Писар сидів за столом, спершись ліктем об стіл. Перед ним лежав лист благочинного. Він пильно дивився на той лист. Десятий раз писареві гострі очі перебігали той лист од початку до кінця. Перший раз він прочитав той лист і навіть осміхнувся, неначе він прочитав якусь пустеньку бомагу в волості. Але перебігаючи очима написане вдруге, втретє, писар неначе набирався злості, як суха губка помаленьку всисає вогкість. Його вдача була длява, неворушлива. Він був неговорючий, любив більше мовчать, ніж говорити. Його душа запалювалась помаленьку, як запалюються в печі сирі дрова. Але писар був з тих вдач, в котрих як тільки раз запалився огонь, то вже не згасав до суду, до віку. Писар був завзятущий, запеклий, нездатливий чоловік.
Писар почутив, що в йому запалюється злість, що вона пускає в його душі корінці й паростки та все глибше та ширше. Він супив свої густі брови, а його жилаві, мохнаті пальці стулялись в кулаки.
Весела писарша, впоравшись в пекарні, вбігла в світлицю.
– Чого це ви понадувались, як індики, та й сидите мовчки, неначе води в рот набрали? Може, так здорово їсти хочете? – спитала писарша.
– Буде баталія з о. Артемієм, – сумно промовив писар неначе сам до себе, – це вже благочинний вистрелив на мене з рушниці.
– Ото яке лихо! Куди ж пак! Як о. Артемій почне баталію, то й я викочу свою гармату та й вистрелю й на його, і на вчительшу, – щебетала писарша.
– Ну, ти вже краще не викочуй своєї гармати й не стріляй! Але коли й стрілятимеш, то причиняй-бо двері в пекарню! – крикнув писар, перебігши десятий раз лист о. Артемія, де було написано про ті двері.
Писар кинув такий звірючий погляд на жінку, що та швиденько зачинила двері й прикусила язика.
– Він і передніше колись на мене стріляв вже не раз, але я змовчував, – сумно заговорив писар, – потім він був став ласкавий до мене, а це знов бахнув на мене з гармати.
– Та це вчительша бахнула на нас. Я носом чую її підступи та підкопування під нас, – говорила писарша.
– Вчительша вчительшею, а це річ сама по собі, – бубоню писар ніби собі під ніс, – але я не з таківських, щоб підставлять свого лоба під кулі. Не діжде він того!
В писаря очі розплющились. Він глянув на жінку широко розплющеними злими очима й луснув з усієї сили кулаком об стіл.
– Я в Горобцівці нікому не наймит. Я тут пан! Я тут благочинний! Я нікому не буду тут кланятись! – крикнув писар і знов вдарив з усієї сили об стіл. Він не вважав на інтереси Леоніда Семеновича. Ради злості й своєї помсти він був ладен усім й усіма пожертвовать; бо не вмів вибачать – і нікому не вибачав.
Писар замовк. Мовчала й писарша. Леонід Семенович сидів і думу думав. Сонце весело світило в три вікні світлиці, грало блиском на білому снігу. Світлиця, уся ніби помальована, аж сміялася й вікнами, і зеленим листом герані на вікнах, і зеленими стільцями, і золотими рамами. і вишиваними рушниками на образах. Серед сріблистого блиску од сонця й снігу весела світлиця яро ясніла, мов писанка весною на Великдень, і неначе сміялася з сумних та задуманих обличчів та похилених голов.
– Нумо вже обідати, абощо! – обізвалась писарша. – В мене вже обід готовий: я вже їсти хочу; а то ще й обід. перестоїть.
І мовчки вона поставила тарілки на стіл. Мовчки сіли вони усі троє за стіл і пообідали, ледве перемовляючись кількома словами.
Незабаром по обіді Леонід Семенович почав збираться в дорогу. Якось невесело він збиравсь їхать додому. Невесело й розпрощався він з сестрою та зятем. Писар був сумний, як осіння ніч.
– Як же це буде в вас з благочинним. Леонтію Петровичу? Чи будете биться, чи миритись? – спитав молодий Панасенко в писаря на прощанні.
– Ще побачимо, чий батько дужчий. Я йому сам не здамся абияк! Я на мир сам не піду. Не вмію запобігать в когось ласки. Як мене ніхто не зачіпатиме, то й я нікого не зачеплю. А хто мене зачепить колесом, тому я й воза потрощу… – сказав писар, дивлячись просто в вічі Леонідові Семеновичу.
Писареві було зрозуміло, що Леонід Семенович натякав на мир з благочинним, що він не покидав своїх планів на Ватю, але для свого самолюбства, для своєї нездатливості він був ладен не вважати навіть на інтереси свого родича.
