Німкеня гувернантка пішла до своєї кімнати й незабаром захропла. Мелася поставила лампу на столику коло ліжка, прилягла, спершись ліктем на подушку, й неначе пірнула в згадки усяких випадків того вечора. Думки її несамохіть блукали десь в театрі по ложах, зазирали на сцену, простували до фойє, то перелітали в її житло, неначе сідали ластівками за стіл поруч з молодим красунем. І всі випадки того приємного вечора, мов згуки голосні й дзвінкі десь ніби лились з сцени, чи з натовпу, чи од чудового Малинчиного голосу – і злучились докупи в один чудовий акорд, в котрому все дзвеніла одна найголосніша струна, один якийсь солодкий гук. Мелася впізнавала той гук: то був низький, але дзвінкий голос гарного Малинкіна.
«Якого б щастя я зазнала, якби цей красунь був моїм чоловіком! З ним і ота сільська глушина була б для мене справдешнім раєм. Яка Ліда щаслива, що спарувалась з милим! І я була б ладна йти з цим красунем хоч би й на край світу, знехтувала б і людським поговором, і батьківською забороною, і усякими дурними звичаями, аби тільки жити з ним укупі, милуватись та кохаться», – думала Мелася, похнюпивши голову з важким вінком кіс на обважнілій од думок голові.
І її думки знов заворушились, потяглись несамохіть одна за однією, як качечки рядочком на легеньких хвилях на ставочку. Знов виникли перед нею сцени та картини минувшего вечора: то виникало ясне фойє з веселим натовпом, то яркий світ на сцені ніби блиснув і згас, то ясно виринала з натовпу Марковицька, мов жива. То знов ніби сяла перед нею сцена, неначе ясна пляма на гальовині серед лісу, освітлена влітку гарячим промінням сонця. А на сцені на одну мить виникла, ніби з-під землі, пишна красунева постать, неначе Мефістофелева постать висовувалась з-під споду помоста. Красунь виникав, убраний в стародавнє лиснюче лицарське убрання, ніби Фауст, але кращий і пишніший од золота й срібла на його убранні.
Думки йшли назахват одна за однією, лізли настирливо, знов перелітали в її світлицю. І вона ніби вже бачила милого край столу, як живого. Boна милувалась його малиновими устами, ніби чула його приємний музичний голос, м'який, мов шовк.
Сон не брав Меласі. Вона почувала, що кохання розгорюється в її серці, розгортається швидко, неначе майська півонія розпукується одразу за одну нічну добу. Мелася навіть почувала, як розжеврюється та іскра в серці та все дужчає та більшає.
«А може, цей красунь призначений мені споконвіку непостережними силами натури, як казав Яків Уласевич. Може, аж оце тепер настав мій час, коли я стикнулась з присудженим мені долею милим ніби випадком… – майнула думка в Меласі. – Я ж лібералка, і, на мій погляд, серце повинно бути вольне, повинно кохать, кого схоче і як схоче. Треба бути напоготові…»
І Мелася схопилася, кинулась до столика шукать паперу. Вона була ладна зараз написати до свого чоловіка лист, що вона злигалась з ним, певно, од якоїсь помилки і далі не стерпить тієї супряги, в котрій вона спряглася з ним сливе недоброхіть на своє безталання та безголов'я, і хоче роз'єднаться з ним зараз, таки зараз…
«Але ж чи схоче цей красунь побраться зо мною? Чи од мене ж залежиться починання цієї справи, цієї довгої тяганини?»
В Меласі випало перо з пучки. Вона важко зітхнула, роздяглась, похапцем скидаючи одежу, неначе смикала її з себе од злості. Дмухнувши на світло, вона впала на ліжко й закуталась в укривало з головою. Якісь ясні пишні сцени знов замиготіли перед її очима, знов загув ніби якийсь акорд, знов почувся низький гомін тихого низового басу. І вона незчулась, як заснула.
Другого дня Мелася прокинулась з таким радісним почуванням на серці, якого вона ще ніколи не зазнавала в житті. Мрії радісні, ніби золоті, вилися роєм. Їй було весело, навіть заманулось співати. Вона походжала після чаю по горницях і мугикала модний романс, ніби молоденьке дівча. Прибравшись згодом, вона ще зарані побігла до Марковицької. Їй спало на думку піти до неї на вивідки, розпитать за Малинкіна, в котрій годині він виходе з канцелярії, на якій вулиці його житло. Та в неї ще й досі свербів язик од минувшого приємного вечора, а в серці почувався якийсь лоскот. Їй заманулось ще хоч трохи побалакать про вчорашній вечір і забажалось стрінутись з красунем, та хоч почути його голос, хоч зирнуть назирком двічі-тричі на його і вдоволити неначе пекучу жагу влітку кринишною погожою водою.
Опівдні Мелася таки не втерпіла, їй була невидержка всидіти дома. Як звернуло з півдня, вона убралась і бігцем побігла до канцелярії, де служив Малинкін. Вона сподівалась, що зостріне його при виході з канцелярії і хоч побалакає трошки. І, чигаючи на його, ніби на засідках, вона стала поблизу за вуглом здоровецького будинку й ждала.
В третій голині Малинкін вийшов з дверей і простував наниз по високих сходах. Мелася раптом кинулась йому назустріч, буцімто випадком зострілась з ним. Малинкін впізнав її, поздоровкавсь, провів її далеченько, сливе до самого її житла й попрощавсь.
– Глядіть же! не забувайте мене й прибувайте в Марковицькою до мене. Мій генерал залицяється до Марковицької. І він буде радий вашим одвідинам вкупі з Марковицькою, – лепетала Мелася.
В наступаючу неділю Малинкін справдив свою обіцянку й зайшов до Меласі з парадовими одвідинами, убраний в фрак, з циліндром у руках. Мелася й справді сподобалась йому своєю веселістю та цікавою розмовою, навіть часом розумною, переплетеною й перенизаною, мов бісером, полтавськими жартами та смішками з реготом пополовині. Малинкінові було весело й приємно провести якийсь час з Меласею. Мелася була рада. Для неї, неначе восени в негідь та сльоту, негадано й несподівано зацвіла весна, зацвіли вишні та черешні, запишнилась уся земля красою сонця й квіток.
Од того часу Мелася сливе щобожого дня бігала до канцелярії назустріч коханому Малинкінові, слідкувала за ним, бігала за ним навздогінці, так що ці одвідини примітили вже й урядовці, і ті, що часто вештались коло забудування.
«І як би йому дати знак, що я його кохаю без краю, без міри, що я без його не можу животіти й дихать. В наші часи ліберальні та просвічені панни, навіть дами ходять же з візитами до паничів, ні в кого не питаючись дозволу, бо вважають на себе, як на рівню чоловікам в правах. Чи не піти б пак до Малинкіна й мені, щоб оддать візит? Я цим виразно натякнула б йому, що люблю його дуже й гаряче. Може б, і він догадавсь…»
І Мелася довго чепурилась тієї неділі коло дзеркала, позамазувала пудрою найдрібніші плямочки на виду й побігла до Малинчиної квартири. Вона смикнула за держално дзвоника так нервно, що дзвоник неначе заґвалтував. Малинкін сидів дома сам над канцелярськими бумагами. Його батько й мати ще не прийшли з церкви. Мелася не розпитала гаразд в Марковицької за його й була певна, що він живе сам в опрічній квартирі.
Малинкіна стривожив такий наглий ґвалт дзвоника, та ще й зрання.
«Чого це мама й тато так швидко вертаються з церкви, наче не достоявши до кінця служби? Може, мама нагло занедужала в церкві, бо вона вже давненько кородиться на груди…» – подумав Малинкін, одсовуючи засув.
Він одчинив двері й остовпів з дива. Перед ним стояла Мелася, убрана, як пава. Вона швидко, мов сорока, вскочила в прихожу й залепетала.
– А от і я сподобила вас одданням вашого візиту до мене! День добрий вам! – лепетала вона, здушивши йому руку своїми обома рученятами по-паничівському.
– Доброго здоров'я. Прошу до світлиці, – запрошував панич Меласю з якоюсь ніби соннотою та длявістю в голосі і в рушеннях.
Йому, очевидячки, було ніяково од такого несподіваного візиту дами, котрої не знали ні його тато, ні мама. Він міркував нишком, чи знає пак Мелася, що він живе не окроми од батька, не в опрічній квартирі, а вкупі з старими?
Малинкін запросив Меласю до зали й посунув до неї крісло. Мелася сіла, наче птиця впала, і розпочала розмову на сьогочасні теми, нахапані навіть не з книжок, а на льоту та на скоку од других в розмовах по салонах. В неї була думка, що й Малинкін прогресист і народовець, і вона мала на думці підійти під його погляди. Але вона помилилась. Панич тямив ці думки стільки, скільки тямить чудова картина, чудовий портрет якогось красуня. І спочував він цим думкам так само, як спочував би намальований портрет. Окрім служби, в його не було в голові нічогісінько. Малинкін, неначе з-за угла мішком пришиблений, як кажуть на селі, неохочо й мляво вів розмову. В його все вертілась в голові думка, що от-от незабаром одчиняться двері і в покоях з'являться батьки, захоплять його на гарячому вчинку з якоюсь розтріпаною, надто вже сьогочасною панією, котра нахабно вшелепалась до його серед білого дня.