приїхала до Києва з свого села та найняла собі тут квартиру, – залепетала Мелася.
«Щось вона надто жвава та прудка. Але ж вона знать весела й цікава, навіть приємна. Варто б дізнатись, що воно за птаха», – подумав генерал, видряпавшись на сходи й легенько одсапуючи,
– За сто верстов! А я думав, що ви з дальших країв, – бовкнув генерал навмання.
– Ні, з недалеких країв. Я прибула з-за Дніпра, привезла вчити дітей, бо вже час давать їх до школи. А на якійсь квартирі, десь за очима, я їх самих не згодна покинути в Києві.
«Певно, якась удовиця… але ще молоденька, жвава, ситенька й веселенька. Цікава людина. Варто познайомиться з сусідою, щоб з нудьги розважить себе вряди-годи вечорами», – подумав генерал.
– Це ви, певно, перебрались до Києва тільки на зимній час чи назавжди?
– Надісь, назавжди або принаймні доки діти йтимуть по нижчих класах в школах. Доведеться таки задляться в Києві. Я. бачте, тепер солом'яна удова, – лепетала Мелася й розказала коротенько на ході про своє життя й за свого чоловіка.
«Апетитна удовиця. Треба б піти до неї з одвідинами», – подумав генерал.
– От ми й сусідами будемо! – сказав голосно генерал, цокнувши закаблуками на повороту на третій поверх, куди попростувала Мелася.
– Бувайте здорові! Заходьте до мене в гості. Я буду дуже рада, – гукнула Мелася на прощанні, швиденько скакаючи вгору з східця на східець, неначе сорока з гілки на гілку.
І генерал незабаром пішов до Меласі з одвідинамн, а вона другого-таки дня оддала йому візит. Познайомившись з нею, генерал почав одвідувать Меласю й залицявся таки добре до ситенької та веселої удовиці. Мелася згодилась прийнять його за столовника. І од того часу він сливе щодня з нудьги заходив до неї, ходив з нею на прогуляння та по магазинах. І пожильці в кварталі, і навіть по магазинах усі звали Меласю генеральшею, бо думали, що він її чоловік.
Генерал припав їй до вподоби, бо був веселий та жартовливий. Але вона не закохалась в його, як того сподівалась. А тим часом Мелася задля того й оселилась в Києві, щоб дати волю своєму серцю, проживаючи в Києві на вольній волі. Мелася тільки й марила про те, щоб зострінуться з якимсь красунем, закохаться до загину і впитись щастям донесхочу хоч раз на віку.
Раз Мелася пішла в театр вкупі з Лозинським. Вони сиділи в балконі. З балкона Мелася своїм звичаєм кмітила за усіма, озирала партер і ложі, що всі було з балкона видно, як на долоні. Вона вгляділа одного чорнявого панича, гарного, як намальованого. Він стояв у партері, обернувшись до лож, і в бінокль окидав оком ложі й балкони. Великі вуса, розсипчасті й променисті, чорні кучері, матово-білий вид з ледве примітним рум'янцем на щоках, чудовий зріст, рівний стан – усе це одразу притягло кмітливе Меласине очко.
Мелася навела на ту чудову постать бінокль і вже не могла одвести очей од того красуня. В ясному електричному зеленуватому світлі та постать здавалась здалеки ідеально гарною, про які розказують в казках. Матове високе чоло біліло, аж лисніло, неначе виточене з матової слонової кості. Вуса метлялись, довгі й розкидчасті, ніби два пучки шовку. В Меласі одразу аж дух забило, неначе од міцних пахощів, приємних, солодких, але гострих, здатних задушить своєю солоднечею та гострим духом.
А той красунь, опустивши руку з біноклем, зорив очима по ложах, стояв непорушно і вважливо кмітив за ложами. Очі, чималі й темні, блискали при світлі. В бінокль Меласі здавалось, що вона баче ту постать десь в живих картинах на сцені, непорушну, в застиглій позі. Зеленувате, сливе фантастичне світло обливало чудовий вид, яро лисніло на чолі, на вусах. Через скло бінокля чудова постать ніби сяла в рівному фантастичному сяєві. Мелася бачила його неначе в сні серед фантастичної обстави, бачила, як він стояв неповорушно, потім ворухнувсь, помаленьку повернув голову набік й осміхнувся до когось. Червоні, як калина, уста заворушились. Вуса заметлялись, мов живі. Він говорив ніби без слів, без згуку, як говорять у сні ті люде, що сняться. Мелася аж зчамріла од враження краси.
«Постать достоту така поставна та показна, як і в Лідиного Якова Уласевича. Але цей незнайомий красунь ще кращий, бо чорнявий: мабуть, палкий на вдачу й на кохання…» – думала Мелася й знов почала придивляться до того поставного красуня.
Красунь знов став непорушне і втирив очі в якусь ложу. Мелася довго придивлялась до його обличчя. І їй здалось, що вона дивиться на якусь художню картину, засклену склом в чудових рамах. Красунь ніби дивився на неї крізь скло, і через те його краса була ще мрійніша й делікатніша. Він забалакав до когось, не порушивши головою. І Меласі уявилось, ніби та пишна постать на картині ожила, заговорила без слів, без згуку. Вуса захилитались, заворушились. В Меласі аж дух забило й захопило ніби од чаду наркотичних пахощів.
«Треба буде доконче, безпремінно допитаться, хто він, що так одразу припав мені до вподоби. Я таки вибіжу в антракті та, без сорому казка, піду назирці за ним, буду вивідувати та питать в кожного, з ким зострінусь», – думала Мелася.
Мелася через силу вже дивилась на сцену, ледве висиділа до кінця дії. Усе перед нею ніби зблякло й припало пилом або мрякою: і квітчасті ярі убрання на артистах, і ясне сяйво ніби дня на сцені, і сама розмова артистів, і саме їх грання й співи.
Завіса впала. Заплескали в долоні. Партер заколивався. Мелася схопилася з місця, прожогом побігла наниз і протовпом вбігла в партер. Але там вона вже не знайшла красуня. Тоді вона вернулась і побігла блукать по довгелецькнх коридорах та придивляться до натовпу панів та паничів.
Коли це несподівано при одній поворотці в коридорі вона стикнулась з своєю давньою знайомою, Марією Павлівною Марковицькою. Ця Марковицька не дуже давно вийшла заміж у Києві за доктора, прожила з ним років зо два, а потім, як до її чоловіка приїхав в гості його товариш десь здалека, аж з Уралу, чи що, й пробув в його в гостях тиждень, вона потаєнці втекла вкупі з тим гостем, котрий навіть не попрощався з товаришем. Доктор знайшов тільки покинуту на столі записку од неї, щоб він її не сподівавсь і не ждав, і не шукав, бо він для неї став несподобний, і що вона буде щасливіша з його другом, ніж з ним.
– Це ви, Маріє Павлівно? Де це ви взялись? Ви ж були виїхали десь на Урал, чи що, були зникли несподівано для всіх і для мене, – залепетала Мелася.
– Була зникла з Києва, та й знов, як бачите, виникла. Я покинула й свого другого чоловіка, як і першого, бо він був таке ж ледащо, така ж нікчемність, як і перший. Цур їм, пек їм обом! Нема в світі краще, як вольна воля од такої дружини; краще од усього, як своя воленька волить в усьому. «Він мене цмок та лап, а я його штовх та пхиць», як кажуть селяни.
– Он як! Коли так, то я мушу признаться вам, що й я оце недавнечко дала пхиць своєму Мишукові, покинула й своє ледащо та й почуваю, що мені без його і вольніше, і якось догідніше. Неуподобний він мені та й годі! Цур йому! – сказала веселенько Мелася. – Ходім же в фойє та вип'ємо по чарці вина за свою вольну волю та за визволення од наших неприємних чоловіків, – сказала Мелася.
– То й ходім! – промовила Марковицька і, крутнувшись ніби на самій одній п'яті, повернула назад до фойє.
Марковицька була височенька на зріст, сухорлява й тонка, неначе горстка матірки. Але її маленька бліденька головка була класичної краси, а сливе чорні очки горіли такими їскрами, що чарували сливе всіх паничів. Щось надзвичайно принадне було розлите в її очах, чорних тонких довгих брівках, в сухорлявому з тонкими делікатними пружками обличчі.
– Де ж ви, Марусю, знайшли собі пришиб в Києві? -спитала Мелася на ході.
– Та в своєї ж стародавньої бабусі. Живе-живе ота порохня й ніяк не спроможеться перебратися на той світ. Та я маю, окрім неї й її засобів, свій власний засіб. Я цим не журюся й не клопочусь, живу й журби не знаю, – сказала Маруся.