Поміж ворогами – Iван Нечуй-Левицький

Ватя зирнула скоса на Леоніда Семеновича, він ішов мовчки, задумався, втиривши очі в землю. Йому вперше прийшла думка про оженіння. За цілий університетський курс така думка не спадала йому в голову. То за наукою, то за гульнею йому не було часу про це й гадати. Тепер чогось несподівано ця думка та гадка виникла в його в голові от тут, на греблі, серед зелених верб, коло дрімаючого берега, дрімаючої в вечірньому світі води. Поетична обстава, молоді панни, поетичний вечір, наводячий на душу задуманість, викликаючий думи, втихомирюючий серце, – все це якось проти його волі зворушило в йому це поважне питання. Він глянув на Ватю й почутив, що її вид, поважність та солідність чогось навели на його поважну думу.

«Швидко буде кінець моєму вчінню; через рік я буду доктором, вийду в світ, почну жити самостійним життям… Мені треба шукати пари», – думав Леонід Семенович, і він згадав за всіх паннів, яких знав і в Києві, і на селах.

І ні одна з їх не підходила йому під пару, не припадала до вподоби. Ватя починала йому подобатись, але Леонід Семенович був син практичного батька і, невважаючи на свою жартовливу вдачу, думав і за придане за своєю будущою жінкою.

«Цей о. Артемій, коли тому правда, що люде кажуть, дуже грошовитий чоловік. Цікаво б знати, скільки в його тисячок сховано в банку», – подумав Леонід Семенович.

Ця думка так зацікавила його, що він трохи не спитав у Ваті: «А скільки за вами дадуть приданого?» Він ледве вдержав свій цікавий язик.

І Ватя, й Леонід Семенович мовчки вертались з гулянки й ледве перекидались кількома фразами серед веселого щебетання молодих паннів та паничів. Ватя примітила, що Леонід Семенович став неначе не той, що був передніше одну годину. В його в душі почався новий момент життя, тільки зародок нового життя, коли з молодого пустотливого хлопця починає ставати мужній, дорослий чоловік.

В садку під густими старими грушами та яблунями вже полягла густа тінь. Молода компанія перебігла його й розсипалась на широченькій прогалині перед домом, серед квітників. Тут ще було зовсім ясно, тут дотлівав вечір останнім одлиском на високих грушах та яблунях. Усім не хотілося йти в кімнати; усі неначе ждали, доки замре останній світ вечора, доки темна ніч не поглине останнього проміння поезії вечора в садку, в квітниках, на вольному свіжому повітрі.

– А давайте лиш будемо грать в кота та в мишки! – крикнула на ввесь садок Антося. – Леоніде Семеновичу! чого це ви задумались? «Ставайте вряд, та й буде лад!» Ви будете котом.

– Як котом, то й котом, – обізвався Леонід Семенович, – але як ви будете мишкою, то я боюсь…

– Чого? Щоб вас не вкусила? – спитала Антося.

– Боюсь, що вас не впіймаю, бо ви дуже прудкі, – одповів Леонід Семенович.

– Ну, од вас не втече ні одна мишка. Мені вас аж страшно, – зачіпала його Антося.

– Ставайте в кружало! Беріться за руки! – командувала Антося і вхопила за руку Ватю.

Усі побрались за руки. Поділили котові і мишчині вікна. Леоніда Семеновича таки обрали за кота, а Ліпу за мишку. Почалася біганина. Хоч Ліпа була й прудка, але кіт її швидко впіймав і поставив в ряд, а потім взяв за руку Ватю й вивів з кружка. Ватя опиналася та одмовлялась, але їй нічого не помогло. Вона мусила тікать од страшного кота. Важка на ході, вона грала, ніби нехтуючи цією простою іграшкою, і швидко, неначе зумисне, попалась котові в лапи. Тоді кіт обрав за мишку Антосю. Прудка, в'юнка, як гадючка, жвава, як пташка, Антося пірнала в вікна, зроблені з рук, вирнала за кружалом, звивалась попід руками. Леонід Семенович крутився, як муха в окропі, але таки застукав Антосю за кружалом. Антося з переляку кинулась утікать і потрапила між високі кущі оргінії, котрими був засаджений усей куток між домом і садком. Леонід Семенович погнався за нею в оргінію. Кущі коливались, гілки тріщали. Антося звивалась між кущами. Леонід Семенович спотання кинувся на мишку просто через кущ оргінії. Кущ затріщав, кіт впіймав мишку, але кущ оргінії повалився під ноги котові. Піднявся регіт. Леонід привів до кружала засапану мишку, котра ледве дихала.

– А бачте! Таки впіймав! – говорив Леонід Семенович, втираючи хусточкою піт на лобі.

– Впіймали, але й шкоди наробили, – докоряла йому Антося, – поламали оргінію, ще й грядки покопирсали закаблуками.

– Нічого – те! Невелика шкода. За цю шкоду можна вибачить. Зате ж ти таки не втекла, – сказала Ватя.

Паничі одначе кинулися поправлять ту шкоду. Леонід Семенович звів полеглу оргінію. Знайшли коло других кущів лико й прив'язали оргінію до кілка. Ватя стояла серед кущів, обсипаних здоровими квітками. Темно-зелена оргінія, червоні та жовті квітки надзвичайно приставали до її лиця. На тому квітчастому фоні, вся ніби обсипана оргініями, її показна постать визначувалась надзвичайно ефектно. Леонід Семенович примітив той ефект і несамохіть задивився на неї.

Коло ґанку рядком стояли чотири здорові вазони старих олеандрів, рясно обсипаних важкими китицями ясно-рожевих квіток. Старі олеандри були високі аж до стріхи. Леонід Семенович звернув на їх ввагу.

– Які пишні та здорові олеандри! – сказав він до Ваті.

– Ці олеандри садила ще моя мама тоді, як вийшла заміж. Не диво, що вони так розрослись, – промовила Ватя.

– Квітки й дерева садять на щастя. Мабуть, ваша мама була на своєму віку дуже щаслива, що олеандри цвітуть рясно, що й листя не знать, – промовив Леонід Семенович.

– Була щаслива, це правда, та шкода, що не кожному дається таке щастя, – сказала Ватя, ніби за себе, й подумала: «Яке ж то буде моє щастя, що зачалось в цей вечір?»

– В такий пишний вечір на вас чогось находять сумні думи, як я догадуюсь: молоді панни не повинні журиться, – обізвався Леонід Семенович, – правда, Антоніно Григорівно? – додав він, обертаючись до Антосі.

– Авжеж правда. Я ніколи не журюсь і не думаю журитись, – промовила Антося.

– Та, мабуть, і паничі не дуже-то журяться, – якось знехотя обізвалась Ватя, – хіба ви, Леоніде Семеновичу, з журливих? Я щось цього не примітила.

– Я не з журливих, але часом находить такий час, що й задумаєшся чогось. І не журишся, здається, але й журишся чогось, – промовив поважно Леонід Семенович і сам справді задумавсь.

Дорого дала б Ватя, щоб постерегти в його серці, про що то він задумується й журиться.

Леонід Семенович постояв трохи мовчки, потім, не знаючи, що робить, що промовляти, простяг руку до гілки олеандра, нахилив гнучку гілку, притулив пахучу китицю квіток до лиця й почав з якоюсь жагою ніби втягувать та всисати наркотичний дух квіток.

– Вирвіть квітку, будьте ласкаві, коли ви любите пахощі олеандра, – сказала Ватя.

– Нащо збавлять квітку! Вона розпукувалась з пуп'янків, може, місяць, поки дійшла до такої краси; а я вирву її та й покину, – сказав Леонід Семенович.

– Одже ви дуже церемонні та жалісливі! – сказала Ватя.

І вона вхопила одну гілку, нахилила, проворно зірвала два розкішні китяхи квіток і подала паничеві.

Леонід Семенович з якоюсь задумою простяг руку, взяв квітки й подякував.

– Ходім ще в садок, походимо по доріжках, – сказала Антося.

Ватя попростувала по доріжці в садок. Леонід Семенович йшов поруч з нею. Над доріжкою росли рядком здорові кущі розкішної зеленої рути. Він нахилився, нарвав рути та оксамитових черничок, обклав квітки олеандра червоно-чорними черничками, а потім почав обкладати букет зеленою рутою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: