Поміж ворогами – Iван Нечуй-Левицький

– За що ж він розмовляв з тобою? -спитала сестра. – Чи не говорили ви чого за благочинного, за Ватю?

– А дідько його знає, що він казав. Здається, говорив, щоб я сватав Ватю.

– А ти що сказав? – спитала писарша.

– А я сказав… Що я сказав? Сказав, як дадуть тисяч з п'ять, то свататиму, а як дві тисячі, то нехай її «задні» візьмуть, – сказав Леонід Семенович.

– То це ж та жовта лисиця й розказала усе благочинному. Так воно й є! – сказала писарша.

– Навряд чи розказала. Диякон не приятель же й не рівня благочинному, – сказав Леонід Семенович.

– Чи сказав диякон, чи ні, а я більше не піду до їх сидіть у кутку та витрішки продавать, – сказала писарша. – То цілувались зо мною, панькались, а тепер деруть носа вгору й трохи не плюють мені в лице. Ще як ти думаєш сватать Ватю, то я буду їх одвідувать вряди-годи, а як ні, то й ні! Бундючаться, неначе які генерали. А я що ж таке? І мій батько дідич, може, багатіший, ніж вони. В їх стеля з сволоками, а в мого «папеньки» гладенькі суфіти з кружалами посередині. Вчительша сидить в їх коло стола, а мене затого посадовлять коло порога, – репетувала писарша, випивши чарку настойки.

– Ватя мені й подобається. Сказати по правді, в неї гарні темні очі. Але якби дав о. Артемій п'ять тисяч, то я б зараз сватав її. Ніс в неї трохи короткий, то треба б батькові доточить його тисячами. Та й сама вона якась важка, зателепувата, наче колода в дорогій сукні, – почав жартувати та глузувать Леонід Семенович.

– Та й Сусана Уласівна не легенька. Істинно, що ступа! Йде по хаті, то аж поміст двигтить, а перейде через хату, та аж сопе, мов ковальський міх, – обізвалась писарша.

– Якби посипав поперед неї на помості просо, то перейшла б через хату та й просо стовкла! Позад неї вже б лежало пшоно: хоч зараз кашу вари! – додавав жартів Леонід Семенович.

– А в благочинного рот. Їй-богу, як верша. Якби він поставив свого рота в Росі між камінням в шумі, то риби напливло б повний рот: подумала б риба, що то верша, – обізвався писар.

– Та він і так тією своєю вершею мухи ловить. Як роздявить її, то так мухи й налетять, а він прихкає та їх тільки випльовує: лепече й випльовує! – додала писарша.-Який він смішний, як вештається по залі та тріпає руками й кісми! Я страх як люблю тоді дивиться на його.

– І ногами тріпає, і кісми, і полами. «Крутиться, вертиться й берега не держиться»: гірше од млина! – додавав жартів Леонід Семенович.

– А гордий, а гострий, а цікавий! Все в мене випитує про волосні справи, все хоче знать, до всього дошпортується. А здирливий, а запопадний, крий боже! І до княгині підскочить, і до пана підплигне! І там хіп, і тут хіп, і там смик, і тут сіп! – додавала писарша куті меду, ще й руками показала, як той смикає з усіх боків.

– І Ватя горда, неначе фараонова дочка. Сідає в човен – підстеляй їй килим. Та все в неї розмова про оперу та про оперу! Тільки й мови в неї, що про «Трубадура». Ходить, неначе та черепаха. Сяде, надметься, наче якась княгиня. А перейде через хату, то вже й втомиться; так і гепне на крісло, неначе копу жита нажала. А співає манерно, ще й дзижчить, мов гедз: дззз… дззз… Не переспівала, а продзижчала усього «Азру», – сказав писар.

А Леонід Семенович всмішки й собі почав дзижчать того «Азру», підроблюючись під Ватин голос: «Ввечері гулять ходила дочка султана молоденька…» Підроблювання вийшло дуже смішне. Усі сміялись на всю світлицю.

– Що мені благочинний! Я тут благочинний на всю волость! – репетував писар, випивши запіканки чарок зо три. – Він піп на одно село, а я піп на два десятки сілі Мені кланяється й жид, і мужик, і управитель, і пан запобігає ласки… Що мені благочинний? Я тут пан! І жид несе мені хабара, і пан бере на випас мої корови, а він один ніколи не тикне мені й карбованця в руки за послугу, навіть не подякує, спасибі не скаже. Чи часом нагрубіянить йому якийсь мужик, я його зараз в холодну посаджу. А тепер зась, панотче! Вибачай! Що для мене волосний? Волосний от тут у мене! – і писар плюнув та й розтер чоботом. – А піп отут у мене в кулаці! – і писар згорнув пальці в кулак. – Я тут губернатор справжній, а не той, що правує губернею в Києві!

Рядом з світлицею була пекарня. З світлиці в пекарню двері були не причинені. Куховарка, немолода вже молодиця, чула усю дочиста розмову. В пекарню в той час до неї прибігла в гості вчителева наймичка, баба, її кума. Вчитель з жінкою пішов до батюшки в гості, а баба з нудьги побігла й собі в гості до куми. І баба все чисто чула, що говорилось в світлиці. І молодиця, й баба реготались в пекарні, аж за боки брались, як і пани в світлиці.

– Ото судять! Ото вигадують! – шепотіла баба.

Вона зараз-таки пішла додому; і як тільки вчитель з жінкою вернувсь од батюшки, вона до словечка розказала їм, що говорили в писаря, з фотографічною докладністю, як звичайно розказують те, що чули, малі діти та селяни.

Баба тільки нічого не второпала про оперу, а «Трубадура» переінакшила на «трубача».

VII

Вчительша насилу діждалась дня, так брала її нетерплячка розказать Сусані Уласівні, що говорили про о. Артемія в писаря. Напившись вранці чаю, вона прибралась, причепурилась і побігла до Сусани Уласівни. О. Артемія не було вдома. Вчительша розказала Сусані Уласівні та Ваті усе дочиста, що говорили і як сміялись з їх вчора ввечері у писаря. Слухаючи те гидке оповідання, Сусана Уласівна ледве дихала од гніву. Ватя то червоніла, то блідла.

– От такі-то люде оті писарі! – скінчила вчительша. – Я їх добре знаю. Далися вони мені взнаки, їдять, п’ють у вас і вас судять та гудять поза очі. В вічі такі добрі та привітні, а поза очі глузують з вас, докладають жартів та піднімають вас на сміх.

Сусана Уласівна сиділа мовчки, страшенно зобиджена. Її гордовитість була дуже збурена смішними карикатурами.

Ватя, зневірена в Леонідові Семеновичу, ледве вдержувала сльози. Вона тепер тільки пойняла віри тому, що розказував про Леоніда Семеновича Добриловський.

Вчительша посиділа трохи й швидко попрощалась та й пішла. Вертаючись додому, вона зумисне пройшла проз писареву хату, проз самісінькі вікна, щоб натякнуть писарші, де вона тільки що була. Радими очима вона кинула погляд на писареві вікна. З вікна виглядала писарша. Їх очі зустрілись. Писарша вловила вчительшин погляд, веселий, насмішкуватий, і догадалась, що вчительша щось вчинила дуже недобре для неї.

– Щось у нашої вчительші сьогодні великодні очі: неначе тільки що паски та поросятини наїлась. Дивись, як поглядає на мене та регочеться очима, – сказала писарша до свого чоловіка.

– Мабуть, якусь коверзу вчинила та «раденька, що дурненька», – обізвався писар, – нехай собі радіє на здоров'я! Нам це не вадить.

– Ой, завадить! Я її вдачу добре знаю, -сказала писарша, – ож побачиш, ож поназдивишся!

В той час як вчительша розказувала за вчорашню розмову в писаря, Ватя сиділа, неначе здерев'яніла. Вона почувала, що голова в неї починає морочиться. Глянула вона на завіси коло вікон – тоненька сітка завіс ніби затрусилась перед її очима, як соняшне марево, затрусилась крізь сльози, що налились в її очі й от-от були напоготові покотиться краплями по щоках. Сльози блищали в її очах; віка були повні сліз. Ватя тільки од сорому перед вчительшею ледве вдержувала їх. Молода дівчина вже була утворила собі в мріях ніби якийсь рай, повний кохання, рай в іншому, кращому житті. Вона жила в тому раї й була щаслива тим мрійним життям. Тепер вона примітила, що усі ті мрії розходяться, мов дим, мов туман. Перед її очима неначе зникали пишні декорації сценічної картини: пишні зелені садки, алеї, квітники й фонтани одсовувались набік; пишні палаци, портики ніби помаленьку входили під землю; синє, прозоре, тепле небо повилось і піднялося вгору; легкі рожеві хмарки розійшлися димом; несподівано замерли веселі акорди, згасли чарівні мелодії; фантастичний світ тихо згасав. Усі чари кохання й надій одразу зникли, і з того раю неначе випхнув її той, хто утворив для неї той рай, випхнув грубо, по-простацькому, випхув, ще й насміявся.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: