Поміж ворогами – Iван Нечуй-Левицький

«А бодай тебе! Потрібна мені твоя цікава звістка, як торішній сніг», – думав о. Порфирій і пішов одчинять двері одвідачові.

Цей настирливий одвідач увійшов в покої й приніс таку звістку, що один з київських протопопів помер, а другий овдовів, а одного сусіда скинули з благочинного.

– Чи в вас вже готовий самовар? – спитався о. Артемій в господаря.

– Мабуть, вже готовий. От зараз спитаю в клюшниці, – сказав з розтягом хрипким голосом о. Порфирій, накидаючи на себе кафтан наопашки і виходячи в столову, де вже стояв на столі самовар.

– Вже готовий. Прошу до столової, а я тим часом вмиюся та трохи причепурюсь, – говорив о. Порфирій.

О. Артемій вступив до столової. Клюшниця увійшла, налила йому стакан чаю. О. Порфирій хапком вмився, зачесав на швидку руку свої коси рідким металічним гребінцем, перехрестився, прочитав на ході «Отче наш» і ввійшов до столової.

– Куди це ви так спозаранку їздили? -спитав він в о. Артемія.

– Та це бігав до Корсуня за усякими хазяйськими закупками та думаю: забіжу на часок до вас та розпитаю, чи не чуть яких новинок. Ви все-таки міська людина, ближче живете од вокзалу і… од о. Сави.

– А о. Сава вже розпочинає будувать нову церкву, – промовив о. Порфирій. – Ще торік чи, либонь, позаторік підлабузнивсь до консисторських урядовців, виканючив собі в консисторії просильну книгу, послав по селах дідів: діди нажебрали пашні та грошей, а о. Сава з нічого та й зробить щось, – говорив о. Порфирій.

– О! він хоч висвятивсь на попа з дяків, але з його митець на всі руки! Що ж тут у вас чуть нового? – спитав о. Артемій.

– Нічого такого. В Богуславі крамар Аврум нагло вмер, цебто повісився, – сказав о. Порфирій.

– Невже! Ото диво! Здоровий був чолов'яга, зовсім здоровий; і крамницю добру мав. Царство йому небес… – прохопився о. Артемій і вже поклав пучку на чоло, щоб перехреститься. – Чи то пак… Трохи не перехрестився за жида. Та вже де він буде на тім світі, там і буде. Земля над ним пером! З якої ж то причини він повісивсь? – допитувався о. Артемій.- Чи не збанкротував часом?

– Хто його знає! Не може бути: він багатенький, а втім, хто знає чужу кишеню! – сказав о. Порфирій.

– Доктори хотіли пороть Аврума, а жиди підняли ґвалт, сливе бунт: так і обстали хмарою Аврумів дім. Давали докторові хабара сто карбованців, щоб не поров, а він не взяв; тоді вони всунули йому хабара двісті карбованців: він узяв і дозволив поховать Аврума.

– Двісті карбованців дурнички, з доброго дива! От нам ніхто не дасть двісті карбованців дурно, – говорив о. Артемій.

– Авжеж не дасть дурно! – сказав о. Порфирій.

– Та це й усі ваші новинки? – допитувався о. Артемій, допиваючи другий стакан чаю.

– Усі,- обізвався о. Порфирій апатично, ніби спросоння.

– Ой, час мені додому! Треба поспішать! В мене вже сійба починається. Роботи, роботи! Ой, трудовники ми, трудовники, а користі з тієї праці, як кіт наплакав,- говорив о. Артемій.

– Та посидьте-бо! Який же ви спішний! Приїхали – неначе вогню вхопили чи позичили. Як же ви тепер живете з своїм волосним головою та писарем? Я од своєї сільської старшини держу себе якмога далі та осторонь, для спокою. Нікого не зачіпаю, щоб і мене ніхто не зачіпав, – говорив о. Порфирій.

– Одже ж тепер наш писар став порядний чоловік. Колись передніше гордував мною. А тепер став прихильний та добрий до мене. Я його, знаєте, запросив кільки раз до себе, запросив і писаршу, почастував наливкою та добрим спотикачем, і писар став такий добрий, хоч в вухо бгай! А писарша – чудова людина! Все-таки вона дочка недавно випеченого дідича, бачиться в батька з панками, набралась кращих манер, обтерлась, обшліфувалась. Дама, та й годі! ще й весела до того.

«Що це таке? Передніше колись звав писаря антихристом, анцибором, а це вже чомусь аж перехвалює. Щось є! Мабуть, якась політика заходить в його з писарем», – подумав о. Порфирій.

– А це ми вчора святили млин на Росі. Хазяїн з своєю спілкою давав не обід, а цілий бенкет, – додав о. Артемій, – на бенкеті була уся наша інтелігенція; навіть мою стару запросили.

– А ще ж не встигли полаяться ці спільники? – спитав о. Порфирій.

– Ні. Було б дуже вже зарані. Бувайте ж здорові, отче Порфирію, та й нас не забувайте! Ой, опізнився! – крикнув о. Артемій і, вхопивши в руки шапку, похапцем шугнув у двері, неначе втікав, і, наче та птиця, що кидається кулею в вікно, вибіг з дому, скочив на легенький візок і побіг додому.

Тимчасом, як о. Артемій справлявся з закупками, дома в його одбувався великий гармидер. І мати й дочка прибирали в кімнатах, звеліли вимить чистенько підлогу, повимивали чисто вікна. Поралась наймичка, поралась Сусана Уласівна, а Ватя працювала з надзвичайним задля неї завзяттям: постирала скрізь порох з мебелі, витерла шибки, пішла в садок, нарвала квіток, зробила два букети: один поставила на п'яніні, другий на столі. Приїхав о. Артемій і привіз провізію. В кімнатах запанувала тиша; а в пекарні почався гармидер, неначе перед весіллям. Там готувався смачний та тривний обід.

Ватя прибралась в літню легеньку рябеньку сукню, зав'язала шию малиновою оксамитовою стрічкою й сподівалась Леоніда Семеновича. Вона трохи зблідла на виду. І палкі мрії, і тривога, і сподівання, і гаряче кохання – все це розторсало її нерви. Вона то сідала на канапі в гостинній з книжкою, то сідала за п’яніно й починала вигравать тихі мелодії, то знов вставала й заглядала у вікно.

Ватя одчинила віко п'яніна, сіла й почала вигравать українські думи Завадського.

Леонід Семенович після вчорашнього бенкета спав довго, добре виспавсь, потім скупався в ставку і вже після одинадцятої години пішов до о. Артемія. В його таки була думка смачно пообідать у батюшки, бо його сестра готувала зовсім-таки не панський обід: борщ та пшоняну кашу з вишкварками.

Несподівано загавкав на дворі Рябко. Рипнули двері в прихожу. Ватя грала й прислухувалась. В прихожій почувся через зачинені двері невиразний шум, потім якась розмова. Було виразно чуть голос о. Артемія. Ватя почувала тривогу в душі, але механічно водила пальцями по клавішах, ледве доторкувалась до їх. Руки торкали клавіші механічно. Ті напружене чуття було направлене на далекий шум, на далеку розмову.

В столовій затупотіли, зашаруділи, зачовгали чобітьми. В гостинну увійшов Леонід Семенович. Ватя обернулась, і її щоки спахнули. Вона була дуже рада й ледве здержала себе, щоб не виявить своїх радощів та почуваннів.

– Добридень вам, Валентино Артемівно! А ви все за музикою, все за поезією! Добру частку ви собі вибрали! – говорив Леонід Семенович, вітаючись з Ватею.

– А що ж більше робить молодим паннам, як не грати, співать і танцювати? – обізвався о. Артемій, обертаючись до жінки, котра вступила до гостинної поважно й гордовито. – Чи правду я кажу, Сусано Уласівно?

– «Була колись правда, та заіржавіла»: наше було, та минуло, – обізвалась Сусана Уласівна, сидячи на канапі й запрошуючи гостя сісти в кріслі.

Ватя сіла в другому кріслі проти Леоніда Семеновича й примітила, що він трохи зблід і наче збляк на виду. Він і справді зблід після вчорашнього бенкету.

«Може, він думав за мене, як я за його, та й зблід. «Ой коли б ти так за мною, як я за тобою!» – несамохіть навернулись їй на думку слова пісні.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: