– Куди це ви так спозаранку їздили? -спитав він в о. Артемія.
– Та це бігав до Корсуня за усякими хазяйськими закупками та думаю: забіжу на часок до вас та розпитаю, чи не чуть яких новинок. Ви все-таки міська людина, ближче живете од вокзалу і… од о. Сави.
– А о. Сава вже розпочинає будувать нову церкву, – промовив о. Порфирій. – Ще торік чи, либонь, позаторік підлабузнивсь до консисторських урядовців, виканючив собі в консисторії просильну книгу, послав по селах дідів: діди нажебрали пашні та грошей, а о. Сава з нічого та й зробить щось, – говорив о. Порфирій.
– О! він хоч висвятивсь на попа з дяків, але з його митець на всі руки! Що ж тут у вас чуть нового? – спитав о. Артемій.
– Нічого такого. В Богуславі крамар Аврум нагло вмер, цебто повісився, – сказав о. Порфирій.
– Невже! Ото диво! Здоровий був чолов'яга, зовсім здоровий; і крамницю добру мав. Царство йому небес… – прохопився о. Артемій і вже поклав пучку на чоло, щоб перехреститься. – Чи то пак… Трохи не перехрестився за жида. Та вже де він буде на тім світі, там і буде. Земля над ним пером! З якої ж то причини він повісивсь? – допитувався о. Артемій.- Чи не збанкротував часом?
– Хто його знає! Не може бути: він багатенький, а втім, хто знає чужу кишеню! – сказав о. Порфирій.
– Доктори хотіли пороть Аврума, а жиди підняли ґвалт, сливе бунт: так і обстали хмарою Аврумів дім. Давали докторові хабара сто карбованців, щоб не поров, а він не взяв; тоді вони всунули йому хабара двісті карбованців: він узяв і дозволив поховать Аврума.
– Двісті карбованців дурнички, з доброго дива! От нам ніхто не дасть двісті карбованців дурно, – говорив о. Артемій.
– Авжеж не дасть дурно! – сказав о. Порфирій.
– Та це й усі ваші новинки? – допитувався о. Артемій, допиваючи другий стакан чаю.
– Усі,- обізвався о. Порфирій апатично, ніби спросоння.
– Ой, час мені додому! Треба поспішать! В мене вже сійба починається. Роботи, роботи! Ой, трудовники ми, трудовники, а користі з тієї праці, як кіт наплакав,- говорив о. Артемій.
– Та посидьте-бо! Який же ви спішний! Приїхали – неначе вогню вхопили чи позичили. Як же ви тепер живете з своїм волосним головою та писарем? Я од своєї сільської старшини держу себе якмога далі та осторонь, для спокою. Нікого не зачіпаю, щоб і мене ніхто не зачіпав, – говорив о. Порфирій.
– Одже ж тепер наш писар став порядний чоловік. Колись передніше гордував мною. А тепер став прихильний та добрий до мене. Я його, знаєте, запросив кільки раз до себе, запросив і писаршу, почастував наливкою та добрим спотикачем, і писар став такий добрий, хоч в вухо бгай! А писарша – чудова людина! Все-таки вона дочка недавно випеченого дідича, бачиться в батька з панками, набралась кращих манер, обтерлась, обшліфувалась. Дама, та й годі! ще й весела до того.
«Що це таке? Передніше колись звав писаря антихристом, анцибором, а це вже чомусь аж перехвалює. Щось є! Мабуть, якась політика заходить в його з писарем», – подумав о. Порфирій.
– А це ми вчора святили млин на Росі. Хазяїн з своєю спілкою давав не обід, а цілий бенкет, – додав о. Артемій, – на бенкеті була уся наша інтелігенція; навіть мою стару запросили.
– А ще ж не встигли полаяться ці спільники? – спитав о. Порфирій.
– Ні. Було б дуже вже зарані. Бувайте ж здорові, отче Порфирію, та й нас не забувайте! Ой, опізнився! – крикнув о. Артемій і, вхопивши в руки шапку, похапцем шугнув у двері, неначе втікав, і, наче та птиця, що кидається кулею в вікно, вибіг з дому, скочив на легенький візок і побіг додому.
Тимчасом, як о. Артемій справлявся з закупками, дома в його одбувався великий гармидер. І мати й дочка прибирали в кімнатах, звеліли вимить чистенько підлогу, повимивали чисто вікна. Поралась наймичка, поралась Сусана Уласівна, а Ватя працювала з надзвичайним задля неї завзяттям: постирала скрізь порох з мебелі, витерла шибки, пішла в садок, нарвала квіток, зробила два букети: один поставила на п'яніні, другий на столі. Приїхав о. Артемій і привіз провізію. В кімнатах запанувала тиша; а в пекарні почався гармидер, неначе перед весіллям. Там готувався смачний та тривний обід.
Ватя прибралась в літню легеньку рябеньку сукню, зав'язала шию малиновою оксамитовою стрічкою й сподівалась Леоніда Семеновича. Вона трохи зблідла на виду. І палкі мрії, і тривога, і сподівання, і гаряче кохання – все це розторсало її нерви. Вона то сідала на канапі в гостинній з книжкою, то сідала за п’яніно й починала вигравать тихі мелодії, то знов вставала й заглядала у вікно.
Ватя одчинила віко п'яніна, сіла й почала вигравать українські думи Завадського.
Леонід Семенович після вчорашнього бенкета спав довго, добре виспавсь, потім скупався в ставку і вже після одинадцятої години пішов до о. Артемія. В його таки була думка смачно пообідать у батюшки, бо його сестра готувала зовсім-таки не панський обід: борщ та пшоняну кашу з вишкварками.
Несподівано загавкав на дворі Рябко. Рипнули двері в прихожу. Ватя грала й прислухувалась. В прихожій почувся через зачинені двері невиразний шум, потім якась розмова. Було виразно чуть голос о. Артемія. Ватя почувала тривогу в душі, але механічно водила пальцями по клавішах, ледве доторкувалась до їх. Руки торкали клавіші механічно. Ті напружене чуття було направлене на далекий шум, на далеку розмову.
В столовій затупотіли, зашаруділи, зачовгали чобітьми. В гостинну увійшов Леонід Семенович. Ватя обернулась, і її щоки спахнули. Вона була дуже рада й ледве здержала себе, щоб не виявить своїх радощів та почуваннів.
– Добридень вам, Валентино Артемівно! А ви все за музикою, все за поезією! Добру частку ви собі вибрали! – говорив Леонід Семенович, вітаючись з Ватею.
– А що ж більше робить молодим паннам, як не грати, співать і танцювати? – обізвався о. Артемій, обертаючись до жінки, котра вступила до гостинної поважно й гордовито. – Чи правду я кажу, Сусано Уласівно?
– «Була колись правда, та заіржавіла»: наше було, та минуло, – обізвалась Сусана Уласівна, сидячи на канапі й запрошуючи гостя сісти в кріслі.
Ватя сіла в другому кріслі проти Леоніда Семеновича й примітила, що він трохи зблід і наче збляк на виду. Він і справді зблід після вчорашнього бенкету.
«Може, він думав за мене, як я за його, та й зблід. «Ой коли б ти так за мною, як я за тобою!» – несамохіть навернулись їй на думку слова пісні.
– Чи швидко ж після нас вчора розійшлись гості? – спитав о. Артемій.
– Не дуже-то швидко. Кропили горілкою млин ще довго після вашого одходу, і кропили таки добре. Ваш сільський старшина накропивсь так, що ледве потрапив у двері, як ішов додому, – сказав Леонід Семенович і зареготавсь.
– А дід Яків добре накропивсь чи не дуже? – спитала Сусана Уласівна.
– О, дід Яків – це міцний дід; сидить, мовчить та тільки сопе, – сказав Леонід Семенович.
– А чарки не минав? – спитав о. Артемій.
– І чарки не минав, і з-за стола вийшов тверезий. Цей дід якийсь крем'яний, неначе штукований, складений з крем'яної мозаїки: не швидко розсиплеться, – сказав Леонід Семенович.
– Дотягне до ста рік, – обізвалась Сусана Уласівна.
– А може, ще й за сто перетягне, – сказала Ватя.
– Були де в гостях в цім місяці? Забавлялись? – спитала Сусана Уласівна в Леоніда Панасенка.
– Був у кількох сусідів та в свого батюшки. Але тепер саме настав гарячий час: скрізь робота, усім ніколи, усім не до гульні. І в нас вдома робота аж горить, – сказав Леонід Семенович.
– Бачились з Антосею? – спитала Ватя й допитливими очима зирнула на панича.
– Зустрічався разів зо два в гостях, – сказав Леонід Семенович.
– Все така весела та проворна? – допитувалась Ватя. – Чи поправилась хоч трохи, покращала?
– Здається, трошки стала повніша, але, сказати по правді, я й не придивився гаразд, бо вона швидко чогось поїхала додому.
Ватя зраділа: їй неначе стало легше на душі. Вона скоса поглядала на батька й боялась, щоб він часом не виніс газети та не почав голосно читати її гостеві, їй хотілось з ним поговорить, побалакать, та ще й на самоті. Але о. Артемій таки не забувся про свої газети, схопився з стільця, побіг до столової й виніс листок газети. В Ваті аж у душі похололо.
«Ну, тепер почнеться ж трактація про політику! І який дідько повигадував оті газети, щоб тільки одбивать ними паничів од паннів!» – подумала Ватя. І їй забажалось вирвать ту газету з батькових рук і шпурнуть її за вікно.