Мелася, не довівши свого залицяння з Малинкіним до кінця, мусила везти свій роман на село незакінченим і перетятим в найцікавішому місці. Мати забрала Меласю й дітей, і вони вкупі зараз вернулись в Бурти, бо в їх вже не було грошей на оплать за квартири.
На Таїсу Андріївну й Любу незабаром спало велике лихо. Елпідифор Ванатович, доставши високий чин, через свій бюрократичний світогляд уявив собі, що він тепер має таку силу й право, яке має турецький султан в своїй державі, котрий правує усім й усіма по своїй безмежній волі. З того часу він почав правувать тюрмою по-султанській: обходився не тільки з тюряжниками й слугами, але й з урядовцями в канцелярії як з наймитами, гримав на їх, часто кричав, верещав, лаяв їх на всі застави, як часом економи в дідичів клянуть та лають сільських робітників. Сторожів та арештантів Елпідифор Ванатович лупив по морді або куди влучав за найменшу провину, а часом і без провини, щоб нагнать страху. З повітовими наглядачами та управителями тюрм при одвідинах розмовляв якось ніби через плече, одвернувши лице набік, аж доки вони догадувались та давали йому хабара. Взявши хабар, він зараз повертав лице й очі на їх природне місце, дивився прямо в вічі урядовцям і розмовляв ласкавіше й прихильніше. Незабаром Ванатович так осточортів та остогид усім, що один дрібний писар з його ж таки канцелярії потаєнці написав в Петербург виказ, що Ванатович має охват на руку, що він злодійкуватий, забирає в свою кишеню щороку остачу невитрачених за рік скарбових грошей; шо він записує в книгах празникового вартовим та слугам по тридцять три карбованці, а як вони порозписуються в книзі, то видає їм тільки по три карбованці, а решту кладе в свою кишеню. Той урядовець виказав за все, за всі вчинки: як Ванатович поводився з повітовими наглядачами тюрм, як мордував служників, як брав з кожного хабарі, переполовинив скарбову вовняну й бавовняну пряжу, котру цілими вагонами приставляли з Москви та Лодзі в тюрму, де арештанти вироблювали на продаж полотна, килимки й постоли та черевики; виказав і за те, що казна дала йому до рук п'ять тисяч карбованців на ремонт тюремних забудуваннів і вже минуло чотири годи, а він ніякого ремонту не зробив, бо ті тисячі програв у карти. До контрольної палати такі чутки про Елпідифора ще й передніше доходили. Ванатовича оддали під суд. На суді постановили такий присуд, щоб за марнування скарбових грошей та за продаж скарбової пряжі вислать його на заслання на Сибір, куди він одначе схоче, і одняти од його всі чини й ордени. Він застряг на Уралі в переселенській канцелярії, де йому дали місце писаря, і незабаром од горя та сорому засумував, достав чахотку і вмер.
Бідна Таїса Андріївна та Люба, прогайнувавши до решти свої грошаки й халупчину, зостались без шага в кишені. Їм дала пристановище в себе Таїсина багатенька сестра, зглянувшись на їх горе. Люба, не маючи ніяких засобів для прожиття, мусила напитувать собі по багатирях лекцій музики й бігала по домах з ранку до вечора та вчила дітей грати на фортеп'яиі, щоб розстараться грошей хоч на простеньку одежу.
– Така вже, мабуть, наша доля! – не раз бідкалась добра Таїса Андріївна перед своїми приятельками. – Ніхто з нас не винен, бо таку долю бог нам дав. А од своєї долі і не випручаєшся. І не викупишся, і нікуди не втечеш, ніяким муром не одмуруєшся, бо знайде людину, хоч би вона в мур замурувалась. На все божа воля.
Мишуків приятель Некрашевич позаводив такі коні, понаймав такі дорогі стані в Києві, так пнувся з останнього ради спорту, що за недовгий час протринькав усі батьківські тисячі й свою чималу спадщину, ще й напозичався в банках. Банки за довги спродали його село й усі його дорогі коні. Батьківщина й дідизна була прогайнована необачно й легкодумно на аристократичну модну забавку.
Мелася, вернувшись до своєї оселі й до господи, довго нудила світом та ходила, мов неприкаяна. Але потім згодом її палке кохання почало стигнути, згасать, як згасає гаряче проміння сонця на заході; і самий вид красуня неначе все тонув у якомусь тумані, як тоне дивна фата моргана в степах. В неї наче прокинулась вдача запопадної й падковитої до хазяйства людини, й з плином часу збляк і зник навіть самий пишний вид красуня, як блякне й зникає все на світі.
Минуло ще років з п'ять. Текля Опанасівна почала вже сивіть, все кахикала та хоробилась на груди. Ліда вряди-годи подавала за себе звістку з Кавказу, писала, що їй жити непогано, тільки все шкодувала, що її бог не благословив дітьми. Але одного дня стара мати достала з пошти лист од Ліди з чорною печаткою. В неї руки чогось затрусились так, то вона не змогла навіть роздерти конверта. Мелася вхопила лист, розгорнула листочок і прочитала сумну звістку. Ліда писала, що її чоловік заметився випадком в лазареті од слабого на тиф і помер. Наприкінці листа Ліда просила батька й матір, щоб вони дозволили їй вернуться додому й дали їй в себе пристановище.
– Шкода! дуже мені шкода любого, колись сподобного мені чоловіка. Коли Ліді не спосудилось в житті, то, будь ласка, напиши їй, нехай їде й перебирається до нас на завсідне життя.
Ліда вернулась в батьків дім. Вона була зовсім молода на виду, але голова почала вже сивіть: її горе було надто велике.
Текля Опанасівна не довго й жила після того. Вона несподівано занедужала й нагло вмерла. Ліда не дозволила Меласі шматувать її половини маєтності та продавати землю частками, як до того часу Мелася продавала, коли їй треба було грошей на якісь потрібки, а то й витребеньки та вигадки. Ліда, щоб не дармувать вдома та щоб вгамувати якоюсь роботою своє велике горе, зараз-таки вкупі з учителькою завела денне пристановище для дітей на літній час. В неї була думка трохи згодом завести ще й школу для дівчат, як тільки вона зробить діляницю поля і забере собі свою частку спадщини.
Мелася мусила жити на селі й нудила світом, бо в неї й роботи було мало. Батько усім правував в хазяйстві. Мелася видала дочку заміж за сусіднього небагатого хуторянина дуже рано, як дочці минуло шістнадцять год, а синка оддала в приватну гімназію в Києві й помістила його в пансіоні при гімназії. Але незабаром після того помер і старий Гукович. Мелася не довго й морочилась з своєю часткою поля, продала її за добрі гроші й переїхала на завсідне проживання в Київ. Свого сина вона не взяла до себе, а оддавала в найми покої з обідом і чаєм для багатеньких урядовців й офіцерів. Син підбільшав, і батько порадив йому запротестувать проти продажу його спадків матір'ю. Але Мелася на це не вважала. Вона довгенько пробувала то в Берліні, то в Парижі й гайнувала синове добро, невважаючи на його протести, що вона зоставить його навіть без усякого засобу.
1902 року.
Київ.