Вона вбігла в кімнату якась ніби заклопотана. В неї десь узявся потяг до порядкування, прокинулась дрімаюча завзятість. Вона прибігла до дзеркала, оглянула себе кругом, подивилась на своє зачервоніле лице, хапком скинула капелюш, стягла з рук тісні рукавички так швидко, що вони аж залущали, і кинулась прибирати в покоях.
– Мамо, чи самовар вичищений? Як подасть наймичка самовар такий чистий, як горщик, ото буде сором! – говорила Ватя, і сама побігла до пекарні й подивилась на самовар.
– Щоб мені самовар лиснів, як золото! Чуєш? – гукнула Ватя на наймичку й кинулась до дзеркала, щоб перечесать і заново позаплітать свої коси.
Попоївши добре на обіді, старі одклали обід на пізню годину. Обідали пізно, а Ватя сиділа за столом і тільки ложку вмочала. Апетит в неї пропав, неначе вона загубила його або в млині, або десь на греблі.
– Вже затого й вечір буде, а панич чомусь не приходе, – сказав о. Артемій, лежачи на канапці й позіхаючи.
– Мабуть, його сьогодні й не буде, -обізвалась Сусана Уласівна.
– Може, й не прийде сьогодні, як тільки у млині було «веліє возливання Бахусові». Мабуть, спить десь в писаря в клуні на сіні. А тим часом треба його сподіваться… Не можна вириватись до Корсуня. Може, візьме та й прийде ввечері. Ото бідна моя голівонько! Побіжу вже завтра ранком до Корсуня за вином.
Наймичка внесла самовар і поставила на столі. Самовар аж сяв. Ватя застелила стіл чистою найкращою скатеркою, погарячила й витерла стакани, порозставляла їх на блюдечках рядочком. Все вона розклала на столі гарно, симетрично та все заглядала в вікно. А Леоніда Семеновича не було.
Вже й чай випили. Ватя зітхнула, пішла в залу, сіла за п'яніно й почала вигравати тихі, співучі мелодії, щоб заглушить свої почування. А серце ніби не слухало тих мелодій і говорило своє.
Вже й сонце сіло, і вечір настав. Ватя пішла в садок, пішла до ставка, кинула оком на широкий став. І та картина нічого не промовила до Ваті, неначе вона її й не бачила. Її думки були далеко од садка, од ставка, її думи літали понад зеленими луками, понад Россю, де вона гуляла з милим. Вона неначе почувала його гарячу руку під своєю пахвою, неначе чула його дзвінкий голос. Цілий вечір вона гуляла по садку, ходила, світом нудила; цілий вечір ждала. І ні на одну хвилину не покидала її думка за милого. І нерви втомились, і ноги заболіли, і серце щеміло та нило та все ждало.
Ватя передумала, ходячи по садку, усю розмову з милим, усі слова, які він промовив до неї, гуляючи по луках, як прощався з нею, як кинув на неї останній погляд, ласкавий, веселий, чаруючий. І її думки вже полетіли вперед, в будучину.
«Куди він заїде? Куди він завезе мене? В який край, в яке місто?»
І її фантазія, розбуджена читанням повістів та усяких французьких романів, напруджена од недавньої гулянки, понесла її думи, неначе на крилах, в якийсь далекий край, в якесь чарівне невідоме місто. І той край уявлявся для неї розкішним, і місто здавалось для неї великим, багатим. От перед нею неначе майнули якісь улиці з розкішними палацами. На їх сновигає багато публіки, гарно убраної, веселої. От майнули якісь веселі садки з пишними зеленими алеями. Десь за зеленими вітами, в гущавині лунають мелодії оркестру. Скрізь людно, весело. Здалеки долітають замираючі гуки музики… Вона дивиться на милого й не намилується ним…
Якийсь неначе рай увиджується їй в уяві, заколиханій тихим, однотонним сільським життям.
– Ватю! Ватю! – загукала на неї мати в одчинені скляні двері. – А йди вже вечерять! Ото загулялась!
Ватя неначе прокинулась од своїх дум і примітила дійсне сільське своє життя. Вона аж розсердилась на маму, що несподівано сполохала своїм гуканням її золоті мрії.
«Ох мрії мої, мрії золоті! коли б ви справдились в моєму житті!» – думала Ватя, ступаючи важкою ходою на східці ґанку.
– Завтра вдосвіта побіжу до Корсуня по закупки, – сказав о. Артемій, сидячи за вечерею.
– Чого ж вдосвіта? Хіба до Корсуня далеко? Встанеш в п'ятій годині, як звичайно встаєш, то й встигнеш, – сказала Сусана Уласівна, – на пізній обід якраз буде добре.
– А вже завтра панич доконче прийде. Що прийде, то прийде, – обізвався о. Артемій, – здається, Ватю, ти йому припала до вподоби.
Ватя спахнула й почервоніла, як маківка.
V
Другого дня о. Артемій встав раненько, звелів запрягти коні і, як вихор, вилетів з двору та й покатав до Корсуня.
В Корсуні були одчинені тільки різниці, як о. Артемій приїхав у місто. Крамарі ще спали. Купивши м'яса, о. Артемій пішов до винарні. Погріб був зачинений і замкнутий. О. Артемій побудив винарів, набрав вина та доброї горілки, забіг в кондитерську за паляницями та пирожним, накупив ласощів на десерт і задумався.
«Чи не забігти б пак на часок на вокзал?» – подумав о. Артемій. Але він глянув на годинник. Поїзда треба було довгенько ждать і дурно гаяти час. О. Артемій аж зітхнув.
«Може б, забігти до о. Сави? – майнула в його думка. – Може б, почув яку новину або хоч брехеньку? О. Сава, певно, їздив до Києва, був в консисторії… Але… до о. Сави треба звертать убік… Далеченько».
О. Артемій знов зітхнув, але вже важче, і трохи подумав. Жвавий та цікавий, він так перенудився на селі, що йому заманулось конче кудись заїхати та побалакать.
«Ат… Забіжу по дорозі хоч до о. Порфирія, хоч на часок. Проковтну хоч стакан чаю й, може, щось нове почую».
Він вискочив на віз і крикнув до погонича: поганяй! Погонич знав норови свого батюшки й пустив коні скоком.
Незабаром віз підкотивсь під двір о. Порфирія. О. Порфирій жив на міський лад, бо не хазяйнував; він ще спав, бо було ще рано. О. Артемій прожогом кинувся не на парадний прихід, а з двору через пекарню і влетів в кімнату. В кімнаті було тихо, і по всьому домі було тихо, неначе нікого і в домі не було.
«Чи виїхали усі кудись в гості, чи що? Чого це так тихо в домі?» – подумав о. Артемій.
Він одну хвилину постояв, кинув бистро очима на позачиняні двері, а далі раптом одчинив двері й потрапив у спальню о. Порфирія. О. Порфирій спав, аж хріп на всі застави. Коло ліжка на столику стояла лампа й валялась розгорнута книжка. Вікно було завішане густою завісою. В кімнаті стояла сутінь.
– Чи це ви й досі спите? – ляснув на всю кімнату о. Артемій.
О. Порфирій кинувся, спросоння підвівсь і сів. Його очі виявляли переляк.
– Ой боже мій! Що там таке? – белькотів він якимсь задавленим, напівсонним голосом.
– Хи-хи-хи! – зареготався о. Артемій. – Чи це ви й досі спите? Гляньте лиш, як уже високо сонце підбилося вгору!
«І носить його ледащо вдосвіта десь по Корсуні», – думав о. Порфирій, протираючи сонні очі.
Він проти волі пригадав, як о. Артемій вже раз налякав його вночі. Це було восени в сльоту. О. Порфирій вже був тоді погасив світло, ліг в постіль і задрімав. Коли хтось несподівано застукав у вікно, та так здорово, що аж шибки задзвеніли. О. Порфирій липнув очима: знадвору проти вікна стояла якась висока патлата постать і здорово стукала в вікно. Йому здалося, що то злодій добувається до хати.
– Отче Порфирію! Чи ви спите? – загукав голос під вікном. – А встаньте на часок та одчиніть!
«Що воно за проява стоїть під вікном і торохтить? Певно, хтось на селі нагло заслаб, та це мене кличуть сповідать та причащати слабого». Але думка про злодіїв все-таки не покидала о. Порфирія.
– Хто там? Чого тобі треба? – спитав він, підступивши до вікна.
– Та це я, о. Артемій! їду з Корсуня та оце й забіг до вас на часочок: маю цікаву звістку! – гукав за вікном о. Артемій.
«А бодай тебе! Потрібна мені твоя цікава звістка, як торішній сніг», – думав о. Порфирій і пішов одчинять двері одвідачові.
Цей настирливий одвідач увійшов в покої й приніс таку звістку, що один з київських протопопів помер, а другий овдовів, а одного сусіда скинули з благочинного.
– Чи в вас вже готовий самовар? – спитався о. Артемій в господаря.
– Мабуть, вже готовий. От зараз спитаю в клюшниці, – сказав з розтягом хрипким голосом о. Порфирій, накидаючи на себе кафтан наопашки і виходячи в столову, де вже стояв на столі самовар.
– Вже готовий. Прошу до столової, а я тим часом вмиюся та трохи причепурюсь, – говорив о. Порфирій.
О. Артемій вступив до столової. Клюшниця увійшла, налила йому стакан чаю. О. Порфирій хапком вмився, зачесав на швидку руку свої коси рідким металічним гребінцем, перехрестився, прочитав на ході «Отче наш» і ввійшов до столової.