Поміж ворогами – Iван Нечуй-Левицький

– Нумо вже обідати, абощо! – обізвалась писарша. – В мене вже обід готовий: я вже їсти хочу; а то ще й обід. перестоїть.

І мовчки вона поставила тарілки на стіл. Мовчки сіли вони усі троє за стіл і пообідали, ледве перемовляючись кількома словами.

Незабаром по обіді Леонід Семенович почав збираться в дорогу. Якось невесело він збиравсь їхать додому. Невесело й розпрощався він з сестрою та зятем. Писар був сумний, як осіння ніч.

– Як же це буде в вас з благочинним. Леонтію Петровичу? Чи будете биться, чи миритись? – спитав молодий Панасенко в писаря на прощанні.

– Ще побачимо, чий батько дужчий. Я йому сам не здамся абияк! Я на мир сам не піду. Не вмію запобігать в когось ласки. Як мене ніхто не зачіпатиме, то й я нікого не зачеплю. А хто мене зачепить колесом, тому я й воза потрощу… – сказав писар, дивлячись просто в вічі Леонідові Семеновичу.

Писареві було зрозуміло, що Леонід Семенович натякав на мир з благочинним, що він не покидав своїх планів на Ватю, але для свого самолюбства, для своєї нездатливості він був ладен не вважати навіть на інтереси свого родича.

– Поживемо – побачимо, що далі буде, – сказав Леонід Семенович на прощанні.

І весело він розпрощався з родичами, вийшов з хати й сів на мальовані санки.

«Може, воно в їх перетреться, перемнеться – та й так минеться. Влітку навідаюсь в Горобцівку до сестри. Може, зять ще й помириться з о. Артемієм. Якийсь час мине, то й Ватя забуде, що я сміявся з неї. Може, о. Артемій надумається та й роздобуде тисячок п'ять для своєї доні. Може, може…»

А коники несли санки по гладенькій, як скло, дорозі. Санки, мов човен на бистрині» ніби пливли тихо, швидко й плавно й, ніби колиска, заколихали молодого панича. Леонід Семенович задрімав, думаючи думу про недавні неприємні події в Горобцівці.

«Була весела Горобцівка, а на цей час чогось стала смутна», – думав молодий панич, дрімаючи в теплому кожусі.

VIII

На масниці два горобцівські чоловіки, Левко та Петро, випивши добре в кума, вертались додому проз двір о. Артемія вже зовсім п'яні. Обидва вони були відомі на все село п'яниці, бо тепер на селах вже зовсім виводяться непросипленні п'яниці.

Йдучи проз батюшчин двір, чоловіки співали якусь нісенітницю, а потім стали на воротях і почали лаять о. Артемія, що частенько трапляється на селах з п'яницями.

– От тут живе той, що дере з живого й з мертвого, – гукав один чоловік стереотипну лайку про попів, – усе йому давай та давай гроші! І вродись – плати, й охрестись – плати, й оженись – плати!

– Так, куме, так. І вмри – так само плати йому! П'яниці стояли на воротях і лаяли, скільки влізло.

– І корови в його кирпаті, і наймички мизаті!

– І воли в його прокляті, і коні ледачі, і свині смердячі! – гукав перший п'яниця й махав кулаками на хату. – І кури ледачі, і гуси мордаті, – плів п'яниця, загубивши памороки й тямку десь в шинку.

О. Артемій, сидячи коло вікна, бачив ту сцену й чув ту погану лайку. Він написав до писаря лист, щоб тих п'яниць забрали в волость та посадили хоч на один день в холодну, щоб припинить п'яниць.

– Еге, вибачай! Він загадує мені, неначе своєму дякові, – сказав писар і зараз-таки подав таку одписку, що волость не має права судити й карать за кривду словом і вчинком, що ці діла повинен розбирать мировий суддя. А коли о. Артемія зобідили словом, то нехай він їде позивать тих чоловіків до мирового судді.

Писар написав о. Артемієві це все в офіціальній бомазі, ще й під номером завів в книжку та й одіслав через стійчика до благочинного.

О. Артемій прочитав ту одписку та аж крикнув.

– Їдь до мирового! Спасибі твоєму батькові! Їдь за двадцять верстов позивать двох п'янюг! Чи вже ж йому була б велика труднація посадить в холодну отих двох підчихвостів хоч на день та ніч, щоб припинить їм п'яні язики? Ну, потривай же, Леонтію Петровичу! Начувайся ж тепер! Не бути тобі писарем в Горобцівці. Будеш мене пам'ятать до нових віників! – говорив о. Артемій до Сусани Уласівни.

Раз після вечірні, виходячи з церкви, о. Артемій розбалакавсь на цвинтарі з дідом Яковом та титарем. Були в церкві й два чоловіки, що були колись титарями, і ті приступили до о. Артемія й балакали то про се, то про те. До купки пристало ще кільки сусід о. Артемія та церковний сторож. О. Артемій завів розмову про писаря.

– І навіщо ви держите при волості отакого писаря, як отой Коцюбенко? І чом ви його не проженете? Невже в нас не знайшлося б людей, кращих та здатніших од його? – почав о. Артемій.

– А що ж, батюшко; та він і нам несподобний; але не ми його саджали за писаря, не нам його й скидать з-місця, – обізвався дід Яків.

– Та це ж такий пройдисвіт, що його сором і в громаді держать, не то що його за писаря обирать. Йому ж тільки в шинку сидіти б та горілкою торгувать, а не писарювать.

– Нема де правди діти: що він лихий для людей, то лихий! – сказав титар. – До його ані приступу! неначе стався до якогось губернатора! Як сонце зайде, то вже до його нікому доступиться не можна.

– Замкне двері в волосній управі та й нікого не пускав; а хто увійде ненароком у волость, то так кулаками в спину й попре через двері та на двір. Та кричить, верещить, та лає в батька – в матір, та кляне! – казав дід Яків.

– І це правда. Але не в тім сила, – почав о. Артемій, – це ж не писар, а злодій! Він же переводить громадські гроші ні за що ні про що. А ви мовчите!

Чоловіки похнюпились і втирили очі в землю: вони знали, що писар краде, але усі мовчали.

– Але що ж нам робить, коли його держить мировий посередник? – обізвавсь перегодя дід Яків.

– То ви пожалійтесь на його мировому посередникові. А нащо вам дивиться йому в зуби? Підніміться проти писаря на сходці, а потім до мирового з прощенням, – напутював о. Артемій.

Чутка про цю пораду о. Артемія зараз-таки пішла по селі й дійшла до писаря.

– Ого-го! – сказав писар до волосного. – Батюшка вже збирав на мене собор. Зберу ж і я на його свій конгрес. Побачимо, чий батько дужчий; побачимо, хто буде зверху: чи собор, чи конгрес.

Писар, не гаячи часу, зараз-таки й скликав свій конгрес. Він читав навіть газету й трохи тямив дещо в політиці.

Писар закликав до себе в гості два чоловіки, що були колись волосними старшинами, закликав волосного касира, десяцького, Левка та Петра, котрі лаяли о. Артемія в його таки воротях, та ще чоловіків з п'ять своїх сусід, поставив їм відро горілки, а писарша зготувала добру закуску. Чоловіки аж облизувались, нюхаючи ті пахощі, але не розуміли, який то ключ приходиться до такої надзвичайної писаревої добрісті.

Писар незабаром показав їм того ключа, як тільки чоловіки добре випили й закусили. На цей час писар причинив двері в пекарню. Він одкрив конгрес промовою здалеки, навмання, наздогад буряків, коли моркви треба. Побалакавши про се та про те, про деякі господарські справи, писар почав розмову про о. Артемія: він підібрав для себе свою партію, не сприяючу батюшці, неприхильну до його.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: