Поміж ворогами – Iван Нечуй-Левицький

– О, довгенько, мабуть, доведеться дожидать. А поки що в нас така нудьга кругом, неначе десь серед степу. О, вам тут весело жить серед такої розкоші! – сказав Леонід Семенович.

– То вам так здається, бо ви тут вперше. А я вже до цього всього придивилась, то мені про це все байдуже, – обізвалась Ватя.

– Невже ви тут нудьгуєте в цьому раї? – спитав Леонід Семенович.

– Влітку мене не дуже-то бере нудьга. Все-таки походиш тут, погуляєш. Приїдуть на вакації небожі, сестрині діти, – плаваємо човном по ставку. А от взимку так мене й справді бере нудьга. Цей садок занесе снігом, ставок замерзне. Сиди в хаті та ший або вештайся коло хазяйства.

– Взимку ви, мабуть, все читаєте? Ви любите, певно, наукові книжки? – спитав Леонід Семенович, бо йому здалося, що Ватя з тих сьогочасних молодих паннів, котрі люблять сьогочасні наукові книжки.

– Трохи люблю, але мені їх трудно доставать. Тато любить читати тільки газети й не купує наукових книжок, а в «Ниве» нема нічого такого поважного, цікавого, щоб варто було читать, – сказала Ватя.

Але вона говорила це так собі. Вона, правда, читала додатки до «Нивы», але тільки романи та повісті і пропускала без найменшої вваги навіть ті невеличкі розвідки, які там знаходились. Наукових книжок вона не любила читати, як більша частка сьогочасних молоденьких паннів. А як часом вона й починала в зимні вечори читать якусь наукову річ, то на неї нападав такий сон, що вона випускала книжку з рук і книжка летіла сторч додолу. В школі вона вчилась з невеликим поспіхом.

– Я безщасна через те, що не маю ні сестри молодої, ні брата; нема в мене товаришки в хаті. Мама вже стара, тато теж старий. І я неначе ніби стала стара коло їх, – сказала Ватя й засміялась.

Леонід Семенович і собі засміявся, але сміх його був не штукарський. Ватя була така ще молода, що могла безпечно сказать такий жарт про себе, і той жарт вийшов смішний.

– От ви живете в Києві цілий рік. Мене бере зависність до тих, що живуть не на селі, а в місті, – почала Ватя. – Ви бачитесь з живими людьми, і людьми освіченими, за щось поважне побалакаєте, про щось почуєте, поміняєтесь думками.

– Це правда.

– Що правда, то правда… – сказала Ватя й задумалась. Вона любила місто, і її тягло туди, як і усіх теперішніх дочок священиків, що вчилися в Києві чи в гімназіях, чи в духовних школах. Усі такі панни страшенно нудяться на селі й марять день і ніч, якби добратись до Києва або й жити хоч не в Києві, то поблизу в якомусь місті.

– В вас є народна школа в селі. От би вам стать за вчительку в школі, то й робота була б, – сказав Леонід Семенович.

Сказав він це зовсім не через те, що дуже спочував до народної просвіти. Йому про це було байдуже, але це слово так прийшлося до речі.

– Мій тато не дозволив би мені бути вчителькою. Правда, мої дві близькі сусідки й товаришки поставали вчительками в сільських школах, але, мабуть, через те, що їх батько дуже сім'янистий: в його п’ять дочок. Дві оті старші заробляють собі гроші на одежу, а це вже велика полегкість для батька. Мені цього не треба, бо ми люде заможні…

Ватя трохи не прохопилась, що її панотець має кільки тисяч карбованців в київському банку.

– Я помагаю мамі в господарстві, – говорила Ватя далі, – бо мама вже нездужає. Я й люблю хатнє господарство. А більшої й кращої діяльності не можу знайти для себе на селі, хоч би й хотіла…

Ватя в душі почувала, що говорила це в високому тоні так собі, аби говорить: вона не цікавилась нітрішечки ніякою ідейною роботою й не шукала ніякої вищої діяльності. Але вона постерігала, що треба виявить таку думку перед Леонідом Семеновичем, щоб цим вйявком своїх думок підійти під його смак. Вона помилялась: і панич співав високим тоном більш через нову поведенцію; і в панича не було ніякого ідейного прямування, як і в неї його не було.

Стежечка дійшла до тину. Через тин був перелаз: два товсті низькі кілки були повбивані по обидва боки тину, а на їх лежала дощечка, просунута в тин наскрізь. Вона була прибита кілочками. Довгий рядок молодих паничів та паннів почав плигать через перелаз так зручно й швидко, як плигають кози. Ватя й сама не знала, чи лізти через перелаз, чи ні: вона спинилась і трохи гордо глянула на перелаз.

– Це такі сільські ворота. В місті, мабуть, таких чудернацьких хвірток нема, – почала промовлять до перелазу Ватя. І вона сама не знала, на яку ногу ступить: чи поводиться тоном аристократичним, чи держать себе просто й натурально – по-простацькому.

Ватя довгенько-таки постояла коло перелазу, а далі подумала: «Ні, треба лізти. Паничі тепер більше люблять простоту…» І вона вхопилась рукою за кілок.

Леонід Семенович підхопив її під руку й допоміг стати на дощечку. Ватя перелазила через тин якось ніби не вміючи, неначе вона зроду-звіку ніколи ще не перелазила через тин. Леонід Семенович вхопивсь обома руками за кілки, підобгав ноги і в одну мить перекинув свою легку постать за тин у город.

Усі побігли по широкій греблі, обсадженій знизу вербами. По другий бік греблі стояв млин, неначе притаївся за греблею в молодих вербах та лозах. За млином на пригорку піднімала вгору свою високу червону покрівлю гуральня.

– А що, Антоніно Григорівно, куди підемо заглядать: чи в млин, чи в гуральню? – спитав Леонід Семенович.

– Я маю більше потягу оглянуть млин, – обізвалась Антося, – в гуральні горілка, а я до горілки й неохоча, і не ласа до неї.

– Не станемо ж ми п'яницями, коли побуваємо в гуральні, та ще й од одного горілчаного духу, – жартував Леонід Семенович.

– Не знаю, як хто; але добре знаю, що я не стану, – одбивалась і собі жартами Антося, – про мене, як у гуральню, то й в гуральню.

– А ви ж бачили на своєму віку, як роблять те добро, що горілкою зветься? – спитав в Антосі один вчитель.

– І зроду не бачила, хоч і хотіла б побачить, – сказала Антося.

– Хоч і хочете, та не побачите, бо тепер гуральня замкнута, – сказала Ватя.

– А коли вона замкнута, то вертаймось назад. Ми вже геть-то загулялись, – сказала Антося.

Але нікому не хотілось вертаться в душні кімнати. Усі розсипались по греблі, балакали й жартували. Сонце вже спустилось низько. На греблі під вербами був чудовий холодок. Од води несло вогкістю, тхнуло жабуринням. Зелені очерети в березі неначе дрімали, заглядаючи в воду, своїми легенькими, як пух, нагнутими китицями-вершечками. Довгі тіні од верб простяглися трохи не до половини ставка. Гори, вкриті лісом, неначе як жар, пашіли теплом і робили надзвичайно ефектний контраст з супротилежним затіненим берегом, звідкіль потягувало холодком та вогкістю.

– Вертаймось додому! Час вертаться! – сказала Антося й побігла назад по греблі.

За нею слідком рушила уся компанія. Ватя, йдучи позад усіх, поруч з Леонідом Семеновичем, задумалась.

«Який чудовий вечір трапився в моєму житті! Чи був хоч один такий вечір для мене? Ще ніколи я не почувала себе такою щасливою. Усе на світі стало гарне для мене. Скрізь весело, скрізь радісно. Он пастушки женуть корови до води, біжать, хвиськають батіжками, неначе граються. Мабуть, і їм весело жить на світі. Он дівчата в березі перуть сорочки й гукають та вигукують пісні, аж луна йде між вербами. Певно, вони щасливі. Може, такого другого вечора вже й не буде в моєму житті…»

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: