Михайло Кирикович напиндючивсь, якось наїжачивсь, прочитавши чужі давні вірші, ніби на його й справді найшло натхнення.
– Ви, мабуть, і в газетах пишете? – спиталась Мелася.
– О, ні! борони боже! Поезія, вірші – оце інша річ, – бундючивсь Михайло Кирикович перед паніями.
– От колись з моєї душі вилилось: «Ты знаешь край, где померанец зреет, в саду лимон желтеет круглый год? Туда, туда бы нам умчаться навсегда!» – молов
Уласевич читаючи гетевські вірші, покладені на музику, мов свої.
«Одже ж цей Уласевич і справді превесела й прецікава людина!» – подумала Мелася й почала зиркати на його веселими очками й залицяться до його. За четвертою потравою Мелася налила собі чарочку вина, підняла вгору й промовила: «За веселого поетичного сусіда вип'ємо уci разом! За невмирущу поезію!»
Вона простягла руку з чаркою до Уласевича. Уласевич підвівся й цокнув своєю чаркою об її чарочку. Усі панії попростягали свої руки з чарками до його, неначе вакханки напідпитку до Вакха в гаях давньої Еллади. Уласевич закинув кучеряві патли рукою за вуха, напиндючивсь, мов той індик. І велично, поважно, з пихою черкнувсь чаркою об чарочки усіх дам, неначе він заслужив таку пошану, мов справдешній поет.
Довгенько ще сиділи вони за столом та заїдали обід овощами, доки Таїса Андріївна не попросила усіх на кофій до світлиці.
Елпідифор і Михайло Кирикович ходили по світлиці й курили цигари. Мелася придивлялась до цікавого панича й оглядала його з усіх боків.
«Яка чудова в його постать, як подивиться з плечей. з потилиці. Сам стрункий, рівний, як тополя; стан тонкий, гнучкий; кругом голови золотисті кучері, неначе хміль, в'ються. З потилиці він багато кращий, ніж спереду… Що за весела та говорюча людина! З ним не можна нудьгувать ані на хвилиночку», -йшла думка за думкою в Меласі.
– Михайле Кириковичу! Я заздріваю, що в вас чудовий голос; певно, ви співаєте. А заспівайте лишень нам будлі-якої пісні, – чеплялась Мелася вже трохи з залицянням.
– В чому вже в чому, а в цьому я не винен, і через те нездатний догодить вам, бо в мене був голосок, та позички з'їли, як кажуть в приказці: колись співав, а тепер не втну, бо старість наполягла на плечі й напосілась на мене.
– Ще що вигадайте! Яка ж ваша старість? Це тільки в вас одмовка, щоб не співать, – сказала Мелася.
– Лучче попросім Любу Павлівну, щоб нам заграла. Я дуже люблю послухать щось мелодичне, гарне. Колись я й сам грав, але позакидав усе те на задвірок.
Уласевич ніколи не грав ні на чому й насилу видержував довгі музичні п'єси на фортеп'яні.
Люба сіла за рояль і заграла щось дрібне та веселе, та швидке. Пальчики неначе пурхали по клавішах. Найтрудніші пасажі виходили в неї ясно й гладенько. Люба грала, мов перлами сипала. Вона тільки й любила щиро таку щебетливу, пташину музику. Зала сповнилась музичного щебету, неначе гай напровесні – щебету пташок. Щось пташине було навіть в її музичній вподобі, як і в усьому в її вдачі.
Тоді як її перший чоловік, награвшись нею досхочу, як гарною дорогою лялькою, покинув її, внадивсь до сусіди й закохався в неї, вона з нудьги розважала себе музикою в самотині й вивчила сливе напам'ять багато дуже трудних п'єс. Вона таки й кохалась в музиці ще змалку і вчилась її без того лінивства, яке завжди буває в панянок, котрих часто силують до музики.
– А що, Мишук Кирикович, чи не сісти б нам ввечері за карти? Може б, і Текля ОпанасІвна в Меласею сіли з нами. Га? – спитала Таїса Андріївна.
– Ходім лучче сьогодні в театр усі гуртом. Мені забажалось побачить Кірсанова й Голубкова в любовній ролі. Сьогодні він гратиме, – сказала Люба.
– Про мене, ходім і в театр, – сказав Елпідифор Петрович трохи байдужно.
– Ходім у театр. На Кірсанова й на Голубкова варто подивиться, – сказала Мелася. – Розважимо себе трохи після сільської нудоти та й на людей подивимось.
– Я до того торгу й пішки, бо дуже кохаюсь в театрі, – сказав Уласевич.
– Візьмемо пополовині ложу в бельетажі, – сказала Текля ОпанасІвна.
– А Мишук зараз оце побіжить та купе нам білет. Ось вам гроші. Ви, Михайле Кириковичу, за себе не платіть нічого: зайве місце задля вас знайдеться, -сказав Елпіднфор Петрович, одлічуючи гроші.
Текля Опанасівна й собі одлічила свою частку й дала Уласевичеві. Уласевич похапцем допив кофій і бігцем побіг у театр. Слідком за ним пішли й Гуковичеві.
– А знаєте, що оце мені спало на думку? – сказала Таіса Андріївна після одходу Гуковичевих.
– А що вам спало на думку? Певно, щось цікаве? – спитала Люба.
– Якби оце Уласевича оженить на Меласі. Він людина без засобу, без грошей, а в Меласі є материзна; їй достанеться ще й од дядька материного держава, – сказала Таїса Андріївна.
– Хоч вони й мають маєтність, але грошей в їх либонь бігма, а довгів чимало в банку й по людях. Це я добре знаю, – обізвавсь Елпідифор Петрович.
– Є там в довгу в їх і моєї позички на тисячок зо дві. Це ще давня позичка. Але це дрібнота. Не варто й згадувать, – сказала Таїса Андріївна.
– А справді оженім його. Доки він буде тинятись, ханьки м'ять та байдики бити? Та й Меласі час би вже давно вийти заміж. Чогось засиділась, – сказала Люба.
– Неначе хтось білим конем об'їхав двір, як кажуть в нас на Волині, – сказала Таіса Андріївна. – А мені дуже б бажалось стать у пригоді Теклі, щоб вона мерщій видала дочку заміж. Ми ж вкупі з нею вчились, вкупі розпускали молоді мрії, в один час і женихів собі придбали й сливе разом шлюб брали. Треба б заходиться коло цього волоцюги, цього джиґуна й жевжика.
– А заходімся коло його й справді та направимо його на цю спасенну думку, – додала Люба.
– Треба б його помаленьку намовлять заздалегідь, а потім повеземо цього штукаря й брехуна в Деркачівку в гості до Гуковичів, – нехай сам на свої очі огляне усе їх добро й хазяйство, – обізвавсь і собі Елпідифор Петрович, пахкаючи й пускаючи димок каблучками вгору.
– Якби того старого Гуковича добре струснуть, то, певно, [з] його можна б натрусить з мірку червінців. Він, либонь, тільки удає з себе негрошовиту людину, – закинула Таїса Андріївна.
– Але ж, мамо, час би нам і одягаться, бо вже не дуже багато часу зосталось до спектакля, – сказала Люба.
І вона пішла прибираться та чепуритись в гардеробну кімнату, а Елпідифор Петрович пішов до свого кабінету. Там почавсь справдешній обряд вмивання, убирання та прикрашування. Довго Люба прибиралась та чепурилась перед дзеркалами; так само довго вовтузився коло своєї особи й Елпідифор Петрович. Причепурившись, Люба й Елпідифор ще посиділи якийсь час перед дзеркалами, наводячи брови та підмальовуючи й підводячи уста.
Аж через дві години, вже при світлі, Люба вийшла в світлицю, мов рання зоря зійшла. Елпідифор вийшов, неначе повний місяць зійшов. На Любі жовта шовкова сукня в кружевах аж шипіла, аж свистіла по паркеті. Пунсові визубні кругом манішки на випнутих персах надзвичайно приставали до чорних брів та до карих блискучих очей. В вухах блиском та іскрами сипали діаманти на золотих сережках.
Незабаром влетів і Уласевич, прибраний в фрак, з пенсне на носі. Чорний шнурочок од пенсне теліпався, звісившись через увесь вид і якось трохи зменшував вилиці, що ніби дві печериці випинались плисковатими вершечками на лиці. Він був ніби ввесь випраний, накрохмалений і блискучо вигладжений. Згодом увійшла в світлицю й Гуковичева з Меласею. І Мелася таки багато покращала, убравшись в ясну, бузкового кольору сукню та завивши свою голову в першого парикмахера. Бузковий колір приставав їй до лиця. Прегарна троянда, пришпилена на білій маніжці в зеленому листі, додавала їй молодості й свіжості. Вона держала в руках новісіньке віяльце з жасминів, таке саме, яке недавно показувала їй Люба, бо тільки що купила його в крамниці по дорозі. І троянда, і жасмини, і бузкова сукня, і русі товсті коси наддавали її постаті й справді щось весняне, веселе, легке й навіть запашне. Напахавшись парфюмами, вона ніби сама пропахалась пахощами жасмину, бузку та троянд, ніби пахла сама, мов красна весна.
Уласевич зирнув на Меласю здалеки, і вона в той час здалась йому багато кращою, ніж передніше, навіть якось по-своєму гарною. Її повненька, в'юнка, жвава постать, Її верткі рушення та гучна дрібна розмова були якось ущипливі, зачіпали нерви в молодого хлопця.