Поміж ворогами – Iван Нечуй-Левицький

– На «Трубадура»? Як же вам сподобався той заграничний «Трубадур»? – спитав Леонід Семенович.

– Дуже сподобався. Мені здалось, що я, перенудившись тут, з Горобцівки та потрапила в якесь зачароване царство, неначе казку побачила в справдешніх образах та картинах. Я страх люблю оперу! – хвалилася Ватя.

– Так би й сиділи щовечора в опері? -спитав Леонід Семенович.

– Не знаю, чи сиділа б щовечора, але знаю добре, що частенько бувала б в опері. А знаєте, я й вас бачила в театрі, – говорила Ватя.

– Не може буть! – аж гукнув Леонід Семенович.

– Чому не може бути?

– Тим, що ви, надісь, сиділи в партері, а я, певно, сидів на гальорці; через те вам було не видно мене, – сказав Леонід Семенович, – але коли ж саме ви були в театрі?

– Після пилипівчаних запустів четвертого дня, – сказала Ватя.

– То, напевно, мене не бачили, бо я тоді не був в театрі, – сказав Леонід Семенович.

– Та то я жартую! Я вас не бачила, -сказала Ватя, але не призналась, як вона тоді бажала його побачить.

– Ото шкода, що я тоді не знав, що ви в Києві. Я був би зайшов до вас, щоб побачиться, – сказав Леонід Семенович.

Ватя зраділа, їй здалося, що Добриловський сам вигадав ту негарну фразу проти неї, що Леонід Семенович не казав її ніколи і не міг сказать. Гаряче кохання силувало її йнять віри цьому, силкувалось піддурить її розсудливість. Вона перестала йнять віри дияконові й людському поговорові загалом.

«Він не міг так сказать про мене! Він такий ласкавий та ввічливий до мене й тепер! -думала Ватя. – Ох, коли б цьому була правда! Той Добриловський, певно, наклепав на його, отой поганий Добриловський, ота жовта лисиця!..»

І Ватя так розсердилась на ту жовту лисицю, що була ладна здерти з неї шкуру.

Сусана Уласівна вийшла. Дівчина винесла зараз після її одходу десерт: варення, конфекти та яблука. За нею зараз увійшла й Сусана Уласівна, промовила кільки слів до писарші, знов сіла коло вчительші й балакала з нею. Писарша розгнівалась зовсім і напиндючилась. Ваті знов прийшла на думку обідлива фраза й навела на неї сум. Вона мовчала і тільки курила. Після десерту писарша встала й почала прощаться. Сусана Уласівна не пустила її й просила зостатись на закуску, але просила якось байдужно. Леонід Семенович переглянувся з сестрою й тим натякнув, щоб вона не хапалась додому: йому схотілося їсти, і він ждав доброї вечері та випивачки.

Але його надія не справдилась. Сусана Уласівна не звеліла розкладать огонь в печі й подала на стіл шинку та смажену вранці ковбасу. На столі стриміла одним одна пляшка горілки.

Вина не подали. Гості закусили й навіть добре не наїлись і не напились. Після закуски писар та писарша почали прощаться. Ні господар, ні господиня не просили їх ще побавитись. Вчительша та вчитель ще зостались, неначе на злість писарші.

– Не забувайте ж нас! Прошу вас одвідувать нашу хату! – казав на прощанні о. Артемій, але якось холодно, більше для звичайності. Він і в пафос вже не вдававсь, і не цілувався гаряче, і не махав руками. Гостям і це кинулось в очі. Гості розпрощались і зарані вийшли з дому.

– Вже не так ласкаво прийняли нас сьогодні, – обізвався писар до писарші, вертаючись додому вулицею.

– Зовсім-таки неласкаво! – аж крикнула писарша. – Чогось понадимались, сидять мовчки, не говорять; чогось бундючились. Благочинна все розмовляла з вчительшею, а до мене й ледве десять слів промовила. Цур їм! Я до їх в гості більше не піду.

– І вечерю катзна-яку подали. Я зовсім голодний: якоїсь шинки шматок, та ще й мерзлої якоїсь ковбаси кільце… Це істинно можна сказать про нас, як казали кози в казці: «Бігли через місточок – вхопили кленовий листочок; бігли через гребельку – вхопили води крапельку, – тільки ми пили й їли», – сказав Леонід Семенович.

Писар з писаршею та Леонідом Семеновичем вернулись додому, дуже невдоволені й навіть сердиті.

Надбавши собі грошиків, писар вже поставив собі гарненьку хату, і не хату, а домок з світлицею, кімнатою та пекарнею. Обстава в його хаті була більше така, яка буває в сірачкових шляхтичів або в міщан по повітових містах. На стінках в світлиці висіли рядки образів в фольгових та позолочених рамах (Фольгові рами позолочені не сухим золотом, а сухозліткою, чи позліткою. Це дешеве листове золото, котрим золотять недорогі ранця до образів для селян.)

В кутку на образі висів вишиваний рушник. По стінах скрізь були поначіплювані портрети царів та генералів, намальованих на папері ярими кольорами й оправлених в прості почорнені рамця. На перегородці в кімнату висіла здорова картина – олеографія недоладного московського видання, на котрій були намальовані усякі життєві спокуси: з одного боку великоруський селянин сидить за столом і кружляє горілку; з другого боку московські прикажчики п'ють за столом в садку пиво та горілку з якимись мамзелями. Ця пістрява червоно-синя мазанина наддавала світлиці веселенький вигляд. Коло порога стояла здорова зелена скриня на коліщатах, помальована здоровецькими пучками червонястих рож, і звеселяла світлицю своїми ясними кольорами. На мальованому невеличкому миснику коло порога біліли поставлені сторч рядки тарілок, тарілочок та блюдечок. В кімнатах було хоч тісненько, але чисто, тепло, привітно. Попід стінами стояв ослін з спинкою, помальований червоною фарбою, та кільки простіших, помальованих зеленою фарбою, «панських» стільців. Світлиця виглядала пістряво й мальовничо, мов перська ясна тканка з усякими квітками.

Писарша поставила на столі лампу. Писар вийняв з шаховки під мисником пляшку настойки й поставив на столі. Усі посідали за столом і почали судити й гудить благочинного та його сім'ю. Писарша звеліла наймичці зварить вареники на вечерю.

– Щось є! Щось трапилось, але що таке, то я й сама добре не вгадаю, – аж ламала собі голову писарша, – передніше колись приймали нас добре, аж цілувались, а тепер трохи не одвертаються.

– І я догадуюсь, що воно щось та є! – обізвався й собі писар. – Воно колись потім виявиться, але поки що, то й я собі аж голову ламаю, та нічого не вгадаю.

– І я примітив, що Ватя чогось насупилась, чогось вдавала з себе неприступну велику панію. Розперлась на софі, задерла кирпу вгору, закопилила губи… – додав Леонід Семенович…

– Я нігде нічого про їх не говорила при людях. Може, ти, Льоню, що ляпнув язиком за їх при комусь? – сказала писарша до брата.

– Може, й клепнув що; а хто його знає. Я так багато бовкаю, що нічого не пригадаю, -сказав Леонід Семенович.

– Хто в вас недавно був на хуторі? – спитала писарша в брата.

– А хто ж був! Був з Богуслава старий Аврум: приїздив торгувать пшеницю та просо, – сказав Леонід Семенович.

– Що ж ти говорив при йому? Оті покупці пашні – великі брехуни й переносять пльотки з села в село, мов сороки, – сказала писарша.

– Я з ним і не розмовляв. Це я добре пам'ятаю.

– А ще хто був в вас на хуторі? – спитала писарша.

– А ще хто? Були селяни, був наш батюшка, був Антосин батько. Хто ж іще? Ага! був диякон Добриловський, – сказав Леонід Семенович.

– Ота жовта лисиця? – промовила писарша.

– Отой жовтий лис, але я в його хвоста не примітив на той час, – сказав Леонід Семенович.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: