Поміж ворогами – Iван Нечуй-Левицький

Ватя й не глянула на ті луки, неначе їх і не бачила. Вона тільки чула його голос, дзвінкий, аж трохи різкий, і мовчала.

– Казали ви, що вас нудьга бере на селі. Тепер і я, пробувши два місяці на селі, добре втямив, що ви казали правду. І мене вже нудьга бере, хоч і я зріс на селі, а мій панотець з простих селян. Як зустрінусь з просвіченим чоловіком, то в мене аж душа радіє. Одбився я од села… – говорив Леонід Семенович.

Ватя тепер тільки почала зважливо прислухаться й постерігать тяму в його розмові.

– І я не люблю села. Я по своій вдачі міська людина. В місті менше клопоту: нема там цього клопотливого сільського господарства, тих поганих полів, овець, свиней, курей, гусей, – сказала Ватя.

– Зате ж в місті коні добрі, хоч нема волів та овець, – сказав Леонід Семенович.

– От коні я люблю, та ще й добрі, прудкі. Я люблю прудку проїздку, так, щоб коні летіли, як птиці, щоб аж дух забивало, – сказала Ватя.

– Панотець оце дав мені, щоб навідаться до сестри, пару робочих шкап, і я насилу допхався до Горобцівки. Од цих коней не заб'є духу, бо вони біжать підтюпцем, – сміявся Леонід Семенович.

– Чи давно бачились з Антосею? Як вам подобається Антося? – спитала Ватя якось несподівано й скоса зирнула на Леоніда Семеновича.

Йому стало ніяково; він замішався й не одразу одповів.

– Так собі… Весела й проворна… і щира людина. Ви любите її? Вона ваша приятелька? – спитав Леонід Семенович.

– Так собі… добра сусіда й знайома, – знехотя обізвалась Ватя, – мені здалось, що вона вам подобається.

– Подобається мені, як усі гарненькі, проворненькі панни, – сказав Леонід Семенович. – От тепер, так я дійсно знаю, що мені гарно з вами отут гуляти.

Ваті стало легше на душі. Вона зраділа й з великою цікавістю ждала, чи не признається він, що її любить. Але Леонід Семенович мовчав. Ватя трохи зобідилась.

– Чи не час нам вертаться назад? Тато й мама, мабуть. ждуть мене та сердяться, – помовчавши, обізвалась Ватя.

Вона повернулась назад і пішла по траві, по густому бадиллі, що росло попід лозами. Од потоптаних та пом'ятих польових васильків пішли гострі пахощі. В Ваті од того духу, од спеки, од свого палкого почування почала морочиться голова.

Леонід Семенович скинув капелюш. Духота в березі стояла страшенна. Ватя непримітно прикрила зонтиком Леонідову гарячу голову. На його щоках виступили рум'янці. Вона почувала його гарячу руку під своєю рукою: його рука пекла її, ніби огнем.

Леонід Семенович постеріг, що вона його любить, але він прислухався до свого серця й почутив, що не може одповідать на її гаряче почування. Ватя його зацікавила тутечки на селі, серед сільської тиші та спокою, але те почування неглибоко прийнялося в його серці.

Вони зійшли на берег річки. За річкою вони побачили, що о. Артемій, Сусана Уласівна, писар з писаршею сидять на ґанку млина й балакають з людьми. Ватя потихеньку вийняла свою руку з-під Леонідової руки: вона боялась сільського поговору.

Сусана Уласівна кивнула до Ваті зонтиком.

– Он мама мене кличе. Мабуть, час вертаться додому, а я оце загулялась з вами.

– З вами гулять нескучно, та шкода, що нам трапилось недовго погулять, – сказав Леонід Семенович.

– Заїдете до нас чи просто вернетесь додому? – спитала його Ватя, йдучи через греблю.

– Спасибі вам! Коли я вам не обрид, то заїду, – сказав Леонід Семенович.

– Ви мені обридли? – аж крикнула Ватя. – Чого ж це вам так здалося, що ви мені обридли?