– Поживемо – побачимо, що далі буде, – сказав Леонід Семенович на прощанні.
І весело він розпрощався з родичами, вийшов з хати й сів на мальовані санки.
«Може, воно в їх перетреться, перемнеться – та й так минеться. Влітку навідаюсь в Горобцівку до сестри. Може, зять ще й помириться з о. Артемієм. Якийсь час мине, то й Ватя забуде, що я сміявся з неї. Може, о. Артемій надумається та й роздобуде тисячок п'ять для своєї доні. Може, може…»
А коники несли санки по гладенькій, як скло, дорозі. Санки, мов човен на бистрині» ніби пливли тихо, швидко й плавно й, ніби колиска, заколихали молодого панича. Леонід Семенович задрімав, думаючи думу про недавні неприємні події в Горобцівці.
«Була весела Горобцівка, а на цей час чогось стала смутна», – думав молодий панич, дрімаючи в теплому кожусі.
VIII
На масниці два горобцівські чоловіки, Левко та Петро, випивши добре в кума, вертались додому проз двір о. Артемія вже зовсім п'яні. Обидва вони були відомі на все село п'яниці, бо тепер на селах вже зовсім виводяться непросипленні п'яниці.
Йдучи проз батюшчин двір, чоловіки співали якусь нісенітницю, а потім стали на воротях і почали лаять о. Артемія, що частенько трапляється на селах з п'яницями.
– От тут живе той, що дере з живого й з мертвого, – гукав один чоловік стереотипну лайку про попів, – усе йому давай та давай гроші! І вродись – плати, й охрестись – плати, й оженись – плати!
– Так, куме, так. І вмри – так само плати йому! П'яниці стояли на воротях і лаяли, скільки влізло.
– І корови в його кирпаті, і наймички мизаті!
– І воли в його прокляті, і коні ледачі, і свині смердячі! – гукав перший п'яниця й махав кулаками на хату. – І кури ледачі, і гуси мордаті, – плів п'яниця, загубивши памороки й тямку десь в шинку.
О. Артемій, сидячи коло вікна, бачив ту сцену й чув ту погану лайку. Він написав до писаря лист, щоб тих п'яниць забрали в волость та посадили хоч на один день в холодну, щоб припинить п'яниць.
– Еге, вибачай! Він загадує мені, неначе своєму дякові, – сказав писар і зараз-таки подав таку одписку, що волость не має права судити й карать за кривду словом і вчинком, що ці діла повинен розбирать мировий суддя. А коли о. Артемія зобідили словом, то нехай він їде позивать тих чоловіків до мирового судді.
Писар написав о. Артемієві це все в офіціальній бомазі, ще й під номером завів в книжку та й одіслав через стійчика до благочинного.
О. Артемій прочитав ту одписку та аж крикнув.
– Їдь до мирового! Спасибі твоєму батькові! Їдь за двадцять верстов позивать двох п'янюг! Чи вже ж йому була б велика труднація посадить в холодну отих двох підчихвостів хоч на день та ніч, щоб припинить їм п'яні язики? Ну, потривай же, Леонтію Петровичу! Начувайся ж тепер! Не бути тобі писарем в Горобцівці. Будеш мене пам'ятать до нових віників! – говорив о. Артемій до Сусани Уласівни.
Раз після вечірні, виходячи з церкви, о. Артемій розбалакавсь на цвинтарі з дідом Яковом та титарем. Були в церкві й два чоловіки, що були колись титарями, і ті приступили до о. Артемія й балакали то про се, то про те. До купки пристало ще кільки сусід о. Артемія та церковний сторож. О. Артемій завів розмову про писаря.
– І навіщо ви держите при волості отакого писаря, як отой Коцюбенко? І чом ви його не проженете? Невже в нас не знайшлося б людей, кращих та здатніших од його? – почав о. Артемій.
– А що ж, батюшко; та він і нам несподобний; але не ми його саджали за писаря, не нам його й скидать з-місця, – обізвався дід Яків.
– Та це ж такий пройдисвіт, що його сором і в громаді держать, не то що його за писаря обирать. Йому ж тільки в шинку сидіти б та горілкою торгувать, а не писарювать.
– Нема де правди діти: що він лихий для людей, то лихий! – сказав титар. – До його ані приступу! неначе стався до якогось губернатора! Як сонце зайде, то вже до його нікому доступиться не можна.
– Замкне двері в волосній управі та й нікого не пускав; а хто увійде ненароком у волость, то так кулаками в спину й попре через двері та на двір. Та кричить, верещить, та лає в батька – в матір, та кляне! – казав дід Яків.