– І це правда. Але не в тім сила, – почав о. Артемій, – це ж не писар, а злодій! Він же переводить громадські гроші ні за що ні про що. А ви мовчите!
Чоловіки похнюпились і втирили очі в землю: вони знали, що писар краде, але усі мовчали.
– Але що ж нам робить, коли його держить мировий посередник? – обізвавсь перегодя дід Яків.
– То ви пожалійтесь на його мировому посередникові. А нащо вам дивиться йому в зуби? Підніміться проти писаря на сходці, а потім до мирового з прощенням, – напутював о. Артемій.
Чутка про цю пораду о. Артемія зараз-таки пішла по селі й дійшла до писаря.
– Ого-го! – сказав писар до волосного. – Батюшка вже збирав на мене собор. Зберу ж і я на його свій конгрес. Побачимо, чий батько дужчий; побачимо, хто буде зверху: чи собор, чи конгрес.
Писар, не гаячи часу, зараз-таки й скликав свій конгрес. Він читав навіть газету й трохи тямив дещо в політиці.
Писар закликав до себе в гості два чоловіки, що були колись волосними старшинами, закликав волосного касира, десяцького, Левка та Петра, котрі лаяли о. Артемія в його таки воротях, та ще чоловіків з п'ять своїх сусід, поставив їм відро горілки, а писарша зготувала добру закуску. Чоловіки аж облизувались, нюхаючи ті пахощі, але не розуміли, який то ключ приходиться до такої надзвичайної писаревої добрісті.
Писар незабаром показав їм того ключа, як тільки чоловіки добре випили й закусили. На цей час писар причинив двері в пекарню. Він одкрив конгрес промовою здалеки, навмання, наздогад буряків, коли моркви треба. Побалакавши про се та про те, про деякі господарські справи, писар почав розмову про о. Артемія: він підібрав для себе свою партію, не сприяючу батюшці, неприхильну до його.
– Чогось на мене оце напався наш піп. Збирав на мене свій собор на цвинтарі: лає мене, ганить, обносить мене по селі. А я ж йому нічогісінько лихого не заподіяв. Чи поймете віри? Зве мене жидом і навіть злодієм!
– Невже злодієм? Ото диво! – аж крикнув Левко.
– Їй-богу, зве злодієм. От божусь і ладен і заприсягтись, що правда. А хіба ж я в його коні вкрав чи гроші покрав? Хто скаже, що я в його коні вкрав?
– Авжеж ніхто не скаже, – обізвався один чоловік. – Чи то можна! чи то можна! Злодій – то таки злодій, а ви ж, Леонтію Петровичу, таки ж, хвалити ласку небесного, писар. А хто ж цього не знає?
– Одже виходить, по-батюшчиному, що я злодій та й злодій! – говорив писар.
– Е, ні! Що вже що, а цьому неправда! І заприсягнусь, що неправда! Це він так собі дзвонить. А нехай собі дзвонить! -обізвався касир, вже п'яненький.
– Але як то мені слухати отаке! – сказав писар.
– О, що погано таке слухать, то погано. Про це нема що й казать, – сказав Левко.
– Отож він хоче скинуть мене з писарства. А я зроблю так, що скину його з парафії, – сказав писар і блиснув сердито очима.
Гостям, очевидячки, сподобався такий сміливий писарів проект.
– Як скинуть, то й скинуть! Аби церква, а піп буде. Без попа не будемо сидіть, – сказав десяцький.
– Знайдуть другого та й пришлють, – сказав писар. – Хіба ж це таки справді один він такий митець на ввесь світ, а другого такого й не знайдеться? Знайдуть кращого.
– Знайдуть. Чому пак не знайдуть, – сказав Денис, передніший горобцівський голова.
– Або кращого, або й гіршого, – бовкнув Левко. – Буває усяково. Цей ще ніби середущий між ними.
– Добрий середущий! Нічого казать! – обізвався писар. – Який в його лад в церкві? Сторож краде гроші з тарілочки таки в церкві, кладе в кишеню, як ходить по церкві та збирає гроші; титар краде; дяк – ні до бога, ні до людей: хрипить, кувікає та вищить на криласі, та ще й плює через крилас на громаду. А сам гострий та палкий. Все стрибає та крутиться, як муха в окропі. Та все лається та кляне. Колись і мене назвав антихристом.
– Невже антихристом? Дух святий при хаті! – сказав лицемірний Денис, ще й перехрестився.
Десяцький та ще кілька чоловік й собі перехрестились, мабуть, в дяку за горілку та вареники з капустою.
– А дяк! Мужиків лає та кляне й анахтемами, і бузувірами, і анциборами, і всього не пригадаєш. Батюшка розпустив дяка вже геть-то! – сказав Денис.
– Ну, і що то воно таке – анцибори? Цим дяк все потріпує молотників та наймитів. Чи воно журавлі, чи воно чорногузи, чи, може, борони боже, воно є нечиста сила? -спитав десяцький. – Чи воно ото гарно, чи дуже вже погано?
– А певно, погано, коли воно єсть лайка, – сказав Денис.
– То значиться – дурні! Та ще й не прості дурні, а тричі дурні! – сказав писар, ледве осміхаючись собі під ніс.
– Аж тричі дурні! Чи ти ба? – обізвався Левко. – То це він що клепне клезом раз, то воно виходить аж тричі? Мабуть, то, щоб більше дошкуляло, чи що?
– Якби хоч було тільки раз дурні, то ще б не так допікало. А то аж тричі дурні! Оце так гаразд! Овва! – промовив Денис.
– Така кумедна лайка! – бовкнув десяцький. – І де він її видрав?
– Певно, з книжок вичитав! – сказав писар. – Бо люде ж так не лаються.
Дві чарки ходили кругом стола, неначе одна поганяла другу. Горілка лилась з бутлів, неначе з лотоків. Компанія стала ще веселіша. Левко вже зовсім надудлився. Писарша подала другу миску вареників. В веселій світлиці тхнуло горілкою та чехонею. Усі чоловіки говорили, балакали голосно, на все горло. Світлиця стала схожа на шинк; писарша походжала по хаті, мов шинкарка; писар мало пив і був тверезий. Він пив мало, бо йому треба було правувать на своєму конгресі. Розмова в чоловіків прямувала не туди, куди хотів писар: балакали про хазяйство, про недорід хліба, про худобу. Писар все напрямлював розмову про о. Артемія, все ганив та гудив його.
– От і з мене батюшка взяв-таки аж п'ять карбованців, як я женив сина та годив вінчання, – промовив Денис, – з других бере за вінчання по-божому, по три карбованці, а з мене навіщось взяв п'ять. Каже мені: «Ти був головою, ти багатий, в тебе хата під бляшаною покрівлею». А що з того, що в мене хата вкрита бляхою? Хіба та бляха крадена, чи що? Я не вкрав її, а запрацював.
– Ба вкрав! – бовкнув вже п'яненький Левко. – Вкрав, як був волосним. От і забожусь, що вкрав, бо й хату поставив за крадені гроші.
Денис замовк і насупивсь. Писар похнюпивсь і -насупився. Він не постеріг, що Левко хоч був п'яниця, але мав в серці природжену чесність, котра виявком виявлялась в йому найбільше тоді, як він був напідпитку. Тоді Левко вивозив язиком, як на лопаті, усю правду, невважаючи ні на кого.
«От і помилився, що затяг у конгрес отого п'яницю. Що в тверезого на умі, те в п'яного на язиці. Ще як бовкне, що й я краду громадські гроші… А! – аж цмакав писар. – Треба хутчій запить горілкою оту його дурну честь».
– Та годі тобі, Левку, базікать! На лиш та випий чарку! Оце буде краще, – сказав писар і подав Левкові чарку. Левко випив.
– Треба подавати на попа прошення архієреєві, – почав писар, – заступіться за мене! Напишемо прошення, спишемо усі його кривди, а ви підпишетесь, та й подамо. А доки ми будемо терпіть! – підбивав писар.
– На кого прошения? На попову наймичку Хотину? О, подамо, подамо на ту бісову дочку. Скиньмо її з парафії. Ота мені Хотина в печінках сидить! Як ми молотили в попа та було прийдемо в пекарню обідать або полуднать, то вона нам на стіл сухарів та черствого хліба! А сама жере паляниці. А борщ для нас зварить в отакісінькому горняті, неначе для дітей! – говорив Левко й показав свого пальця.
– Та ні, Левку! Не в тому річ! – говорив писар.
– Як не в тому річ, то бог з ним! Напишіть, щоб Хотину заслали на Сибір. О, я б її котами драв! Ота мені іродова Хотина! – репетував п'яний Левко, неначе та Хотина була йому перший ворог на селі.
Довго пила та закусювала компанія. Писар все направляв гостей проти о. Артемія.
Вже смерком розійшлися писареві гості та на прощанні все обнімали та цілували писаря.
– І спасибі вам. І простибі вам, Леонтію Петровичу! Вже ми за вас будемо встоювать, як за рідного батька! – говорив десяцький і тричі поцілувався з писарем.
Гості розійшлися. Левка вивели за ворота попід руки.
– Ще одно відро горілки, і о. Артемій полетить з парафії. Побачимо, чиє буде зверху, а чиє насподі! – казав писар жінці. – Дуже загонистий та прудкий став о. Артемій; дуже вже загнався. От ми його й спинимо.