Вони пішли по греблі, ступаючи з самого краєчку по сухій смузі глини та піску. Серед греблі вода пролизала рівчак, в рівчаку стояла вода. Леонід Семенович перескочив швидко через воду й подав Ваті руку. Вона вхопилась за його руку й легенько й собі перескочила. Обоє вони перебігли греблю й вибігли на пригорок, а потім вибігли на рівну луку. Лука слалася, як скатерть, понад берегом закрученої річки, а по другий бік річки стояли кручі та гори. Ватя й Леонід пішли по зелених луках, забувши, що о. Артемій та Сусана Уласівна ждали їх на ґанку млина. Луки повилися на низині. І панич, і панна пішли стежкою поза лозами й щезли з очей.
Ватя була надзвичайно рада, зоставшись на самоті з Леонідом Семеновичем. Вона почувала його гарячу міцну руку під своєю рукою і була ладна йти з ним далеко, була ладна гуляти хоч до вечора. Пробувши довго на селі й давно не бачивши паннів, Леонід Семенович був радий побалакать з Ватею й позалицятись до неї. Він розмовляв з великою охотою. Ваті здалося, що його розмова тепер була щиріша; в розмові виявилась більша прихильність до неї, ніж передніше. Вона так бажала почути од його слово любові, слово кохання… Час був такий сприяючий. Сонце наче сміялося радісно. Вода мліла в берегах синіми фарбами. Ваті хотілось говорити про кохання, про свої гарячі почування, говорить і впиватись тією солодкою розмовою без міри, без краю. Тиха на вдачу, непроворна й ніби байдужна, вона затаювала в своєму серці палкі почування, затаювала серце гаряче, як було гаряче й пекуче те сонце, що обливало її вогнем на безвітрі.
– Який тут простір на цих рівних луках, між півкругами гір! Яке гарне місце! – говорив Леонід Семенович.
Ватя й не глянула на ті луки, неначе їх і не бачила. Вона тільки чула його голос, дзвінкий, аж трохи різкий, і мовчала.
– Казали ви, що вас нудьга бере на селі. Тепер і я, пробувши два місяці на селі, добре втямив, що ви казали правду. І мене вже нудьга бере, хоч і я зріс на селі, а мій панотець з простих селян. Як зустрінусь з просвіченим чоловіком, то в мене аж душа радіє. Одбився я од села… – говорив Леонід Семенович.
Ватя тепер тільки почала зважливо прислухаться й постерігать тяму в його розмові.
– І я не люблю села. Я по своій вдачі міська людина. В місті менше клопоту: нема там цього клопотливого сільського господарства, тих поганих полів, овець, свиней, курей, гусей, – сказала Ватя.
– Зате ж в місті коні добрі, хоч нема волів та овець, – сказав Леонід Семенович.
– От коні я люблю, та ще й добрі, прудкі. Я люблю прудку проїздку, так, щоб коні летіли, як птиці, щоб аж дух забивало, – сказала Ватя.
– Панотець оце дав мені, щоб навідаться до сестри, пару робочих шкап, і я насилу допхався до Горобцівки. Од цих коней не заб'є духу, бо вони біжать підтюпцем, – сміявся Леонід Семенович.
– Чи давно бачились з Антосею? Як вам подобається Антося? – спитала Ватя якось несподівано й скоса зирнула на Леоніда Семеновича.
Йому стало ніяково; він замішався й не одразу одповів.
– Так собі… Весела й проворна… і щира людина. Ви любите її? Вона ваша приятелька? – спитав Леонід Семенович.
– Так собі… добра сусіда й знайома, – знехотя обізвалась Ватя, – мені здалось, що вона вам подобається.
– Подобається мені, як усі гарненькі, проворненькі панни, – сказав Леонід Семенович. – От тепер, так я дійсно знаю, що мені гарно з вами отут гуляти.
Ваті стало легше на душі. Вона зраділа й з великою цікавістю ждала, чи не признається він, що її любить. Але Леонід Семенович мовчав. Ватя трохи зобідилась.
– Чи не час нам вертаться назад? Тато й мама, мабуть. ждуть мене та сердяться, – помовчавши, обізвалась Ватя.
Вона повернулась назад і пішла по траві, по густому бадиллі, що росло попід лозами. Од потоптаних та пом'ятих польових васильків пішли гострі пахощі. В Ваті од того духу, од спеки, од свого палкого почування почала морочиться голова.
Леонід Семенович скинув капелюш. Духота в березі стояла страшенна. Ватя непримітно прикрила зонтиком Леонідову гарячу голову. На його щоках виступили рум'янці. Вона почувала його гарячу руку під своєю рукою: його рука пекла її, ніби огнем.
Леонід Семенович постеріг, що вона його любить, але він прислухався до свого серця й почутив, що не може одповідать на її гаряче почування. Ватя його зацікавила тутечки на селі, серед сільської тиші та спокою, але те почування неглибоко прийнялося в його серці.
Вони зійшли на берег річки. За річкою вони побачили, що о. Артемій, Сусана Уласівна, писар з писаршею сидять на ґанку млина й балакають з людьми. Ватя потихеньку вийняла свою руку з-під Леонідової руки: вона боялась сільського поговору.
Сусана Уласівна кивнула до Ваті зонтиком.
– Он мама мене кличе. Мабуть, час вертаться додому, а я оце загулялась з вами.
– З вами гулять нескучно, та шкода, що нам трапилось недовго погулять, – сказав Леонід Семенович.
– Заїдете до нас чи просто вернетесь додому? – спитала його Ватя, йдучи через греблю.
– Спасибі вам! Коли я вам не обрид, то заїду, – сказав Леонід Семенович.
– Ви мені обридли? – аж крикнула Ватя. – Чого ж це вам так здалося, що ви мені обридли?
Вона трохи не прохопилась, що любить його, але її несміливість застерегла її зачасу і вдержала. Тим часом їй дуже забажалось таки присікаться та допитатись в Леоніда Семеновича, чи вона подобається йому. Вона наводила його на ту думку.
– Хто його зна… Часом здається, що ти не обрид людям, а потім буває, що й обрид, – плутав Леонід Семенович. – Бачите, людей трудно вгадати. Кожна людина інколи, часом… стає загадкою.
– Ми усі будемо дуже раді, як ви будете одвідувать нас частіше. Тато вже старий чоловік, але завжди буває радий гостям і таки любить побалакать з ними про політику.
«І таки добре настирається з тією політикою!» – подумав Леонід Семенович.
– От вже й кінець нашій гулянці. Он мене ждуть! – якимсь смутним голосом заговорила Ватя, і в її голосі почулася жалісна нотка, бо в її вдачі було багато природженої журливості.
– Час нам додому! Прощайте! Спасибі вам за хліб за сіль! – говорив о. Артемій до господарів.
– Та й вам спасибі, що потрудились та побалакали а нами, – дякував дід Яків.
О. Артемій сів в екіпаж, попліч а ним вгніздилась Сусана Уласівна. Ватя попрощалась з усіма й притулилась на лавочці проти матері.
– Приходьте ж до нас! Не забувайте нас! – крикнув о. Артемій з екіпажа до Леоніда Семеновича.
Панич скинув капелюш і поклонивсь, не зводячи очей з Ваті. Ватя ловила його бистрий погляд і одповідала поклоном йому одному. Коні шарпнули й сховались за крутою повороткою.
Уся компанія мірошників та млинарів вернулася ще до млина й заново сіла за столи. Дід Яків аж теперечки скинув свиту. Чарка знов пішла кругом стола. Молодиці й собі сіли за стіл коло писарші. І вчитель, і писар, і панич, і навіть писарша не минали чарки… і нагулялись в млині всмак.
– Якби ваш млин молов так добре, як оце ми сьогодні перемлинкували стільки пляшок та чарок, то з його вийшов би добрий млин на всю околицю, – сказав всмішки вчитель.
– Одже ж ви вмісте сказати й приказать! – сміявся Лесько.
– Чом ти не попросила Леоніда Семеновича назавтра на обід? – тихо спитався о. Артемій в жінки, вертаючись додому.
– Буде багато честі задля його. Скаже, що набиваємось, і нас, борони боже, піднімуть на сміх та на поговір. Піде поголоска. Нехай він пристає до нас, а не ми до його, – сказала Сусана Уласівна.
– Роби, як хочеш, але як він сьогодні ввечері не прийде, то прийде завтра вранці; а як прийде вранці, то, треба запросить на обід, – говорив о. Артемій.
– Як прийде завтра, то й зоставимо на обід, – обізвалась Сусана Уласівна.
– А! – цмакнув о. Артемій і аж за голову вхопився обома руками, неначе в його несподівано заболіла голова. – Адже ж в нас і вино вийшло, і дорожчої горілки нема. Доведеться бігти до Корсуня за вином та за горілкою, – говорив о. Артемій.
– То й побіжиш. Треба й свіжого м'яса взяти на борщ, – сказала Сусана Уласівна.
О. Артемій закрутився в екіпажі, неначе йому десь замуляло. Він трохи не гукнув на погонича: повертай на Корсунь.
Ватя слухала цю всю розмову і вже наче сподівалась до себе в гості Леоніда Семеновича. Коні вскочили в двір, а їй здалось, що Леонід Семенович от-от прибуде до їх.