– А що, тату, чи помирився зять з о. Артемієм? – було перше слово Леоніда Семеновича до батька.
– Оце диво! – аж крикнула стара Марта.- Чого тобі це слово перше навернулось на язик?
– Так, спало на думку… – якось заметушившись, обізвався Леонід Семенович.
– І вже! Якби ангол з неба прилетів в Горобцівку, то й він не помирив би їх. О. Артемій скинув зятя з писарства, – сказав старий Панасенко.
– Невже? – аж крикнув Леонід Семенович. І старий трохи догадався, чого то син питається в його за той мир, і розказав йому про всю тяганину, сварку та про всі змагання о. Артемія з писарем. Леонід Семенович сів на лавці й задумавсь. «Втеряв я Ватю, втеряв… А може, старі батьки мої не за все довідались гаразд… Треба самому поїхать до зятя та за все розпитать гаразд».
І цілий той вечір Леонід Семенович був смутний, все задумувавсь, ледве слухав, за що йому казали батьки, одповідав ніби знехотя. Мати зготувала добру вечерю. Старий батько ради сина переодягся: скинув синій старенький жупан і надів сіртук. Він попросив сина до гостинної й посадив його поруч з собою на канапі. Старий любив свого сина, бо він зостався в його один; менші сини його усі повмирали.
Вже за вечерею Леонід Семенович заспокоївсь і розбалакався з батьком та з матір'ю. Батьки розпитували в сина про його службу, а син все звертав на розмову за Горобцівку, про Леонтія Петровича, про Фесю та про їх змагання з о. Артемієм та Сусаною Уласівною.
– Чи вони там вже помирились, чи, може, й досі лаються та змагаються, про це напевно ми не знаємо, бо й зять вже давненько був у нас, та й нам не було часу до його їздить в гості, – в кінці розмови додала мати.
– Поїду я завтра до їх та сам за все розпитаю, – сказав Леонід Семенович.
– То й поїдь, сину! Довідаєшся й нам за все розкажеш. Може, вони вже й помирились. Знаю тільки, що в великий піст і зять і Феся не говіли в горобцівській церкві, а їздили говіть в Комарівку, – додав батько.
– Це поганий знак! – тихо обізвався син і задумавсь. Леонід Семенович ліг в постіль і довго не міг заснуть. Він довго перекидався з одного боку на другий і все думав за Ватю. Його думки літали далеко од батьківської хати. От він ніби в хаті писаря, розмовляє з сестрою Феодосією, сміється, жартує; от його думки полинули в садок о. Артемія, і він ніби гуляє з Ватею попід старими грушами, потім бачить широкий ставок. Далі блиснула перед ним Рось, заманячіла гребля, заманячів млин… І скрізь він ніби бачив поруч з собою Ватю, ходив з нею, промовляв до неї. І разом несподівано той манячий вид Ваті неначе розсіявся в легкому тумані, ніби розвіявсь імлою. Молодий хлопець заснув міцним сном після далекої й важкої дороги.
Вже сонце підбилося вгору, як Леонід Семенович прокинувся. Після міцного сну він спотання спершу не розібрав, де він знаходиться. Йому здавалось, що він спав в своїй квартирі. Але до його долетів якийсь гук з двору; десь кудкудакали кури, десь ревла корова; чийсь голосний голос кликав когось у дворі, і м'який одбиток того голосу луною долітав до його вуха. Леонід Семенович опам'ятався; його думки прояснились. Щось приємне й миле знов майнуло ніби перед його очима: то був вид не проворної доладної Антосі, а вид Ватин. Той милий образ привиджувався йому, ніби ставав перед його очима, надив його. Якесь приємне почування заворушилось в його серці, мов подих тихого вітру в гарячий пекучий день в спеку.
«Все Ватя й Ватя на моїй думці! Невже я її кохаю? Невже я її тепер так кохаю, як не кохав передніше? Чудне те людське серце!»
Але разом з тим щось неприємне підкинулось до тієї милої згадки, мов важкий дух полиню в пахучому квітнику. Молодий хлопець згадав про зятеву лайку та змагання з о. Артемієм.
– Поїду сам! Поїду й про все досвідчусь сьогодні! – аж голосно промовив Леонід Семенович і при тих словах раптом схопився з ліжка й одкинув обидві половинки віконниць. Ясний світ сонця полився в вікно. Леонід втирив очі в простий батьків двір, в розкидані по дворі залізні плуги, сіялки та п'ятиральники; далі він перевів очі на молодий садочок за штахетами. На молодих грушах та яблунях подекуди червоніли перші червонобокі здорові овочі. Але не поезія повівала на його з молодого садка. Йому забажалось зостаться тутечки на хуторі, стать хліборобом, орать та сіяти й гроші зароблять. Йому не подобалась служба. Батько намагавсь, щоб він йшов на службу, і тільки ради батька він служив.
«Осточортіла мені та служба! остогидла мені та залежність на службі, чи земській, чи урядовій! Не люблю я кориться та гнуть перед усяким дідьком спину. Нема в світі нічого кращого, як бути незалежним, самостійним. Один хлібороб зовсім самостійний чоловік. От би де пригодились мені Ватині тисячки! – подумав Леонід Семенович. – Прикупив би землі, розвів більше товару, більше волів, розвів би коні, орав би та сіяв та добра наживав і нікого б знать не хотів».
Мати одхилила двері. Її велика постать з'явилась на дверях.
– Вставай, сину, бо вже самовар кипить; кипів та й годі сказав. Вмивайся швидше! – сказала мати. – Батько вже спозаранку натупцявся коло хазяйства і хоче їсти.
Леонід Семенович похапцем вмився, одягся й вийшов до гостинної. В гостинній коло стіни на столі, застеленому білою простою скатертею, шумів самовар. За столом сидів батько й, очевидячки, ждав сина.
– Доспав трохи не до обід: чи не приснився ведмідь? А може, тобі снилось щось краще за ведмедя? – спитав жартуючи батько.
– А я оце думаю пїсля снідання побігти в гості в Горобцівку до Леонтія Петровича. Побачусь, побалакаю, -сказав син, сідаючи за стіл.
– А може, то до когось іншого тягне тебе в Горобцівку? – спитала мати. Син осміхнувся.
– До о. Артемія хоч і не заходь: приймуть тебе там не дуже привітно. О. Артемій, мабуть, зненавидів увесь наш рід через зятя та через Фесю, – промовив батько.
– Я поїду не до о. Артемія. Там то мені клопоту про о. Артемія! – обізвався син.
– Я тебе без обіду не пущу. Феся не знає, що ти приїдеш, і для тебе не зготує смачного обіду, – сказала мати.
Після обіду Леонід Семенович покатав в Горобцівку. В'їхавши в писарів двір, Леонід Семенович углядів велику зміну в дворі: над невеличким домком піднімалась високо вгору на слупах бляшана зелена покрівля; задня й причілкова стіни були вже закидані деревнею. Давніша хата входила в новин дім, сливе як одна тільки чимала горниця.
– Що це в вас за зміна? – спитав Леонід Семенович, поздоровкавшись з писарем та Феодосією.
– Розкорінюємось! На злість нашим ворогам розкорінюємось на місці назавжди! – гукнув Леонтій Петрович. – Тепер нас не викоренить ніякий о. Артемій. Це будую справдешнє панське житло для себе й своїх нащадків.
Леонід Семенович смутно спустив очі й похилив голову.
– Хотів мене о. Артемій виселить трохи не на Сибір, а я, мабуть, швидше випхну його з Горобцівки, – промовив писар.
Леонід Семенович признався зятеві, що хоче поновить знайомість і приятельство з о. Артемієм, що він має думку сватать Ватю.
– Ну, трудно буде вам потрапить поміж ворогами! А ми стали ворогами на смерть. Я й на весіллі в вас не буду, коли ви повінчаєтесь з Ватею, з Горобцівки виїду на той час, стану на царині за селом та буду гукати й одвертать, хто їхатиме до вас на весілля.
І цілісінький вечір в писаря та в писарші тільки й було розмови, що за своє ворогування з о. Артемієм.
– Який же панич тепер наїжджає до Ваті? – випитував Леонід Семенович.
– А дідько їх знає! Я послав би до неї за жениха якогось сажотруса або й самого дідька, та ще й рогатого! – сказав писар.
– А я послала б для неї в світилки та дружки найхвостатіших десять відьом! – обізвалась Феся.
– Тепер їздить до їх клешоногий та видроокий Іцько: закуповує пшеницю. Він оце овдовів. Саме був би гарний жених для Ваті! – сказав писар. – Та між Іцьком і о. Артемієм і різниці неначе й нема.
І цілісінький вечір Леонід тільки чув лайку, та ще лайку, та розмову за змагання, за позви.
– Ой, говоріть вже за що інше, бо не видержу далі! Говоріть хоч про того клешоногого Іцька, все-таки буде якась одличка од о. Артемія, – аж крикнув Леонід Семенович.
«Ну, та й забісована й закатована в їх обох ненависність!» – подумав собі Леонід Семенович.