– Сідайте-бо, отче дияконе, прошу вас, – попросив його о. Артемій вдруге, і сам, крутнувшись коло крісла, мов той вітер, впав у крісло.
Добриловський ще раз граціозно й якось м'яко нахилив шию й голову до о. Артемія й потихеньку неначе перегнув пополовині свою тонку постать та й пірнув у крісло, держачи верхню половину своєї особи просто й рівно. Отець диякон стримів у кріслі, білявий, аж жовтуватий, мов воскова свічка в підсвічнику.
– Ви їдете до Богуслава? – спитав о. Артемій в Добриловського.
– До Богуслава, отче благочинний, – тихим і солоденьким голосом обізвався диякон.
– Ви будете їхать проз Панасенкову оселю, трохи не під самим його домом? – сказав о. Артемій.
– Шлях іде проз самий Панасенків двір. Може, отче благочинний, маєте яке діло до Панасенка щодо спродажу пашні або за землю? – несміливо спитав Добриловський.
– Ні, отче дияконе! – сказав о. Артемій. – Маю інше діло; там приїхав вже на святки з Києва його син.
– А! Леонід Семенович, студент! Чув, чув, – сказав диякон, і його тихі очі неначе побадьорнішали й засвітились.
– Знаєте, Леонід Семенович бував у нас частенько, приїздив кільки раз влітку. Так щось мені здається, що він ніби мав на думці сватать мою дочку. Я примітив, що до того діло йдеться.
– Дай боже! Панич гарний, і батько його грошовитий чоловік! – сказав диякон.
– Але, бачите, отче дияконе! – О. Артемій, наче зопалу, схопився з крісла і потім ніби підскочив, неначе на його хто сипнув гарячим приском. – Але, бачите… їздить він та їздить до нас, наче вдає з себе жениха, а сватати – не сватає! – вже гукнув на всю гостинну о. Артемій не то з злістю, не то з смішками, ще й руки розставив на всю їх довжину.
Він став одразу ніби приском та вітром. Диякон прищулився і ввесь обернувся ніби в теплий віск та «єлей».
Але після останніх слів о. Артемій і сам на часок став ніби «єлеєм» та тихим вітрецем. Він підбіг до о. диякона, поклав йому руку на плече й нишком, ніби по секрету, промовив, нахилившись трохи не до самого вуха.
– Заїдьте, будьте ласкаві, до Панасенка ніби на чай. Ви ж добре з ним знайомі. А за чаєм розбалакайтесь в паничем та ніби в жарти й спитайте, чи думає він сватать мою Ватю, чи так з нудьги забавляється отут в нас в Горобцівці?
– Добре, отче благочинний! Заїду й розпитаю, – сказав Добриловський тихенько й увесь став ніби ще м'якіший. Він помалесеньку нахилив довгу шию й стовбовату голову й знов випростав їх так помалесеньку, що й один волосок на голові й на бороді не поворухнувся.
– Скажіть йому так… вставте слівце в жарти, що я дам за Ватею дві тисячі, як буде сватать. А завтра, як вертатиметесь назад, заїдьте до мене та й розкажете про паничеві думки та гадки. Він чоловік щирий, одкритий, лепетливий і не потаїться з думками, а може, прохопиться. В його що на умі, те й на язиці.
– Добре, отче благочинний, добре! Я вже вмітиму завести розмову й випитаю в студента всю правду. Добре! А не схоче цей, то знайдемо й другого, може, й кращого, – сказав Добриловський.
Сусана Уласівна одчинила з столової двері й заглянула.
– Чи можна вас просити на обід? Обід вже готовий. Добридень вам, отче дияконе!
Добриловський підвівся з крісла й навшпиньки, ніби на резинових підошвах, нечутно підступив до Сусани Уласівни, нахилився помаленьку й поцілував її в руку.
– Отче дияконе! прошу й вас пообідать вкупі з нами, чим бог послав. В нас обід буденний, не довгий, і ми вас довго не загаємо в дорозі, – просив о. Артемій.
– Правда, що наш обід буде незагайний, бо буденний, але в дорозі й такий обід знадобиться. Прошу вас до столової, о. дияконе, – сказала Сусана Уласівна, забувши на той час і про свою гордовитість.
Зараз по обіді Добриловський вирядився в дорогу й заїхав по дорозі до старого Панасенка. Другого дня о. Артемій та Сусана Уласівна з нетерплячкою ждали вертання о. диякона. Він приїхав аж перед вечором.
– А що ж, отче дияконе? Чи спитали? Випитали? Що сказав Леонід Семенович? -питав о. Артемій.
Добриловський важко зітхнув, неначе в його самого трапилось якесь лихо в домі.
– Та що ж! Завів я розмову за чаєм. Жартую, кажу до Леоніда Семеновича, що от ви скінчили курс… тепер вам час би й подумать та поміркувать про те, щоб і одружиться. Ото й кажу я: і не їдьте далеко, бо і в нас багато є гарних і багатеньких паннів, як от Антося або дочка нашого благочинного. А наш благочинний, кажу, чоловік грошовитий, для Ваті не пошкодує грошей. А Леонід Семенович так-таки одразу й спитав: «А скільки ж тисяч благочинний дасть за нею?» А я кажу: тисячі з півтори дасть; дасть і дві для доброго жениха.
– А він що сказав? – спитав о. Артемій нишком, неначе дух йому забило.
– Дві тисячі! – аж крикнув Леонід Семенович. – То це такий грошовитий ваш благочинний? Я думав, він дасть найменше п'ять тисяч. Ватя мені припала до вподоби, але коли дасть дві тисячі, та й годі, то нехай Ватю «задні» візьмуть.
– Так і сказав! – крикнув о. Артемій і навіщось забігав по гостинній.
– Так і сказав… неначе вистрелив… а я питаю жартуючи: «Це так, як в казці казали гуси Івасеві-Телесикові, що сидів на дереві в дворі в Змії?» А він каже: «Еге!» Я й вуха опустив, -сказав Добриловський.
– Так і сказав: нехай її «задні» візьмуть? -знов крикнув о. Артемій і закрутивсь по гостинній, неначе Добриловський сам вистрелив в його з рушниці. І о. Артемій крутивсь, крутивсь, і здавалось, от-от упаде додолу – й простягнеться на всю довжину свого високого зросту.
«Одже отець благочинний ще скрутиться… А треба було доконешне це йому сказати… Але краще було б не казать, а щось інше збрехать», – подумав Добриловський, водячи очима слідком за швидкими поворотками о. Артемія.
– Падлюка! – крикнув о. Артемій і все бігав од кутка до кутка. Він забіг в той куток, де коло п’яніна стояли високі олеандри, увігнався у той вертоград, не примічаючи його, й наткнувся лицем на гострий лист. Листя штрикнуло його в самісіньке око. О. Артемій аж одкинув голову на плечі й промовив: «Овва!»
О. Артемій спинивсь, став проти самісінького Добриловського й крикнув:
– Падлюка! Падлюка!
Добриловському доводилось бачить, як отець благочинний сміється, доводилось бачить, як він жартує; але тепер вперше на своєму віку він бачив, як о. благочинний репетує. Несподіваний вихват гніву стривожив його. Він бачив, як злість ніби забризкала іскрами з маленьких блискучих очей о. Артемія, і йому здалося чогось, що ті іскри впали йому на голову й пішли по спині, дійшли до самих п'ят. На одну мить в душі в диякона похололо, бо йому здалося, що о. благочинний кричить не на Панасенка, а на його, Добриловського, і лає його падлюкою. І на одну мить йому здалось, що його вже везуть в монастир на покуту на три місяці. Гаряча вихватка о. Артемія недоброхіть нагнала острах на Добриловського. Але Добриловський швидко опам'ятався.
– Еге, падлюка! – знов гукнув о. Артемій до Добриловського.
Отець диякон був на вдачу смирний, мов ягня, ніколи навіть не лаявсь. З його уст капав тільки мед, і в цьому була його сила, бо з його уст ніколи перед людьми не злітали такі батальні слова. До баталії він був зовсім не здатний, а о. благочинний ніби закликав його до гарячої битви. Диякон не насмілився вимовить такого лихого слова за благочинним і тільки спершу нахилив свою голову, а голова нахилила шию й ніби говорила: пролізу, куди хоч, тільки не в баталію: це не про мене писано.
А о. благочинний був саме ніби в гарячій баталії: доти бігав, крутивсь, вертівся, доки, мабуть, не втомивсь та не прохолов.
– Отакі-то люде бувають на світі! Га? -промовив о. Артемій м'якішим тоном до диякона.
– Нічого – те, отче благочинний. Ворона з місця – сокіл на місце. Ваша дочка знайде собі кращого жениха, продовж, боже, її вік. Пошукаємо, то й знайдемо. А тим часом, може, й цей ще передумає. Хто його знає, що в його на серці. Це в його говорилось-жартувалось, а що до самого діла, то це ще може бути й інша річ, -так втихомирював благочинного Добриловський.
– Поживемо – побачимо. Що було, те бачили, а що буде, побачимо, – сказав о. Артемій вже зовсім спокійним тоном.
«Та й буря, та й вихор же отець благочинний!» – думав про себе Добриловський.