Вона трохи не прохопилась, що любить його, але її несміливість застерегла її зачасу і вдержала. Тим часом їй дуже забажалось таки присікаться та допитатись в Леоніда Семеновича, чи вона подобається йому. Вона наводила його на ту думку.

– Хто його зна… Часом здається, що ти не обрид людям, а потім буває, що й обрид, – плутав Леонід Семенович. – Бачите, людей трудно вгадати. Кожна людина інколи, часом… стає загадкою.

– Ми усі будемо дуже раді, як ви будете одвідувать нас частіше. Тато вже старий чоловік, але завжди буває радий гостям і таки любить побалакать з ними про політику.

«І таки добре настирається з тією політикою!» – подумав Леонід Семенович.

– От вже й кінець нашій гулянці. Он мене ждуть! – якимсь смутним голосом заговорила Ватя, і в її голосі почулася жалісна нотка, бо в її вдачі було багато природженої журливості.

– Час нам додому! Прощайте! Спасибі вам за хліб за сіль! – говорив о. Артемій до господарів.

– Та й вам спасибі, що потрудились та побалакали а нами, – дякував дід Яків.

О. Артемій сів в екіпаж, попліч а ним вгніздилась Сусана Уласівна. Ватя попрощалась з усіма й притулилась на лавочці проти матері.

– Приходьте ж до нас! Не забувайте нас! – крикнув о. Артемій з екіпажа до Леоніда Семеновича.

Панич скинув капелюш і поклонивсь, не зводячи очей з Ваті. Ватя ловила його бистрий погляд і одповідала поклоном йому одному. Коні шарпнули й сховались за крутою повороткою.

Уся компанія мірошників та млинарів вернулася ще до млина й заново сіла за столи. Дід Яків аж теперечки скинув свиту. Чарка знов пішла кругом стола. Молодиці й собі сіли за стіл коло писарші. І вчитель, і писар, і панич, і навіть писарша не минали чарки… і нагулялись в млині всмак.

– Якби ваш млин молов так добре, як оце ми сьогодні перемлинкували стільки пляшок та чарок, то з його вийшов би добрий млин на всю околицю, – сказав всмішки вчитель.

– Одже ж ви вмісте сказати й приказать! – сміявся Лесько.

– Чом ти не попросила Леоніда Семеновича назавтра на обід? – тихо спитався о. Артемій в жінки, вертаючись додому.

– Буде багато честі задля його. Скаже, що набиваємось, і нас, борони боже, піднімуть на сміх та на поговір. Піде поголоска. Нехай він пристає до нас, а не ми до його, – сказала Сусана Уласівна.

– Роби, як хочеш, але як він сьогодні ввечері не прийде, то прийде завтра вранці; а як прийде вранці, то, треба запросить на обід, – говорив о. Артемій.

– Як прийде завтра, то й зоставимо на обід, – обізвалась Сусана Уласівна.

– А! – цмакнув о. Артемій і аж за голову вхопився обома руками, неначе в його несподівано заболіла голова. – Адже ж в нас і вино вийшло, і дорожчої горілки нема. Доведеться бігти до Корсуня за вином та за горілкою, – говорив о. Артемій.

– То й побіжиш. Треба й свіжого м'яса взяти на борщ, – сказала Сусана Уласівна.

О. Артемій закрутився в екіпажі, неначе йому десь замуляло. Він трохи не гукнув на погонича: повертай на Корсунь.

Ватя слухала цю всю розмову і вже наче сподівалась до себе в гості Леоніда Семеновича. Коні вскочили в двір, а їй здалось, що Леонід Семенович от-от прибуде до їх.

Вона вбігла в кімнату якась ніби заклопотана. В неї десь узявся потяг до порядкування, прокинулась дрімаюча завзятість. Вона прибігла до дзеркала, оглянула себе кругом, подивилась на своє зачервоніле лице, хапком скинула капелюш, стягла з рук тісні рукавички так швидко, що вони аж залущали, і кинулась прибирати в покоях.

– Мамо, чи самовар вичищений? Як подасть наймичка самовар такий чистий, як горщик, ото буде сором! – говорила Ватя, і сама побігла до пекарні й подивилась на самовар.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: