Поміж ворогами – Iван Нечуй-Левицький

Вранці, ще як Ватя спала, Сусана Уласівна розказала о. Артемієві, що вона перечула через вчительшу. О. Артемій спахнув.

– Так от які ці писарі! З мене ж кміта неабиякий. Я знав, що писар гордує мною, але цього я од його жінки не сподівавсь. Ну, потривайте ж! Покажу ж я вам і ступу, і колоду, і вершу! Вилізуть вам боком оті ваші жарти. Тепер начувайтесь ви, падлюки, анцибори, антихристи! Я вас таки доконаю! – репетував о. Артемій і бігав по кімнаті.

– Я вже сердилась вчора, а сьогодні вже й пересердилась, – спокійно говорила Сусапа Уласівна, – мало чого люде не говорять проміж себе. Хіба ж і ми не говоримо про інших? А якби вони прочули од когось, що ми говоримо за їх, що б з того вийшло? Яка б колотнеча скоїлась! Ти не сердься дуже й не вбивайся! Може, вчительша що й збрехала та свого доточила.

– Може, й так, але я цього їм так не подарую. Я розмізчу отого писаря. Вже він і так мене роздратував: чого прошу, то він мені часом і одкоша дає. А хто він? мужик, салдат, якийсь недосвіт. Хіба писаршин брат посватає Ватю, тоді я мушу за все вибачить, – говорив о. Артемій.

– Але ж він хоче п'ять тисяч приданого! – обізвалась жінка.

– А де я йому наберу стільки грошей? Хіба спродаю і коні, і воли, й вози, і ярма, й занози, та й то не виберу п'ять тисяч. Коли хоче брати Ватю, то нехай бере з двома тисячами!

– Я вже бачу, що так він її не візьме. Ватя йому сподобалась, але гроші ще більше йому сподобні, – сказала Сусана Уласівна.

Довго ходив по світлиці о. Артемій, задуманий та сердитий. Самолюбство його було зобиджене. Він вигадував, як би допекти писареві й оддячить та дати здачі за свою обиду.

– Я на його напишу мировому посередникові! Я його під суд оддам! Це ж крутіяка, це ж хабарник, це ж злодій, яких і на світі мало! – репетував о. Артемій, махаючи руками.

– Е! цього не роби. бо це все тебе скомпромітує. Ми тільки почули за його домашню розмову, – заспокоювала його Сусана Уласівна, зроду поміркована й розсудлива, – підожди лиш, що далі буде, та тоді вже й побачимо, що робити, що діять. Вони усі зобидились, що ми їх привітали холодно, що я їм бучної вечері не постачила.

– А я ж для того панича вдосвіта й по вино їздив до Корсуня, жидів постягав з бебехів. А він…

– То що ж, що їздив. Може, ще раз поїдеш для когось іншого, – вмовляла помирлива Сусана Уласівна.

– Ні, так не можна покинуть діла! Ні! Хоч дам йому знати, що й ми знаємо, як вони нас судять та гудять. Напишу до його листа й натякну, нехай буде обачнішим. Наймички ж чули, як вони нас судять? Вони ж рознесуть по всьому селі, про нас піде поголоска, поговір.

Роздратований тим, що втеряв зятя, і тим, що писар з жінкою обговорюють його, о. Артемій цілий ранок був сердитий. Йому схотілося їсти, а самовар був неготовий. Наймичка опізнилась з самоваром. О. Артемій побіг до пекарні, вилаяв наймичку. Наймичка з переляку вхопила самовар і побігла з ним в столову. Комфорка й покришка злетіли з самовара й брязнули об підлогу. Це ще гірше роздратувало нервового о. Артемія.

На столі валявся ніж. Ватя забулась сховать його в шафу.

– Чого це тут ніж лежить!? – крикнув о. Артемій. – І чом ви не кладете ножів на своє місце?

Він вхопив ножа, мов свого ворога, поніс до шафи й ткнув його на поличку. На верхній полиці стояла тарілка з покраяною паляницею. Він зачепив тарілку, і тарілка брязнула об підлогу й розбилась на дріб'язки. Шматки й скибки паляниці розсипались.

– І наставляють же, господи, оцих тарілок з самого краєчку! Хто це поставив тарілку з краєчку та й не засунув на полицю? – кричав сердито о. Артемій.

– Та годі вже тобі! Сідай лишень за стіл та мерщій пий чай, бо ти голодний, – говорила Сусана Уласівна.

О. Артемій зібрав черепки, одніс до пекарні й швиргонув їх до порога. Йому здалося, що він ніби шпурляє ті черепки або на писаря, або на писаршу. Він вернувся в столову й виніс на тарілці шматок сала. Одрізавши пів четвертини од шматка сала о. Артемій почав їсти його з хлібом. Коли гляне він у вікно, по дворі ходять телята.

– Ой боже мій! хтось телята випустив! І хто то випустив телята з хліва? Ой лишечко! Ще позлучаються з коровами та виссуть їх! – крикнув о. Артемій.

Він схопився з місця й прожогом побіг на ґанок. Жінка побігла за ним слідком.

– Та годі вже тобі гуркотіть! Сідай та пий чай! Господи милостивий! Горе мені з такою людиною! – говорила Сусана Уласівна, біжачи за о. Артеміем.

– Омельку! Карпе! Де це в нечистого подівались ті наймити? Заженіть телята в хлів! – кричав о. Артемій, стоячи на ґанку в одному кафтані.

Але ні Омелька, ні Карпа не було на той час ні в дворі, ні в клуні. Ні Омелько, ні Карпо не обізвались. О. Артемій вхопив ломаку й хотів бігти заганять телята. Жінка вхопила його за руку.

– Одже ще застудишся! Геть покинь оту ломаку та йди до хати! Чи то ж годиться благочинному ганяться з ломакою за телятами? – крикнула вона на чоловіка й потягла його за руку в прихожу. – Піду пошлю наймичку, то й позаганяє телята й без тебе, – сказала Сусана Уласівна.

– А боже мій милостивий! Скрізь непорядок, нелад. І наймити десь порозходились, і телята порозходились, – бідкався о. Артемій.

– Та то твої нерви порозходились та розторгались! Йди та пий чай! – говорила до його Сусана Уласівна.

О. Артемій сів за стіл і почав пити чай. Од шуму та крику Ватя прокинулась, одхилила двері з своєї кімнати й тихо спитала в матері:

– Чи то тато вже гуркотить? Аж мене збудив. Я спросоння аж жахнулась.

– Та гуркотить та товчеться! Хіба ж ти його не знаєш? Це найшло на його оте лихо, то вже буде гуркотіть та торохтіти цілий ранок. Не виходь і очей не показуй, поки не нап’ється чаю. Не буде нікого в хаті, то й не буде до кого чепляться. Швидше викричиться, то й перестане, – сказала до дочки Сусана Уласівна.

О. Артемій сидів за столом і репетував. Він в такі години думав голосно, певно для того, щоб вигуркотітись.

– Ну, я писареві цього так не подарую! Я тут пастир! Я тут духовний отець, а він мене ганить та обносить перед слугами, перед моїми духовними овечками. Цього попускать не можна! Не можна! На похиле дерево й кози скачуть. Я тобі не похиле дерево! На мене не вискочиш, їй-богу, не стерплю! Хоч напишу до його та дам знати, що я за все дізнавсь, що там в його хаті вчора мололи язиками.

О. Артемій покинув півстакана недопитого чаю, кинувсь до письмового стола, вхопив листок паперу й написав до писаря коротеньку записку:

«Шановний Леонтію Петровичу! коли ви що говорите за мене, за мою жінку та за мою дочку, то зачиняйте двері в пекарню. Ви забули приказку, що «в хаті часом і стіни слухають, і піч слухає»; через те й виходить, що секретів ніхто не знає, «тільки одна баба та уся громада», як кажуть в приказці. Бувайте здорові, їжте борщ з грибами – держіть язик за зубами».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: