Поміж ворогами – Iван Нечуй-Левицький

«Може, мене допустять приступить до самого великого князя… поруч з княгинею, як тутешнього благочинного, – почав думать мріями о. Артемій. – Як благочинний, я скажу промову великому князеві, блисну красномовністю… Треба буде в дорозі скласти промову, та коротеньку, але гарну, доладну, високу на думки, квітчасту на фрази. Треба добрати періоди довгенькі, закруглені або підвести під форму хрії, так… на зразець промови Кониського КатериніІІ: «Оставим астрономам доказувать, що сонце наше стоїть неповорушно: сонце наше кругом нас ходить…» Може, великий князь зверне на мене ввагу, примітить мене… а потім, може, в Києві побачиться з митрополитом… скаже про мене, похвалить мене за зручність і красномовність… А може, довезе за мене звістку й до Петербурга, скаже оберпрокуророві: «От якого я стрів благочинного в Чорнокопитівці!» А тут мені шлють орден св. Анни або й золотий наперсний хрест… Треба буде й з княгинею побалакать, нагадати за себе…»

О. Артемій не додумав своїх широких дум. Візок загуркотів під самим ґанком. Коні спинились. О. Артемій влив заразом в рот половину стакана гарячого чаю, трохи не попік собі рота, схопивсь з стільця, як опечений, вхопив чорного бриля з широкими крисами, на ході натяг рябий широкий парусиновий балахон од куряви в дорозі, скочив на візок і гукнув на погонича: поганяй!

Курява схопилася слідком за наточанкою по вулиці, і наточанка щезла за брамою.

О. Артемій звелів погоничеві катать що є духу й поспішать, щоб застати поїзд, котрий ішов з Києва. До вокзалу було добрих десять верстов. От коні вже вскочили в здорове містечко, за одним духом перебігли через містечко. Жиди виглядали з крамниць і дивувались, чого це горобцівський батюшка так хапається на вокзал. До вокзалу було ще верстов зо три.

– Поганяй! не шкодуй воза й коней! Треба мені зарані й зачасу приїхать па вокзал! – гукав о. Артемій на парубка.

Парубок свиснув батогом по конях. Під батогом коні побадьорнішали й понесли легеньку, але труську повозку по недавно вимощеній мостовій. Повозка задерчала, заскакала. О. Артемій і собі загецав. Вітер розносив його шерсткі, як дріт, довгі коси по плечах; коси маялись на вітрі, метлялись, і о. Артемій неначе не їхав, а летів своєю особою, мов птиця шугала за вітром. От і вокзал стало видко. Коні підскочили під ґанок.

Але о. Артемій дурнісінько витратив так багато палу. Він довідавсь на вокзалі, що великий князь не буде проїжджать цього дня: його сподіваються завтра. На вокзалі не було ні депутацій од містечок, не було повітової поліції, не було навіть станового пристава. Само по собі, що й княгині не було. На порожній платформі виснув одним один жандарм, а згодом вискочив з дверей старенький, але проворний батюшка з близького сельця Листвича, непосидящий отець Сава, котрий часто виїжджав на вокзал якраз по такому ж ділу, по якому виїхав і о. Артемій: щоб наловить усяких звісток та новинок і потім розносити їх по околиці. Розумний та пронозуватий о. Сава якось зумів з дияконів вийти на попа на маленьку парафію. Сусідні батюшки дражнили його «листвинським протопресвітером» і не дуже любили його: він часто їздив до Києва, бував часто в консисторії й розказував і… виказував консисторським урядовцям багато дечого про сусід-батюшок, ще й часом докладав дечого й свого. Його страхались, як відомого лепетуна й викажчика в консисторії, та й скрізь.

– О! і ви тут! – крикнув о. благочинний до отця Сави.

– Тут, о. благочинний! Стережу поїзда з великим князем. Вже третій раз вибігаю на вокзал! – обізвався о. Сава.

«Чи не думає часом оцей листвинський протопресвітер одбить у мене парадову промову до великого князя, – майнула думка в о. Артемія. – Але дзус! Я не попущу цього! Я тут старший… натякну йому заздалегідь, дам одкоша наздогад…»

Прибув незабаром і поїзд. О. Артемій надибав-таки двох батюшок, котрі їхали з Києва, вглядів знайомих жидків з Корсуня, з Богуслава, побалакав з ними, розпитав за митрополита, про консисторію; в жидів розпитав за ціни на пашню та про всяку всячину.

