– Ще й як погана! А тут метрики, а тут приходо-росхідні книжки й досі не позаписувані! – крикнув о. Артемій. – Ой, є хиби й недогляд! Все якось стягуєшся та все надалі одкладаєш…
– А штунди, о. Артемій, ще нема в вас в Горобцівці? – спитав о. Порфирій.
– Ні, нема; не чуть.
– І в мене нема. Але листвинський протопресвітер оце вчора казав мені, що вона вже є коло вас кругом, і в Комарівці, і в Шендарівці, і в Хильках.
– І в Шендарівці? Чи не бреше часом протопресвітер?
– О, протопресвітер усе знає гаразд! – обізвався о. Порфирій. – Казав, що в Шендарівці пішло в штунду шість сім'їв і що якась проповідниця-штундка, якась дівка Тетяна, була й у вашому селі і в когось ночувала аж дві ночі.
– Була й ночувала! Аж дві ночі! – крикнув о. Артемій і схопився з стільця. – Бреше протопресвітер!
– Ой не бреше. Цей не з таківських, щоб брехав, – сказав о. Порфирій, – бо та штундка була і в нашому містечку, та урядник зараз витурлив її з містечка.
– Ой лишечко! Ще протопресвітер викаже в консисторії… А я про це й не знав… А я ж тутечки благочинний… Треба розвідать, треба досвідчиться за все.
– Довідайтесь! Може, та пророчиця й досі сидить в вашій Горобцівці… – сказав о. Порфирій.
– Ой-ой! А в мене ж мужики – то анафеми, злодії, анцибори, антихристи! А писар, то вже й не буду казать про його, – бідкався о. Артемій, – ця бестія хитра, як лисиця, а розумна й поміркована, як сатана…
– Це той Коцюбенко?
– Та це ж Коцюба! – сказав о. Артемій. – Тільки, хвалить бога, що наш новий митрополит правдивий чоловік і усяких брехень не послухає, пошли йому, боже, здоров'я й довгий вік!
Отець Артемій встав, підвів очі до образів і перехрестився. Він знов сів і почав позказувать усякі новинки, які почув од жидів: по чому пуд пшениці та жита, вівса та проса, який батюшка вмер, який видав дочку заміж, де буде швидко весілля.
– О. Порфирій! Чи ви не переглядали останніх номерів газет? – промовив О. Артемій, витрусивши з себе, мов з мішка, усі новинки в околиці. – Щось буде! Ой щось буде! Пруссаки крутять, чепляються до Росії. Вільгельм говорить закиркуваті та зачіпливі промови на бенкетах.
– Ні, про це я ще не читав, – тихо обізвався о. Порфирій.
В той час до столової увійшла сестра о. Порфирія, вже дуже немолода панна. О. Артемій ледве примітив її, тільки кинув на неї оком, швидко підвівся на стільці й сунув до неї хапком свою руку, неначе казав: одчепись од мене, та ще й хутчій, бо не маю часу навіть руки тобі подать: мені треба розмовлять.
– Ой боже! Що це буде, що це буде! – галасував він на всю столову. – Чи ви пак читали, куди вже в останній час долітали прусські аеростати?
– Ні, не читав.
– Невже не читали?! – крикнув о. Артемій і підвівсь з місця. – Літали аж над Вінницею, літали аж за Києвом, над Броварами! спустились німці в Броварах, звеліли мужикові насмажить смажені, повечеряли, потім сіли, знялись з місця та й полетіли. Ой! Боже мій! Що це буде! Що ми будемо робить? Ой, щось буде! щось буде! – бідкався о. Артемій і вхопив в обидві руки голову та й забігав по столовій. Довгі поли ряси, коси на голові метлялись на повітрі. Муха влетіла в рот о. Артемієві.
– Пху, пху! Ой боже мій! Що це буде? Пропащі ми! – репетував о. Артемій, випльовуючи на ході муху.
– Я думаю, що не такий чорт страшний, як його малюють, – обізвався спокійно о. Порфирій, – владика страшніший за пруссаків.
О. Артемій підбіг до о. Порфирія. поклав йому на плече одну руку, нахиливсь і промовив сливе на вухо: «Буде война».
Промовив він це та знов одскочив од о. Порфирія, як опечений.
Стара панна тільки стояла та витріщала очі на о. Артемія. Витріщав на його очі й о. Порфирій.
– Прощайте! Зоставайтесь здорові! Час додому, – несподівано сказав о. Артемій, щільно поцілувався тричі з о. Порфирієм, тикнув руку панні і, як метіль, повіявся в прихожу.
Надворі тим часом піднявсь вітер. З заходу наступала чорна хмара. Вітер аж свистів, гнув верхи дерева, піднімав страшну куряву на містечку, на шляху. Курява підбилась вгору, мов хмара, летіла смугами по вулицях, вилася, мов дим, вздовж шляху.
– Та зостаньтесь на ніч! Та хоч переждіть оцю лиху годину! – просив о. Артемія хазяїн.
– Спасибі! не можна!
– Та це ж гірше од Бісмарка! Гірше од пруссаків! – сміявся з ґанку хазяїн.
– Спасибі! не можна! – гукнув о. Артемій і неначе впав у повозку.
Швидко коні його й колісниця ніби пірнули в страшну піскувату хмару й ніби потонули в їй.
– Аки Ілія пішов на небо й потонув у хмарі, – промовив о. Порфирій до сестри, осміхаючись.
Вже в глупу ніч вернувся о. Артемій додому й застукав у шибку вікна так раптово, що трохи не розбив скла. В домі вже всі полягали спати. Сонна наймичка вискочила й одсунула засов в дверях.
II
В -неділю, йдучи до церкви, о. Артемій сказав до своєї жінки, що запросить до себе на чай писаря й писаршу.
– А!.. ц!.. – аж цмакнула з досадою й навіть огидою Сусана Уласівна.
– Якби ти був запросив на чай княгиню, я була б багато більше рада. А писаршу!.. Ат! горе мені з тією писаршею!
– Вже ж нічого не поможеться. Треба ж напитувать жениха для Ваті. Вже час! – сказав о. Артемій, вдягаючись в рясу.
На службу божу до церкви прийшов писар з писаршею. Тоді як вони обоє підступили разом з людьми за дарою, о. Артемій, даючи їм по шматочку проскури, стиха промовив до писаря:
– Прошу покірно вас зайти до мене на чай після служби.
– Спасибі, о. Артемій, зайду, – тихенько промовив писар. «Певно, має якесь діло в волості», – подумав він, оступаючись од царських врат.
– І вас просить моя матушка на чай після служби, – сказав о. Артемій до писарші, подаючи їй шматочок проскури.
Писарша мовчки поклонилась батюшці низенько й потім, оступаючись, перехрестилась і дуже низько поклонилась до образів, неначе дякувала богу за таку велику честь і пошану.
– Якесь діло має. Мабуть, за щось буде просить, – казав писар, йдучи з жінкою через цвинтар.
– Якби мав діло до волості, то просив би тільки тебе, а то й мене просить, – обізвалась писарша. – А я на лихо наділа стареньку спідницю. Хіба вернімось додому, то я вберуся в нову зелену вовняну сукню.
– Опізнимось. Йди вже в тому, в що вбралась, – сказав писар, а сам похилив свою чорноволосу голову, втирив очі в землю і все думав, яке б то діло до його мав батюшка, що не тільки його, але й жінку запросив до себе в гості.
– Ой, вернуся я додому та передягнусь в нову зелену сукню, – говорила писарша, – та треба б і зачесаться краще, та й надіти добре намисто або хоч накинуть на шию золотий хрестик…
– Та вже пізно. Нехай вже прибиремось іншим часом, як попросять вдруге, – говорив писар, не підіймаючи голови, та все думав, чого це батюшка став такий ласкавий, що й жінку запросив до себе на чай.
Проворний, прудкий батюшка вже скинув ризи й наздогнав їх. І о. Артемій, і його запрохані гості вкупі ввійшли в двір. Батюшка одчинив двері в прихожу. Назустріч гостям в прихожу зараз вийшла матушка, а за нею Ватя, і обидві вони дуже радо привітались з писаршею. Матушка попросила писаря й писаршу не до столової, а просто в залу.
Писар в дверях переглянувся з писаршею й прищулив одно око: дивись, мов, яка нам честь та пошана!
Батюшка ніколи не приймав писаря в залі, а запрошував його або в свій кабінет, або в столову.
– Сідайте, Феодосіє Семенівно, от тутечки, в кріслі! – просила матушка й присунула до неї крісло.
Писарша, як увійшла в залу. переступивши поріг, так і спинилась коло порога і, здається, не мала сміливості ступить далі ні на один ступінь.
– Спасибі вам! – тихо обізвалась писарша і вже хотіла сісти оддалеки од благочинної, на віденському стільці під стіною, далеченько од канапи та од стола.
– Та сідайте-бо от тутечки, в кріслі! – знов просили матушка писаршу.
«Ото лишенько! В старій спідниці якось не насмілюсь сісти в кріслі проти вікон на самому світі, та ще й коло вікна. Якби пак в новій зеленій сукні…» – думала писарша, але мусила йти на самий ясний світ і сісти в кріслі. Вона все неначе соромилась, щулилась і неначе хотіла сховаться в глибокому та широкому кріслі.
Для писарші було не первинка сидіть в кріслі, сливе в такій самій гостинній. Її батько, Семен Петрович Панасенко, був простий селянин, але він довгенько був волосним старшиною в недалекому селі, забагатів, нажився, овдовів і вдруге оженився на багатій удові; він купив тридцять десятин землі, а потім брав у посесію поле, забагатів і прикупив ще сто двадцять десятин. Він вже став заможним, мав маєтність і був вже настоятелем на справжнього дідича з селян, яких в нас в Київщині вже є чимало. Семен Панасенко вже збудував гарний панський дім в своєму хуторі й завів панську обставу в домі. Правда, Феодосія Семенівна вийшла заміж за писаря ще тоді, як її батько був волосним і ходив в свиті; але тепер вона, буваючи в батька в гостях, сиділа на канапі й на віденських стільцях, стрічалась в світлиці в свого батька і з батюшками, і з панками.