Текля Опанасівна й Мелася встали.
– Час нам йти! – сказала Текля Опанасівна до дочки.
– О, не час-бо! Ми вас не пустимо без обіду, – промовила Таїса Андріївна.
– Зроду-звіку не пустимо! – крикнула Люба і вхопила Меласю за руку.
– Та ви ж для нас не готували нічого зайвого на обід! Ми гості випадкові, – сказала мати.
– Нічого – те! Наша куховарка настаче їжі на всіх нас. Сьогодні в нас готують чотири потраві. Настачимо поживку на вас обох, – просила стара хазяйка.
Люба нахилилась до Меласі й пошепки на вухо сказала:
– Сьогодні в нас обідатиме одна цікава особа. Мишка Уласевич, – може, й жених трапляється тобі… Принаймні побачиш. Дуже цікава й весела особа! Зостанься бо!
– Знаю вже, знаю, що то за секрет ото шепочеш! – обізвалась мати. – Зоставайся на обід, Меласю! Не будеш жалкувать! Ми запросили на обід нашого завсіднього партнера й давнього знайомого. Дуже весела людина. Варто познайомитись і подивиться.
Текля Опанасівна й Мелася й не одмагались і одразу згодились на ті запросини. Буваючи у Києві, вони так вилічували та приганяли свої одвідинн, що в одних знайомих потрапляли саме на обід, в других – на вечірній чай, в третіх – на сніданок, бо напевно, знали, коли і в якій годині в якому домі буває снідання, коли обід або підвечірок чи вечеря. Це робилось ще й задля того, щоб розважить себе, щоб набалакаться всмак і дізнатись за міські новини.
Любка встала, подріботіла в кабінет і винесла звідтіля скриньочку з дорогими цигарами. То був вже її презент для Елпідифора. Ці презенти, теж не дешеві, Люба постачала своєму милому за вакханок та фавнів з кишені своєї мами. Останнє добро, -остання халупчина, як казала її мама, неначе розсипалась в їх руках по цеглині та деревині до решти. Сам Елпіднфор не дуже квапивсь постачать грошей на сім'ю. Він доставав на рік кільки тисяч карбованців, але ці тисячі теж якось розставали в його гарячих руках і крапали дрібним дощем крізь пальці та золоті перстні. В його все була недостача в грошах. Він любив грати в карти та часто загулювавсь з веселим товариством. Грав він в карти дуже погано. Гроші в його витрушувались та розвіювались, неначе полова на вітрі. Таїсі Андріївні доводилось частенько докладать на хазяйські потрібки та на своє убрання з остачі тієї ж халупчини.
Елпідифор взяв скриньочку з цигарами, вхопив дрібненьку Любину руку з пальчиками, сливе суспіль обнизаними золотими каблучками та перстнями, і, потягши вгору до своїх калинових уст, цмокнув ніби на льоту.
По світлиці пішов важкий, але приємний наркотичний дух дорогого курева. Таїса Андріївна любила той дух і простягла вгору свій чудовий, ніби виліплений носик, ловлячи той смачний димок цигари. Вона стулила папіроску й сама закурила. Текля Опанасівна одхилила рукою простягнуту до неї скриньку з тютюном: вона не курила й навіть несприяюче позирала на хазяйку, що пахкала димком просто на її обличчя.
Елпідифор курив і оповідав про своїх знайомих та їх деякі смішні вчинки, про випадки того дня на службі. Добра цигара ворушила його нерви, наддавала охоти до розмови. Любка не зводила з його очей, а Меласю брала зависність, що Любка зиайшла-таки свою долю, хоч і невінчану, і зазнала великого щастя з милим.
Розмова йшла голосно, весело, жваво. Двоє здоровецьких дзеркал одбивали в лиснючому склі веселу компанію. Люба зиркала в ті дзеркала й милувалась і своїм пишним видом, і гарною, викоханою постаттю свого Елпідифора, ще кращою у дзеркалі, ніж в натурі.
– Що ж там в вас на службі сьогодні, усе було гаразд? – спитала Таїса Андріївна, як розмова на одну мить була перестала, і вона силкувалась зв'язать докупи перервану її нитку.
– Усе гаразд, і не все! – обізвавсь Елпідифор. – Мабуть, доведеться мені прогнать наглядача над тюрмою. Подумайте собі! Входжу я вранці в двір, а під дворовою стіною валяється чимала купа якихсь чорних, засмальцьованих мішків, якогось дрантя. «Що це таке?» – крикнув я на стійчика. «Мішки, – каже. – Ще не встигли сховать». – «А то навіщо вони тутечки валяються?» – сказав я і вже почуваю, що мене бере гнів та злість. Я вхопив мішки в оберемок та й викинув на вулицю.
Люба й Мелася реготались, аж заливались, уявляючи собі, як ті білі, в золотих перстнях, руки хапали в оберемок заялозене дрантя й швиргали його через стіну на вулицю.
– Заглядаю я в другий куток двору, аж там стоїть кошик з угіллям. Кругом сміття, а в куточку стремлять якісь ломаки та мітли. «А це що?» – питаю в сторожа. «Та це я наставляв самовар начальникові та не встиг поприймать», – каже понуро сторож.
– Я тоді до його…
Елпідифор пик-мик! – та й не доказав і схаменувсь, бо… він тоді ляснув сторожа «по морді» золотими перстнями так, що той аж мазкою вмився.
– Я мерщій вхопив мітлу, наштрикнув на неї кошик з наглядачевим угіллям та й пожбурив його за стіну, а потім туди ж спересердя пожбурив і мітлу.
Елпідифор був надзвичайний чистюк. Він і сам любив чепурно одягаться і, по своїй українській вдачі, любив, щоб і кругом його було скрізь чисто та чепурненько. В тюрмах, в подвір'ї, в камерах тюряжників та в робітніх кімнатах – скрізь в його було чепурно й чисто. Але він тільки на це й звертав увагу, тільки за це й дбав. А як годували провинників та душогубів, що вони їли та пили, – про це йому було байдужісінько.
– Входжу я в робітницькі камери, де на маленьких нових верстатиках арештанти вироблюють полотна та килими, де плетуть туфлі й морщать з шкури постольці, – аж там сміття, сміття та ниток, та ремінців, та уривків од мотузків трохи не по кісточки! Я розсердивсь не на жарти. Це ж кат зна що!
Елпідифор, зроду опришкуватий на вдачу, і сам незчувсь, як спахнув: підвівсь з стільця й замахав руками вже зовсім не аристократично й не по-столичному.
– Я спроваджу наглядача туди, де козам роги правлять! Я цьому паскуді покажу, як доглядати тюрми. Мені щоб було скрізь чисто й чепурно. Мені щоб нігде не було ні смітиночки, ні порошинки. Про мене, стій з деркачем та й махай щохвилини. А як ні, то, про мене, нехай провинники ховають собі в роти й животи нитки й ремінці та й ковтають… Душа моя не зносе цього сміття! Цього я не подарую нікому. Цього я не стерплю!
Елпідифор спахнув, почервонів, з нестямки замахав руками, неначе він уявки бачив перед собою того наглядача й того стійчика і лаяв їх на всі застави. Йому й з голови випало, що тутечки була не тюрма, а лиснючий салон, і перед ним стояли не сторожі та стійчики, а сиділи шановні панії. Спах злості засліпив йому очі, затуманив тяму. Він ніби посатанів: крутив головою, махав руками. Золоті перстні блискотіли. Люті карі очі блискали. Червоний вид аж пашів.
Усі дами ущухли й з дива вирячили на Елпідифора очі.
Таіса Андріївна та Любка вже з рік прожили вкупі з Елпідифором і знали його, як дуже ввічливу й делікатну великосвітську людину. Він передніше й голосу ніколи не піднімав вгору, не то що не галасував. Але, оббувшись та оговтавшись з дамами, він тепереньки не вдержавсь і несподівано неначе вивернув себе навиворіт і показав свою палку опришкувату вдачу. Таіса Андріївна ще й передніше чула од люден, що перша жінка покинула його через його палку, опришкувату вдачу, але про те нічого не казала Любці. Тепер вона пересвідчилась, що чутка про Елпідифорову забісовану вдачу була правдива. Таіса сиділа збентежена цією вихваткою. Люба перестала сміяться та крутить очима. В покоях на одну мить стало тихо, ніби мертво. Усім стало якось ніяково.
Коли це в прихожій щось шарпнуло дзвоник, і хтось вскочив в прихожу швидко, прожогом. Мелася заглянула через одчинені двері в прихожу. Там щось ворушилось. Горнична поралась коло вішалки. Проти заскляних дверей Мелася вгляділа щось кудлате та пелехате, їй спочатку здалось, що то горнична впустила здоровецьку собаку, котру привів гість. В сутінках неначе заметлялись кудлаті та пелехаті собачі вуха, майнула ніби довга мохната цапина борода. Меласі здалось, що та собака никає коло дверей й обнюхує. Але гість скинув колоші й підвівся. В Меласі в очах знов майнула в темних суточках якась чудернацька пелехата постать.
«Що воно за проява нишпорить в прихожій? Не то цап, не то людина», – подумала Мелася, втиривши очі в ту постать.