«Там я знайду спокій в молитві, нікого знати не хочу, нікого й бачить не буду, од усіх одкаснусь!» – думала Ватя, ходячи по світлиці.
За вечірнім чаєм Ватя сказала батькові й матері, що хоче їхать в Лебединський монастир і постригтись в черниці. Батько осміхнувся. Мати насупила брови й задумалась.
– Та то, Ватю, в тебе нерви розходились, розторсались! – обізвався батько. – І де оце молоде покоління понабиралось отієї модної нервовості? Чи воно повишукувало її в книжках чи в лексиконах? От ми, то й не знали про якісь там нерви.
Ватя супилась і мовчала. Цілу пилипівку вона все думала та марила про монастирський спокій, про тиху келію.
На різдво приїхала до неї в гості Антося з сестрами. Гостювали панни цілий день, ще й заночували. Антося недавно була в Києві, була в театрі, бачила оперу «Аіда». Цілий вечір в неї тільки було й розмови, що за оперу. Ватя трохи розважила себе, але монастирські сумні думки все-таки не виходили в неї з голови.
Після од'їзду Антосі й її сестер, ввечері Ватя все думала за монастир, лежачи в постелі. Вона уявляла собі, як вона стане черничкою, як вона в останній раз попрощається з матір'ю і піде на постриг, як на неї надінуть клобук… І чогось її легка мрія одразу перелетіла в інше місце. Ясний поетичний світ повного місяця лився в вікно. Перед нею блиснула картина, неначе освічена бенгальським світлом. Блиснула сцена в опері, сцена з «Аїди»: майнули високі пальми, піраміди, майнув артист – герой в військовій зброї, пишний і сміливий, з повними малиновими устами; потім майнула сцена в храмі, в підземній печері під храмом, в котрій жерці закладають камінням героя й героїню на смерть, страшну, голодну.
Ватя аж затрусилась і злякалась. Думка про живе живоття манила її, а палкі чорні очі дражнили ії мрії. Чогось одразу здалося їй, що вона саму себе хоче живцем замурувать в чернечій келії, як замурували Аїду під храмом.
Ватя аж здригнулася, аж жахнулась.
«Я хочу сама себе замурувать живцем в монастирі. А що буде, як потім оживе моє серце? Як тоді я вийду з тієї могили? І чи вийду? Ні! Там мені вже буть до смерті! Не маю я потягу до монастиря. Ні! Краще поїду я в місто та піду на вищі курси, засяду до науки».
І довго сон утікав од неї, і довго вона не могла навіть заплющить очей. А місяць лив в вікна веселий світ. В вікнах білів старий садок, вкритий білим та сизим густим інеєм. Поезія тихої зимньої ночі одганяла все далі та далі сумні думи про монастир.
«Це я з нестямки та нетямучості надумалась йти в черниці. Поїду завтра до Антосі та спитаю в неї поради, що мені діяти, що вчинить», – подумала Ватя в дрімоті.
І вона другого дня поїхала до Антосі на пораду. Довго вони радились і постановили їхать вдвох до Петербурга на дівочі вищі курси.
Вернувшись додому, Ватя сказала батькові за чаєм:
– Тату! я покинула думку про монастир.
– То й добре зробила. Я таки й думав, що на тебе найшло вередування, – знехотя обізвався батько.
– Ми оце з Антосею думаємо їхать до Петербурга та ходити на дівочі курси. Треба ж нам думать про шматок хліба заздалегідь.
– Так зарані? Ще тобі рано думать за шматок хліба! Хіба в нас хліба нема? – сказав батько.
– Хліб тепер в нас є, але треба дбать і за будуще. Нам заманулось вчитись. Ми сидимо на селах та тільки час дурно марнуємо, – сказала Ватя.
О. Артемій тільки порушив плечима мовчки. Він знав, що з тих замірів нічого путящого не вийде.
Ватя познаходила свої шкільні книжки, засіла за книжки, часто їздила до Антосі. Вони вчились вкупі, переглядали вивчене. Але швидко ті давно вивчені книжки остогидли їм обом. Вони їх покинули. Антося раяла Ваті їхать до Києва і вчиться в консерваторії, щоб вивчитись на артистку або вчительку музики.
– Мамо! Я вже передумала йти на курси. Наука мені не дається. Поїду я до Києва та вчитимусь музики в консерваторії, – сказала Ватя до матері.
Мати розказала про цю Ватину думку о. Артеміеві.
– От тобі й на! Ватя зовсім розвередувалась з нудьги. Місяць в думках побула черницею, місяць – курсисткою і, певно, місяць буде артисткою та й вернеться додому простою Ватею, – сказав насмішкувато батько.
– Щось вона дуже швидко змінює професії, – сказала мати.
– То певна річ, що з тих її професій нічого не вийде. Треба напитувать для Ваті жениха, та ще й не гаяться.
Ватя знов поїхала до Антосі. І вони вдвох довго марили, як гарно буть артисткою.
– Я вивчусь на співачку, а ти вивчишся грать на фортеп'яні. Я маю потяг до опери, – говорила Антося.
– А я буду давать концерти на фортеп'яні, як справжня артистка. Добудемо собі лаврів, – говорила Ватя.
– Я буду співать в концертах, а ти мені будеш пригравати. Об'їдемо усю Росію, побачимо світу! – тягла далі Антося.
– А як добудемо слави в Росії, поїдемо й за границю. Ще більше побачимо світу. Може, доплентаємось і до Америки.
– А чом же! Напелехаємо лаврів, як бутвини в огороді, повнісінькі приполи, ще й у Горобцівку привеземо. І справді! Чого ми будемо киснуть в цих селах? Що ми тут висидимо? – вже не жартуючи говорила Антося.
– Ніякого дідька не висидимо! Тільки нудьги наберемось! – аж сердилась Ватя. – Ой, як мені хочеться побачить світ!
– Не журись, Ватю! В тебе є талант до музики, а в мене до співу. Наші батьки мають багацько грошей. І вчиться буде весело, а добувати слави та лаврів буде ще веселіше. Душа моя чує, що я матиму великий поспіх у співах на сцені. Тоді я матиму й засіб, щоб животіти на світі.
– Як вернемось до Горобцівки з оберемками лаврів, от тоді писарша скрутиться од злості! – сказала Ватя.
– Тямить вона в тих лаврах! Якби для неї ті лаври, що кропивою звуться, то це вона втямила б добре. Я цими горобцівськими лаврами нещадимо дала б їй прочуханки, – жартувала Антося й реготалась.
– А я нещадимо нажалила б язика, щоб дать цій брехусі пам'ятного! – обізвалась Ватя й собі зареготалась.
– Ой Ватю! от коли б мені спосудилось потрапить на оперну сцену! – говорила Антося. – Як я грала б! Як я співала б! Увесь театр здурів би, якби мені довелось грать роль Маргарити в «Фавсті». А! я ту Маргариту так вдала б, так встругнула, що всі очамріли б з дива.
І Антося стала проти чималого дзеркала, завела веселої дрібної пісні й почала ніби грати роль Маргарити, передражнювала артисток. Антося вдавала, ніби надіває на руки браслети, на пальці – перстні, чепляє в вуха сережки, чепляє дороге намисто.
З великою грацією вона повертала голову, дивилась то на одну сережку, то на другу, оглядала намисто, закидала голову назад, наддавала очам втому, осміхалась до себе в дзеркалі, потім реготалась, сварилась пальчиком на свій одбиток в дзеркалі. Вона милувалась собою, кокетувала, лишала уста, блискала зубками.
– Яка я гарна! Яка я пишна в золотих сережках, в діяментах! Як блищить золото! Як блищать мої очі при золотії Ой, гарна я стала! Здуріє мій Фавст, як углядить мене в цьому убранні! – співала Антося, імпровізуючи слова.
Вона знов запишалась, блиснула зубками й посварилась на себе в дзеркало пальчиком.
– А, яка гарна моя вишивана сорочка! Тра-ля-ля! тра-ля-ля! Ой, як бряжчить моє діяментове намисто! Тру-лю-лю! тру-лю-лю!
І Антося підставляла до дзеркала то один рукав вишиваної сорочки, то другий, то брязкала разками скляних простих бусів на шиї.
– Хи-хи-хи! – засміялась Антося до дзеркала, блиснувши зубками, і посварилась на себе в дзеркало. -Хи-хи-хи!
І Антося сама зареготалась щирим реготом, мабуть, а свого діяментового намиста.
– Ой, як гарно блищить моє ізомрудне намисто! Я за його аж сорок копійок заплатила богуславській Рухлі. Хи-хи-хи! Тра-ля-ля!
І Антося зареготалась на всю світлицю з тих богуславських діяментів. Ватя й собі зареготалась. Зареготались і менші Антосині сестри. Світлиця аж дзвеніла одлясками од реготу.
– Ну та й гарна ж справді з тебе вийшла б Маргарита! – аж крикнула Ватя.
– А ти ж думала як! Мені аби б тільки доступиться до тієї сцени, а там я вже показала б себе.
Порадившись та посміявшись, Ватя вернулась додому багато веселіша.
Але Ваті не довелось їхать до Києва, щоб вчиться в консерваторії та добуть собі потім і слави, й засобу для свого животіння на світі.
Після великодніх свят о. Артемій зустрівся на ярмарку в містечку з дияконом Добриловським. Диякон вже докладно знав про всі події в Горобцівці. Він знав, що Леонід Семенович приїздив в Горобцівку до писаря і що він вернувсь на батьків хутір, не побувавши з одвідинами в о. Артемія. Він знав, що «з того пива не вийде дива», заздалегідь напитав гарного панича семінариста десь аж в Уманщині й заманив його спершу до себе в гості. Він потім нараяв йому поїхати до о. Артемія й подивиться на Ватю.