– Цурйому, пек йому отому Панасенкові! Тільки мене роздратував та розсердив. Ходім лучче, отче дияконе, та нап'ємось чаю! – сказав вже зовсім спокійно о. Артемій, ще й засміявсь.
Він швидко сердився, швидко й одходив і простигав; був палкий, але одхідливий, як звичайно буває з дуже нервовими людьми.
О. Артемій пішов до столової. Добриловський і собі встав з крісла і попрямував слідком за ним.
«Ой, важко стояти близько коло начальства! цур йому, пек йому! І обсмалить тебе вогнем, і обпалить! Але терпи, отче дияконе! Часом присмалить, а часом і нагрів тебе, – думав Добриловський, йдучи в столову за благочинним, – а вже я не дурнички їздив до Панасенка: може, якось-таки та влізу в попівську рясу. Отець благочинний мусить похвалити мене на всі боки перед консисторією та архієреєм», – думав диякон, сидячи на стільці коло самовара.
О. Артемій вийшов з столової й розказав жінці й дочці, що прочув од Добриловського. Сусана Уласівна та Ватя увійшли до столової, привітались з Добриловським, і сиділи обидві засмучені. Один о. Артемій, очевидячки, не дуже журився й провадив розмову з Добриловським. Добриловський, напившись чаю, попрощався й поїхав додому.
– От тобі й Леонід Семенович! – сказав о. Артемій до жінки. – І йми віри тим легкодухам студентам після цього.
– А я йому йняла віри, – обізвалась Сусана Уласівна.
– Їздив до нас, мабуть, з нудьги на селі, щоб побавиться, погуляти, розважить себе… – говорив о. Артемій.
– Та щоб наїстись, напиться, всмак пообідати, – додала Сусана Уласівна, – бо в писарші тріскав би борщ, та кашу, та галушки з салом.
– Але це все ще так собі. Ти, Ватю, ще не думай цураться його, бо, може, й він ще не зовсім одкаснувсь од тебе. От приїде на святки, то й побачимо, як він поводитиметься з тобою.
– Та й мені так здається. Але коли вже в його вихопилось з уст таке слово, то я мало надії покладаю на його, – додала Сусана Уласівна.
– Поживемо – побачимо. Ще ж ми, Ватю, не такі вже старі, щоб журиться та побиватись за цим паничем. Хіба він один на світі? – втішав дочку о. Артемій.
«Ой, один він для мене на світі, і другого такого немає! – думала Ватя. І вона не розвеселилась і не втішилась батьковими словами. – А може… може, то він кинув ті слова на вітер, як жарти з дияконом… Може, може…»
І десь глибоко в душі молодої дівчини заворушилась надія, ще не втрачена до решти: десь глибоко в серці неначе нишком хтось усе промовляв: може, може…
Вже й різдво настало. Минув перший і другий день різдва, а Леонід Семенович не приїздив. Сподівались третього дня, а його не було. Ватя зблідла й трохи змарніла, дожидаючи милого.
– От і паляниці на яйцях вже доїдаємо, а гостей нема! – журилась Сусана Уласівна. – Чим-то будемо їх приймати, як усе поїмо, що наготували на святки?..
П'ятого дня святок о. Артемій сидів з жінкою та з дочкою ввечері за чаєм. До їх надійшов вчитель з жінкою.
Сусана Уласівна посадила вчительшу коло себе й балакала з нею любенько, бо занудилась на святках: ніхто не навідувався в гості. Вона була рада й таким гостям.
Коли це в прихожій щось застукотіло.
– Гості приїхали! – тихо промовила Ватя, і в неї неначе замерло серце.
– Хтось приїхав! – ще тихіше сказав о. Артемій і, вхопивши з стола лампу, одчинив двері в прихожу й посвітив.
– А! слихом слихати, в вічі видати! Леонід Семенович, та ще й не самі! – гукнув о. Артемій весело. – Роздягайтесь! А в нас і самовар на столі: неначе ждав гостей та саме й кипить! Прошу до чаю.
До столової вступив писар, за ним писарша, а далі Леонід Семенович. Сусана Уласівна встала й церемонно привіталась до гостей. Ватя почервоніла, неначе зайнялась, потім зблідла, потім знов почервоніла. Леонід Семенович подав їй руку й поздоровив з святками. Він вилюднів, ще більше змужнів, став повніший на виду. Ватя глянула на його червоні од морозу щоки, на його веселий вид і простила в серці його неласкаві слова, які перечула через Добриловського.
Писарша привіталась з хазяйкою, потім обернулась до стола – аж там сиділа вчительша!
«Ой лишечко! Ой матінко!» – трохи не крикнула писарша. Вона круть-верть, покрутилась на одному місці, неначе коноплі ногами м'яла, а далі таки простягла до вчительші пальці. Вчительша, не встаючи з місця, й собі простягла до писарші пальці. Черкнулись вони пальцями, полапали одна одну за пучки, неначе одна брала пучкою сіль, а друга – перець, і одвернулись одна од однієї. Писарша одійшла до другого кінця стола та й сіла. Вчительша насупилась.
Почалася весела, якась празникова розмова. О. Артемій був радий і говорив за всіх. Гості нанесли з собою холодного свіжого повітря й неначе висвіжили хату й підсвіжили о. Артемія й Ватю. Тільки Сусана Уласівна сіла коло вчительші й гордовито позирала на гостей: вона сердилась.
Сусана Уласівна наливала стакани чаю. На тарілці лежала здорова купа нарізаних скибок паляниці. Празникові паляниці з питльованого борошна на яйцях вже поїли, і в хазяйки зоставсь тільки один окраєць. Сусана Уласівна пішла на хитрощі: наклала на тарілці насподі купу скибок простої, з не питльованого борошна паляниці, а зверху доклала скибками білої, питльованої. Вчитель, вчительша, які ближче сиділи коло хазяйки, позабирали зверху шматки кращої паляниці, і поки тарілка досунулась до писарші, на тарілці зостались тільки темнуваті шматки простої паляниці з простого борошна.
Писарша зобідилась і не взяла до чаю простої паляниці. Вона глянула на вчительшу й примітила,, що вчительша дивиться на неї й сміється своїми маленькими чорними очима. Вчительша зумисне взяла двома тоненькими сухими пальцями скибку й трошки підняла вгору над стаканом, неначе зумисне показувала писарші та дражнилась: дивись, мов, я їм питльовану паляницю, а ти будеш їсти просту. З-під низького лоба вчительшині очі аж бризкали сміхом.
«Ой, сміється з мене, клята! Якби не в гостях, здається, взяла б оці шматки простої паляниці та й пожбурила тобі в самісіньку пику!» – думала писарша.
А Сусана Уласівна неначе на злість все говорила любенько з учительшею, а до писарші й слова не промовила, навіть не дивилась на неї, неначе її і в хаті не було. Писарша примітила, що хазяйка гордо й сердито поглядала на писаря й на Леоніда Семеновича.
«Чогось ніби сердиться на нас… І дивиться не так, як колись передніше, й не говорить з нами, та все з учительшею. Щось є!» – міркувала догадлива по-жіночому писарша.
О. Артемій говорив, говорив і, швидко неначе втомившись од розмови, якось мало звертав увагу на гостей. І Ватя розмовляла з паничем та все неначе супила брови.
«Нехай її «задні» візьмуть!» – неначе промовляли в думці цю фразу о. Артемій, і його жінка, і навіть Ватя. І ця фраза неначе чулася їм в повітрі, наче нові гості привезли з собою цю кривдну фразу й виставили її напоказ.
«Чи готувать їм вечерю, чи ні?» – пробігало в думці Сусани УласІвни. «Нехай її «задні» візьмуть!» – знов неначе хтось підказав їй під самісіньке вухо, і вона подумала: «Не звелю різать курей на вечерю! Не варт! Поставлю холодну закуску, подам шинки, ковбаси, та й нехай ідуть з двору голодні. Не варті.»
«Чого це вони говорять, неначе три дні не їли або три дні пили та це тільки що прочумуються на похмілля?» – думав писар, поглядаючи на о. Артемія та його жінку.
«Що з ними сталося, що вони чогось ніби дмуться?- думала писарша. І в неї голова ходором ходила од здогадів. – Чи не набрехала часом на нас чого вчительша? Недурно вона сьогодні така весела! Недурно ж благочинна тільки й балакає з нею! Щось є! Це вона! Це вчительша понабріхувала чогось».
І в писарші аж голова лущала од здогадів. Ходила ходором голова і в писаря. Він перебрав у думці усі діла, які траплялись в волості за останні часи, думав, чи не були вони злучені з якимись справами благочинного, – і не знаходив таких діл. Один Леонід Семенович з легкодумністю молодого хлопця нічогісінько не думав, балакав з Ватею, жартував, сміявсь, неначе він не почував на собі ніякої провини.
Після чаю хазяїн запросив гостей до гостинної. Гості перейшли й порозсідались кругом стола. О. Артемій і Сусана Уласівна неначе ще виразніше почули в просторній світлиці вразливу фразу: «Нехай її «задні» візьмуть!» І ця фраза неначе позамикала їм уста. Хазяйка посиділа трохи коло вчительші й зараз вийшла. О. Артемій позіхнув без церемонії й навіть рота не затулив.