Доріжка ніби пірнала в густий старий садок, як у тунель, пробитий в густому гіллі. В садку вже було поночі, ніби смеркло. Старі стовбури груш ледве мріли проти заходу. В садку стояла мертва тиша. І Ватя, і Антося, і Леонід Семенович йшли по доріжці й мовчали. Доріжка повилась наниз по згористому пригорну, де чорніла вже густа тінь. Під густим гіллям дерева стояла духота, як на печі. Ваті стало душно. Вона почувала, що в її серці вже не жевріє, а розгорюється вогонь кохання, її щоки ніби пашіли. Вона притулила до лиця букет, свіжий, холодний, і той холодок трохи прохолодив її лице. Наркотичний, важкий дух олеандрів та рути ворушив її нерви й неначе побільшував те нове гостре почування, що так раптово прокинулось і обхопило її серце, їй забажалось зостаться з Леонідом Семеновичем вдвох, забажалось, щоб та доріжка тяглася без кінця, без краю, щоб нею зайти з ним далеко од людей і не чути того реготу й галасу, котрий ледве долітав до неї через гущавину, неначе луна в лісі.
Ватя аж сама здивувалась, чого вона почала сердитись на Антосю. Вона сливе зненавиділа вже свою близьку приятельку, котру перше так любила за її щирість та веселість.
«І чого вона плентається за нами? І чого їй тут треба? Чом вона не зосталась там, в квітнику?» – думала Ватя, пригортаючи холодний букет до свого гарячого лиця.
«Грався, пустував зо мною, а букет дав Ваті, – думала Антося. – я знаю, що я йому подобаюсь… А чому ж не мені, а Ваті? А може, тим, що вона тут господиня в квітнику, а я гостя».
І Антосі забажалося стати між Ватею та Леонідом Семеновичем, розрізнить їх, одіпхнути її, щоб запобігти в його прихильності й ласки.
– Як тут тихо в садку! – ледве обізвався Леонід Семенович, щоб не мовчать в компанії.
І ці слова він і сам промовив так тихо, неначе боявся сполохать ту тишу, ту дрімоту засипаючого садка. Він боявся перервать свої думи, котрі роєм повились в його душі серед тієї тиші та темряви.
– Зовсім поночі; тут неначе вже ніч настала, – обізвалась Ватя так само тихо, перебиваючи свої думи.
«Обидві гарненькі, може, й обидві багатенькі, – думав Леонід Семенович, тихо ступаючи по траві. – Але з котрою я став би в парі на все живоття? – якось несподівано виникла в його думка. – Одна весела, наче майський ранок, друга поважна, мов осінній тихий день. З котрою я був би щасливіший в житті? І майський ранок веселий, і осінній день гарний та тихий… І карі очі веселі, і чорні очі гарні, мов гладять по душі».
– Як ми далеко зайшли! – обізвалась Антося. – Ондечки вже й верби в березі видно.
– От і далеко! Ще до ставка далеченько. Тут так гарно в цьому затишку! Я йшла б та йшла цією стежкою, та шкода, що кінець близько, – промовила Ватя.
– Ви не втомились? – спитав в неї Леонід Семенович.
– О, ні! Хіба ми так далеко зайшли? Тут тихо, а я люблю тишу та спокій, – сказала Ватя.
– А я люблю гармидер та гам, от такий, як там! – сказала Антося й показала рукою до дому, звідкіль лунав далекий сміх. – Що це ти, Ватю, так закохалась в тій тиші та смутку? Може, надумаєшся в черниці йти?
– А хто його знає? Часом доля поверне людину й в черниці, – обізвалась Ватя. Одно слово про смуток, сказане Антосею, чогось і справді навело на неї несподівано смуток.
Ватя повернула назад. Надворі вже зовсім смеркло. Знов вони втрьох пішли через садок, ледве промовляючи коротенькі фрази. Ватя повернула очі до Леоніда Семеновича, ловила його погляд, обвід його лиця, которий мрів в густій тіні од груш, їй забажалось, щоб він взяв її за руку, глянув своїми бистрими очима просто їй в вічі і промовив хоч очима, як не словами, про кохання.
Вони дійшли до квітника. Ватя попросила усіх до гостинної. Там вже світилось світло. Ватя ввійшла в гостинну з букетом. В неї очі блищали, щоки палали. Вона зирнула на маму, неначе хотіла почванитись букетом. На радощах вона вхопила стакан і поставила в стакані букет на п'яніно. Спохвату вона забулася навіть налити води в стакан.
Старші гості вже перейшли з столової в гостинну, сиділи за столом і балакали. Писарша сиділа коло стола; вона вже зовсім оговталась в компанії й розмовляла з дамами. Вчительша одбилася од гурту й сіла окроми, якнайдалі од писарші, аж у куточку коло скляних дверей. І шум, і веселий збір гостей, і ясне світло од ламп ще більше піджизнили Ватю, ще більше її звеселили. Вона бігала по гостинній, потім сіла за п'яніно і вдарила по клавішах сміливо й завзято. Веселий мотив вальса розлився на просторі в світлиці. Одна, друга пара схопилась, покрутилась, повертілась, як муха в окропі, та й перестала. В світлиці було душно: духота одбивала в молодих охоту до танців. А Ватя на це не вважала. Веселі польки, мазурки, вальси лилися з-під її білих пальців одні за другими. Вона неначе хотіла виграти, вилить в мотивах ті приємні почування, що сповняли її серце.
– Ватю! заспівай будлі-якої пісні або якогось романса, – просила Антося, – в хаті душно так, що й дихати важко, не то що стрибать. Заспівай, голубко!
– Та заспівайте, Валентино Артемівно! Я люблю й музику, й співи, – просив і собі Леонід Семенович.
Ватя заспівала народну пісню, а потім один романс. Вона співала непогано, але в неї голос був слабкий, ще й неначе трохи ніби розбитий на високих нотах. Дві-три високі ноти в її голосі неначе трохи дзижчали й шипіли, але вона співала з почуванням в серці. Було знать по пісні, що в неї в душі затаїлось глибоке почування, хоч вона на вдачу була трохи в'яла й нешвидка.
Антося, співуча зроду, не втерпіла: вона підхоплювала останні куплети пісні, і її дужий дзвінкий альт дзвенів і розливався, мов гучна струна дорогого рояля, торкнута клавішем. Ваті чомусь це Антосине приставання голосом не сподобалось.
Ваті хотілось, щоб тільки її саму слухав Леонід Семенович, щоб тільки чарувавсь її піснею. Ватя почала сердитись на Антосю й трохи не крикнула: «Та перестань-бо! не перебаранчай мені співать! Ти мені псуєш пісню. Перестань, бо покину грати!»
І Ватя справді не стерпіла довше: раптом перестала грати й співать і встала з стільця.
– Давайте грать в чогось! – командувала Ватя. – В сусіда або в квітника. Чого ж ми будемо дурно сидіти?
– Давайте грать в сусіда! – крикнула Антося й почала ставить стільці кружалом.
Паничі почали вибирать сусіду до пари.
«Ану, кого вибере Леонід Семенович: чи мене, чи Антосю?» – думала Ватя, поглядаючи на панича.
Леонід Семенович приступив до Ваті й вибрав її собі за сусіду. Він узяв її під руку й повів до стільця. Ватя невимовне зраділа. В неї аж серце закидалось.
Тим часом Сусана Уласівна звеліла застелять стіл.
Вже була пізня година. Стіл був сервірований дуже добре. Ватя посадовила писаршу за столом поруч з собою, а сама скоса поглядала, коло кого то сяде Леонід Семенович.
Він сів поруч з нею. Ватя розбалакалась з писаршею, розмовляла з нею так ласкаво й привітно, що всі це запримітили; вона вважала на писаршу, ніби вже на свою сестру. Сусана Уласівна видала на цей раз гостям таку багату вечерю, якої не постачала ще ніколи ні на одні свої іменини: на десерт подали морожене, щоб прохолодить гостей в душну ніч. Гості міркували й не могли доміркуваться, з якої це причини благочинна видала таку багату вечерю. Одна вчительша постерегла, для кого це така честь. Вона сіла за столом якнайдалі од писарші, з самого краєчку, і не зводила свого покмітливого цікавого ока з Ваті, писарші та Леоніда Семеновича. Ватя розговорилась. розчервонілась. Вона все підливала наливки в чарки то писарші, то Леонідові Семеновичу.
– Який веселий вечір я провів у вас сьогодні! – говорив Леонід Семенович до Ваті.
– А я і вдвоє веселий, – обізвалась несамохіть Ватя, – приїжджайте до нас частіше, то й будемо проводить веселі вечори. Я попрошу до себе своїх приятельок. В нас п'яніно. Я гратиму, а ви будете танцювать.
– Воно й справді той дім веселий, де є фортеп'ян, де грають та співають. Без музики було б невесело жити на світі людям, та ще й молодим, – сказав Леонід Семенович.
– Ви ще довго пробудете в нашій Горобцівці? – спитала Ватя.
– Треба післязавтра їхать додому, бо тато буде сердитись; коней треба для господарства, бо тепер саме заходить робочий час. Але я думаю одпроситься в батька та й прибуду до сестри і… до вас, – сказав Леонід Семенович.