«А! не вдалось! А перш за все лишенько, що не вдалось стикнутись з княгинею. Поїду на вокзал завтра», – думав о. Артемій, не сідаючи, а неначе кидаючи свою високу постать в повозку.

«Чи не заїхати б до княгині на часок, неначебто по якомусь ділу?» – думав о. Артемій, поглядаючи з гори на чудові баньки княгининого дворця на острові Росі, на горбу, котрі виглядали з гущавини зеленого дерева, неначе гарненькі цяцьки.

Але такого діла о. Артемій не пригадав. Він заїхав на пошту, забрав свої номери «Московских ведомостей» та «Киевлянина», тут-таки розгорнув їх і, сівши в повозку, гукнув до погонича: «Поганяй до батюшки!» Він з жадобою почав переглядать телеграми в газетах, гецаючи на возі й придержуючи широкі листки газети, котрі на всі боки тріпались на вітрі.

О. Артемїй вбіг у двір батюшки о. Порфирія Нерушевича. О. Порфирій Нерушевич був удівець, любив сидіти дома, рідко в кого бував в гостях і сам завжди був не дуже радий гостям. Але о. Артемій усе заїздив до його, вертаючись з вокзалу. Набравши цілий оберемок усяких новинок на вокзалі, о. Артемій заїздив до того одшельника, щоб на свіжу пам'ять викидать усей той оберемок, усю вантагу в покоях о. Порфирія й набрать у його ще й нових: о. Порфирій жив недалечко од вокзалу, та ще й в здоровому містечку; од його, хоч-не-хоч, новинки самі лізли й сипались в дім, і в подвір'я, і в оселю.

Незабаром добрі коники о. Артемія підкотили повозку під ґанок. О. Артемій зскочив з візка й вітром полетів по сходах на ґанок, згортуючи й бгаючи жужмом широкі, як простирядло, листки «Московских ведомостей». Скинувши з себе білий подорожній балахон з широкою відлогою, о. Артемій з листками газет вскочив в столову о. Пор-фирія.

О. Порфирій тільки що напився чаю. Проживаючи в містечку, о. Порфирій і обідав і пив чай багато пізніше, ніж батюшки по селах, вже трохи на міський лад. На широкому столі, застеленому чистою сільською скатеркою, стояли стакани після чаю, ще не перемиті, валялись ложечки, шматочки паляниці. Усей посуд був повний мух. Мухи роєм лазили по мокрих блюдечках, дзижчали в стаканах, обліплювали чорними купками грудочки сахару, чорними обідками шматочки паляниці. Серед стола стояла скляна, кругла, наче надутий пухир, мухоловка з сахарним сиропом, вже повнісінька мух. Уся скатерть на столі була вкрита мухами, котрі виразно чорніли на їй, неначе густо посіяне чорне насіння. Сонце вже заходило й кидало косий промінь на стіл. В гарячому світі, засипаний мухами, увесь стіл був ніби живий, ворушився й здригувавсь в конвульсіях.

О. Порфирій сидів край стола й читав книжку. Він не любив хліборобства, оддавав своє поле наспіл чоловікові, але дуже любив читати книжки й мав їх доволі.

– Добривечір, о. Порфирій! – гукнув о. Артемій, зскакуючи в столову.

Флегматичний о. Порфирій аж кинувся, ніби спросоння, і вирячив свої тихі каламутні очі на гостя.

– Доброго здоров'я! – тихо обізвався він, через силу підводячись з стільця.

О. Артемій привітався й почав цілуваться з о. Порфирієм довго й міцно, неначе пів людського віку не бачився з ним, хоч він був в о. Порфирія минувшого тижня.

По флегматичній міні, по нешвидких рушеннях, по нешвидкій ході було знать, що о. Порфирій був не дуже-то радий гостеві.

– А я оце був на вокзалі. Писали, що сьогодні буде проїжджать великий князь, а його й не було. Така шкода, такий жаль! – гукав о. Артемій.

«Господи, яка шкода, який жаль! – думав о. Порфирій. – І нащо йому здався той вокзал? Певно, крутить в йому якийсь черв'як і не дає йому сидіть на місці. І бувають же в світі такі непосидящі, такі прудкі люде! Бігає, літає, кричить, верещить, репетує…»

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: