«Коли б ти прибув та й навіки зостався зо мною. І грала б для тебе, і співала; й життя моє з тобою було б веселе, як оцей вечір був веселий в моєму житті», – думала молода дівчина.
І знов на неї несподівано найшов смуток та задума, і знов серед веселого шуму, гаму, серед веселої розмови гостей на неї найшла легенька журба. Ватя замовкла, неначе увійшла думкою в саму себе.
Вже почало розвиднюватись, як гості встали з-за стола, але не п’яні, як бувало в старовину. Гості стали роз'їжджаться.
– Прощайте та й нас не забувайте! – говорив о. Артемій до Леоніда Семеновича.
– Прощайте! Будьте знайомі! Прошу частіше заглядать у нашу Горобцівку та й нас не минать! – просила на прощанні Сусана Уласівна.
Вже вікна з чорних стали рожеві, як гості покатали з двору о. Артемія.
– А що, як тобі здалася Валентина Артемівна? Чи краща од Антосі? – питала писарша в брата, вертаючись додому.
– Антося доладна, тоненька й жвава, але утла, щупленька. А Ватя нічого собі, ще й добре нічого собі! Казали, що вона дуже непроворна. Але я примітив, що вона не зовсім-таки непроворна. Цілий вечір бігала, була жвава, веселенька; щоки розгорілись, очі засвітились. В неї дуже гарні темні очі, й сама здорова, випещена й трохи спаніла, – говорив Леонід Семенович.
– І до мене вона була дуже привітна. Все мені наливала в чарку наливки та вина. Їй-богу, думала, що вийду з-за стола п'яна та ще й заточуся, як баба в шинку, – сміялась писарша і все хвалила Ватю, поки вони й додому дійшли.
– А скільки в благочинного грошей в банку? – спитав Леонід Семенович, входячи в писарів двір.
– Бог його святий знає. Але кажуть, що о. Артемій дуже грошовитий чоловік і добре видав двох старших дочок, – обізвався понуро писар, в которого в голові таки добре шуміло. Він вкутав чималу порцію наливки та горілки.
Другого дня вранці, вже як сім'я сіла за чай, Сусана Уласівна зирнула через двері в гостинну і вгляділа на п'яніні букет.
– Еге, Ватю! от і не догляділа паничевого букета: мабуть, ти не налила води в стакан, бо твій букет пов'яв, – сказала мати до дочки.
Ватя схопилася з стільця, побігла в гостинну і винесла букет. Олеандри прив'яли, а зелена рута аж позвішувалась і теліпалась мертва кругом стакана. В Ваті очі стали перелякані, аж пригасли. Мати й собі наче зажурилась. Ватя вхопила стакан з водою, набрала води в рот і почала прискать на букет. Вона спохвату ввечері забула навіть налити води в стакан.
– Оце, яка причта! Оце випадок!.. Неначе це щось недобре віщує… Ото шкода! – говорила неспокійно Сусана Уласівна.
– Ото яке диво! Ото баби, а ще і вчені! І коли ви позбудитесь тих забобонів? Біжи, Ватю, до ворожки, до баби Чупринихи, нехай одворожить оте лихо! Ото баби! – реготався о. Артемю.
Ватя налила в стакан води, поставила букет на п'яніно й частенько наглядала. Олеандр трохи одійшов, – рута навіки пов'яла.
IV
Минув місяць, пішов і другий. Ватя ждала, що Леонід Семенович навідається в гості, а він не приїздив. Два рази Сусана Уласівна запрохувала до себе писаршу після служби божої на чай. О. Артемій од себе через писаршу передавав поклін Леонідові Семеновичу, нагадував тим поклоном про себе, про Ватю, а панич все не приїздив.
Після першої пречистої вранці наймичка увійшла в покої до о. Артемія й заповістилась, що до його прийшли два чоловіки.
– Нехай ідуть сюди! – сказав о. Артемій. В прихожу вступили два чоловіки: один був волосний старшина, Лесько, високий та поставний, гарний з лиця; другий був Яків Руденко, старий, сімдесяти год дідок, огрядний, сивий, аж білий, але з пухким білим, ніби дитячим лицем, з добрими темно-сірими очима. Чоловіки поздоровкались, поклонились і поцілували батюшку в руку.
– А що скажете? За яким ділом? – спитав о. Артемій.
– Та це ми, батюшко, просимо вашої милості, щоб ви сьогодні посвятили наш млин.
– Вже скінчили? – спитав батюшка.
– Вже, та не зовсім. Два камені готові, а два ще ні; але ми думаємо тим часом пустить млин хоч на два камені, щоб млин не стояв дурно, – сказав Лесько.
– Та ми. батюшко, просимо вашої милості й на обід. А де це матушка? Я хочу й їх запросити на бесіду, – сказав дід.
