«Одже ж цей Уласевич непоганий… Зовсім-таки непоганий, хоч спочатку мені здався чудний. Щось у йому є принадне, палке, – вертілося в думці в Меласі. – Ті цапині прикмети його виду теперечки неначе десь зникли або в йому десь приховались. Він не такий чудний, як мені спершу здалось. Яка ворушлива, яка палка людина! Дуже цікава особість!»
– Ви, мабуть, служили в кавалерії, що так закохані в цей скаковий спорт? – спитала Мелася.
– Служив, та недовго, ще тоді, як я був молодий та зелений, як вийшов з кадетського корпусу. Але я швидко покинув ту службу, бо вона мені не припала до вподоби. Не по моїй вдачі ота нудьгувата служба.
– Мишук Кирикович – людина дуже самостійна. А там, знаєте, муштри та муштри… – сказав Елпідифор Петрович.
– Та субординація, та московська залежність. Це мені зовсім не до вподоби. Я вольний козак і не дуже-то здатний кориться будлі-кому, ніби машина. Я передвважаю службу в приватних товариствах або в яких-небудь конторах. Тут я трохи слуга, трохи й пан. А для розваги я собі записуюсь в усякі товариства: і в яхт-клуб, і в товариство рятування на водах, і в київське слав'янське товариство, і бджільницьке… Бачте, – сюди тиць, туди тиць, то все якось, знаєте, веселіше, – брехав Уласевич без сорому.
– То ви й пасіку любите? – спитала Мелася.
– А як же! Господи, як люблю! Бджоли дзижчать в вуха, і мені привиджується, буцімто я все катаю на коні десь на біговищі, все лечу й не спиняюсь, і не спиняюсь, – молов Михайло Кирикович.
– Ото шкода, що мій тато незнайомий з вами! Там так кохається в бджільництві, що в його тільки й розмови, шо за пасіку. В його прездорова пасіка: зо дві сотні пнів. Як почне розводиться за рої та трутні, то аж ніби бджоли задзижчать в горницях, – обізвалась Мелася. – А як трапиться часом гість, такий прихильний до пасік, як і він, то цілісінький вечір тільки й розмови в їх, що за щільники, та чарунки, та якийсь гнилець сухий, та знов про гнилець мокрий, та пергу. Як почнуть розводиться то несамохіть аж меду заманеться, – молола Мелася й собі.
– Дуже шкода, що я незнайомий з вашим батьком. Дуже, дуже було б приємно з ним зійтись та поєднаться в цій справі, – лепетав Уласевич.
Любка зирнула на матір і, без сорому казка, зареготалась, аж голову закинула на плечі. Мати стиха осміхнулася до неї. Вони були добре тому відомі, що Мишук не був записаний ні в яке бджільницьке товариство й либонь чи й був коли на своєму віку хоч в одній пасіці на селі.
– Хоч і приємно вас слухати, але мова мовиться, а час минає; здається, час вже сідать за обід, – сказала Таїса Андріївна й, коливаючись, почвалала тихою ходою в столову. Незабаром вона знов вийшла й попрохала усіх до столу. В просторній, подовжастій столовій стіл був вже застелений і заставлений посудом. Серед стола стояла чимала й висока ваза, повна астр та оргиній. По обидва боки коло вази стояли плисковаті скляні вазки на тоненьких ніжках з пірамідками груш, прикритих зверху китяхами винограду. Все було прибране й обставлене на великопанський зразець.
Таїса Андріївна посадила поруч з собою Теклю та Меласю й попросила пити по чарці та закусювать. Стіл аж захряс під дорогими закусками, графинами наливки та пляшками вина.
Елпідифор Петрович випив чарку й почастував Уласевича. Уласевич хильнув одну й закусив всмак, потім згодом хильнув і другу і знов закусив. Обід був чудовий, і тривний, і смачний, з чотирьох потрав. І Елпідифор, і стара Таїса Андріївна, мавши передніше великий засіб, любили попоїсти всмак і не шкодували на цю справу грошей. Таїсина халупка потрошку перероблювалась в дорогу ікру, балики, міноги, лікери та вина. І ту халупу вже ніби доточували ласі й завзятущі шашлі…
Михайло Кирикович, випивши добре, все наливав собі вина, вже не ждучи од хазяїна частування, і пустив свого лепетливого язика навзаводи, ніби коня на біговищі. Він бавив своїми брехнями й стару Таїсу Андріївну, і Любку, точив брехні без сорому, і вони за це дуже любили його й були прихильні до його, як оповідача, з котрим ніколи не можна було нудьгувать, ні на одну хвилиночку.
– А знаєте, Елпідифоре Петровичу, що це я надумав? – сказав Михайло Уласевич.
– А що ви там надумали? чи гарне, чи негарне? – спитала Мелася.
– Може, щось дуже ліберальне? Ви ж колись були завзятущим лібералом, чи що, – промовив Елпідифор Петрович насмішкувато.
– На цей час я надумав і справді щось ліберальне: щоб ви загодя застрахували свою нову мебіль в нашому страховому товаристві, де я служу; бо коли ваша мебіль вдалась на вдачу така ліберальна, як я, то ще, борони боже, коли б часом не знавісніла та й не погоріла на пожежі, – сказав Уласевич. – Це ж часом буває! Еге?
– Одже ж ви правду кажете, Михайле Кириковичу. Шкода буде втрати, а втрата була б чимала, – сказала Таїса Андріївна, зирнувши на Любу, – треба доконечне застрахувать.
– Атож! Мебіль не випручається з огню, як я колись в Москві викрутивсь од поліції. Я тоді був страшенним лібералом. Поліція слідкувала за мною й трохи не ганялась. Мені було байдужісінько про неї. Але раз якось кличе мене поліцмейстер і дає на бомазі загад зараз виїхати з Москви. От тобі й на! А як же мені на службу ходить в Москву з якогось Серпухова, чи що? Я взяв та й переїхав на передмістя, що було записане селом коло самої Москви, як от наша Деміївка сливе коло Києва. Найняв я там житло та й їжджу собі в Москву з тієї московської Демїївки. І ніхто не мав права до мене причепиться, бо я був правий: виїхав з Москви, а жив і служив у Москві.
– Хитро-мудро й не дорогим коштом, – сказала Мелася.
– Але ви вже, мабуть, кинули геть той небезпечний лібералізм? – спитав наздогад Елпідифор.
– Ну його ік нечистому ту мороку! Був кінь, та з'їздився. Я вже давно збайдужнів до усякої політики. Уласевич налив чарку портвейну й почастував сам себе.
– А було й таке в ті давні ліберальні мої часи, що я й ліберальні вірші складав, – сказав він згодом.
– То ви поет? ви здатні й вірші складать? – неначе аж писнула Мелася тоненьким голоском.
– Атож! Ще як я був в третьому класі військової гімназії, мені нависла на очі одна панна, дочка нашого наглядача.
– Певно, була красуня? – обізвалась Люба.
– Була гарна, як намальована, але була старша од мене на десять рік, а може, й більше.
– І вона вам припала до вподоби? – спитала Люба з зачудуванням.
– Ще й як припала! Я й за лекції забув. Покинув вчиться, та все шкрябаю вірші, бо закохавсь напропали. А тато раз якось і нагодивсь в кімнату саме тоді, як я шкрябав про свою любов. Бере й читає голосно: «Она моя, краса природы, совершенство! Я от тебя уж без ума! Кто вырвет деву у меня?»
– І татко, мабуть, вирвав у вас «дєву»? – сказала
Таїса Андріївна.
– Видер з рук папір, пошматував на дрібненькі шматочки та й викинув за вікно, потім стулив два пальці докупи, дав мені носатку, та ще й приказав глузуючи: «Оце тобі лобзання! оце тобі «дєва»! Розхапали, мабуть, миші та пацюки мою любов та й порозносили десь по норах.
– Але, мабуть, ви й теперечки складаєте нищечком вірші, коли почали їх писати ще зазелень, ще змалку? – спитала Мелася.
– Не нишком, а таки голосно складаю, бо в одній газеті вони й теперечки друкуються, тільки під чужим йменням. Шукайте, – буде підписано «Безверхий»: ото моє прізвище по поезії.
– Будемо шукать. Цікаво, дуже цікаво! Але навіщо ви добрали собі такс непоетичне потайне прізвище? – спитала цікава Мелася.
– Для штуки. Бо інші добирають вже надто солоденькі потайні прізвища: «Зайвий», «Смуток». А я – нате вам – «Безверхий»! От і це мої вірші, правда, вже давненькі: «Печаль меня томит, душа моя скорбит…» І це мої вірші, що були не дуже давно надруковані: «За окном в тени мелькает русая головка. Ты не спишь, мое мученье, ты не спишь, плутовка! Выходи же мне навстречу: жажду поцелуя!»
Він добре знав, що перед ним сидять такі божі корівки, що пойняли б віри, якби він назвав своїми навіть Пушкінові вірші: через те він і був такий нахабний в брехнях перед дамами.
– Які чудові вірші! – промовила Люба, котра ніякісіньких віршів не читала, навіть і Пушкінових. Не доводилось їй і співать відомого романсу з тими словами, бо вона не мала голосу й не співала.