Дід Яків довго служив за титаря, а син його Хтодось служив в о. Артемія за наймита, і через те дід вважав себе близьким до батюшки й матушки.
О. Артемій пішов у кімнату й викликав матушку. І Лесько, й дід Яків поцілували матушку в руку й просили її на бесіду.
– А хто ж там ще буде? – спитала матушка.
– А хто ж буде; свої будуть. Буде вчитель. Просили й писаря, й писаршу, просили й її брата, бо це він приїхав до їх в гості. Просили й управителя, – говорив дід Яків.
– Ого-го! То це в вас буде ніби бенкет або храмова бесіда! Тільки меду, мабуть, не варили. То просіть вже й Ватю, – сказав о. Артемій, зирнувши на жінку.
– А де ж Ватя? – спитав дід.
Дід Яків знав Ватю ще маленькою й носив її на руках.
– От там десь в гостинній коло чогось порпляється! – сказала матушка.
Дід пішов в одчинені двері, знайшов Ватю й запросив до себе на бесіду.
Ватя вийшла в прихожу й переглянулась з матір'ю. В її очах виявлялась насмішкуватість, хоч вона з нудьги була рада й цьому випадкові, щоб трохи розважить себе та розігнать нудьгу.
– В котрій же годині будете нас сподіваться? – спитав о. Артемій.
– Опівдні, батюшко, як молодиці увинуться з обідом. Ми дамо знать, – сказав Лесько.
– Добре; хто вже хто, а я доконешне буду, – сказав батюшка, – бо без мене «вода не освятиться», як кажуть в приказці.
Лесько й дід попрощались і вийшли з прихожої.
– Ну, що? Поїдете до млина обідать? – спитав о. Артемій в жінки та дочки. – Це ж буде обід дуже поетичний. Та ще й панич там буде.
– Я ще зроду не обідала в млині, – говорила Ватя й реготалась.
– А от і доведеться пообідать, – сказав о. Артемій.
– Буде дуже оригінально, – сказала матушка, – але знаєш, Ватю, кого запросили вони на обід? Писаря, писаршу й Леоніда Семеновича.
– Приїхав? – аж крикнула Ватя.
– Приїхав. Таки тобі доведеться хоч раз на віку пообідати в млині, під ківшами, – сказав о. Артемій з сміхом.
– Я не знаю, мамо, що мені надіть, – обізвалась Ватя тихо.
– Надворі душно. Надівай легеньку сукню, мабуть, оту, бузкового кольору з темно-червоними букетиками. Вона ще зовсім нова.
Ватя кинулась прибираться та зачісуватись. Для неї здалося, що того дня настане для неї якась важна хвилина. Вона невимовно зраділа, але неначе чогось і боялась. В неї руки трусились, і гребінець трохи не випав з рук перед дзеркалом. Тричі зачісувала вона свої розкішні чорні коси і тричі зміняла зачіску на голові. Все здавалось їй не до ладу, неначе щось перебаранчало та зумисне дражнилось з нею.
Це вже було опівдні. Коні під'їхали під ґанок. О. Артемій вийшов з хати, сів в екіпаж і попождав ще доброї півгодини та добре напікся на сонці, доки вийшла Сусана Уласівна, а за нею Ватя в солом'яному капелюсі, оповитому оксамитовою малиновою стрічкою, в рукавичках та в легесенькій ясній сукні.
Млин стояв на самому кінці довгого, розтягнутого понад течією села, там, де село останніми хатами доходило до Росі. Вже минули село й поїхали понад течією, обсадженою густими старими вербами. По другий бік стриміли стіною круті голі горби. Шляшок був тільки що прокладений попід горбами до нового млина. Колеса грузли в свіжій накиданій землі. Екіпаж пішов боком і трохи не перекинувся в течію. Сусана Уласівна й Ватя крикнули і вхопились руками одна за одну.
– Ой боже мій! Ще перекинемось під ці верби, їдь помаленьку! – кричала Сусана Уласівна на погонича.
Під вербами далеко валував дим. Делікатні сині пасма диму вилися, мов сині стрічки, і переплітались з густими зеленими гілками.
– Молодиці обід готують під вербами, – сказав о. Артемій, – он і дим видко.
Коні круто повернули праворуч. Гори ніби заломились гостро набік, і на невеличкому рівному клаптикові берега забілів новенький млин, ясний, ввесь ніби жовто помальований. Під вербами палало багаття. На жару стояли здорові горшки-золійники. Кругом багаття вештались і порались молодиці. Ціла юрба дітей стояла здалеки й дивилась на ту картину; друга юрба дітей купалась та хлюпалася під вербами. В чистому повітрі запахло згарятиною, важким духом вареної та печеної страви. Недавно порожній куточок став жвавий, повеселішав.