Поміж ворогами – Iван Нечуй-Левицький

– Поїду сам! Поїду й про все досвідчусь сьогодні! – аж голосно промовив Леонід Семенович і при тих словах раптом схопився з ліжка й одкинув обидві половинки віконниць. Ясний світ сонця полився в вікно. Леонід втирив очі в простий батьків двір, в розкидані по дворі залізні плуги, сіялки та п'ятиральники; далі він перевів очі на молодий садочок за штахетами. На молодих грушах та яблунях подекуди червоніли перші червонобокі здорові овочі. Але не поезія повівала на його з молодого садка. Йому забажалось зостаться тутечки на хуторі, стать хліборобом, орать та сіяти й гроші зароблять. Йому не подобалась служба. Батько намагавсь, щоб він йшов на службу, і тільки ради батька він служив.

«Осточортіла мені та служба! остогидла мені та залежність на службі, чи земській, чи урядовій! Не люблю я кориться та гнуть перед усяким дідьком спину. Нема в світі нічого кращого, як бути незалежним, самостійним. Один хлібороб зовсім самостійний чоловік. От би де пригодились мені Ватині тисячки! – подумав Леонід Семенович. – Прикупив би землі, розвів більше товару, більше волів, розвів би коні, орав би та сіяв та добра наживав і нікого б знать не хотів».

Мати одхилила двері. Її велика постать з'явилась на дверях.

– Вставай, сину, бо вже самовар кипить; кипів та й годі сказав. Вмивайся швидше! – сказала мати. – Батько вже спозаранку натупцявся коло хазяйства і хоче їсти.

Леонід Семенович похапцем вмився, одягся й вийшов до гостинної. В гостинній коло стіни на столі, застеленому білою простою скатертею, шумів самовар. За столом сидів батько й, очевидячки, ждав сина.

– Доспав трохи не до обід: чи не приснився ведмідь? А може, тобі снилось щось краще за ведмедя? – спитав жартуючи батько.

– А я оце думаю пїсля снідання побігти в гості в Горобцівку до Леонтія Петровича. Побачусь, побалакаю, -сказав син, сідаючи за стіл.

– А може, то до когось іншого тягне тебе в Горобцівку? – спитала мати. Син осміхнувся.

– До о. Артемія хоч і не заходь: приймуть тебе там не дуже привітно. О. Артемій, мабуть, зненавидів увесь наш рід через зятя та через Фесю, – промовив батько.

– Я поїду не до о. Артемія. Там то мені клопоту про о. Артемія! – обізвався син.

– Я тебе без обіду не пущу. Феся не знає, що ти приїдеш, і для тебе не зготує смачного обіду, – сказала мати.

Після обіду Леонід Семенович покатав в Горобцівку. В'їхавши в писарів двір, Леонід Семенович углядів велику зміну в дворі: над невеличким домком піднімалась високо вгору на слупах бляшана зелена покрівля; задня й причілкова стіни були вже закидані деревнею. Давніша хата входила в новин дім, сливе як одна тільки чимала горниця.

– Що це в вас за зміна? – спитав Леонід Семенович, поздоровкавшись з писарем та Феодосією.

– Розкорінюємось! На злість нашим ворогам розкорінюємось на місці назавжди! – гукнув Леонтій Петрович. – Тепер нас не викоренить ніякий о. Артемій. Це будую справдешнє панське житло для себе й своїх нащадків.

Леонід Семенович смутно спустив очі й похилив голову.

– Хотів мене о. Артемій виселить трохи не на Сибір, а я, мабуть, швидше випхну його з Горобцівки, – промовив писар.

Леонід Семенович признався зятеві, що хоче поновить знайомість і приятельство з о. Артемієм, що він має думку сватать Ватю.

– Ну, трудно буде вам потрапить поміж ворогами! А ми стали ворогами на смерть. Я й на весіллі в вас не буду, коли ви повінчаєтесь з Ватею, з Горобцівки виїду на той час, стану на царині за селом та буду гукати й одвертать, хто їхатиме до вас на весілля.

І цілісінький вечір в писаря та в писарші тільки й було розмови, що за своє ворогування з о. Артемієм.

– Який же панич тепер наїжджає до Ваті? – випитував Леонід Семенович.

– А дідько їх знає! Я послав би до неї за жениха якогось сажотруса або й самого дідька, та ще й рогатого! – сказав писар.

– А я послала б для неї в світилки та дружки найхвостатіших десять відьом! – обізвалась Феся.

– Тепер їздить до їх клешоногий та видроокий Іцько: закуповує пшеницю. Він оце овдовів. Саме був би гарний жених для Ваті! – сказав писар. – Та між Іцьком і о. Артемієм і різниці неначе й нема.

І цілісінький вечір Леонід тільки чув лайку, та ще лайку, та розмову за змагання, за позви.

– Ой, говоріть вже за що інше, бо не видержу далі! Говоріть хоч про того клешоногого Іцька, все-таки буде якась одличка од о. Артемія, – аж крикнув Леонід Семенович.

«Ну, та й забісована й закатована в їх обох ненависність!» – подумав собі Леонід Семенович.

Другого дня в неділю Леонід Семенович впрохав сестру, щоб вона пішла з ним до церкви. Йому дуже забажалось побачить Ватю.

«Стрінусь у церкві, поклонюся їй: може, вона й мені поклониться… Може, Сусана Уласівна запросить мене до себе на чай. Буду з ними розмовлять, та про писаря не буду й словом згадувать, неначе його й на світі нема. Та й яке мені діло до тієї колотнечі, до того змагання між ними? Я сам по собі, писар сам по собі, а Ватя, певно, ні сюди ні туди, а може, так само сама по собі. Я знаю, що вона мене любила. Може, й тепер любить», – думав молодий хлопець, прибираючись до церкви.

Вже забевкав дзвін на службу божу. Вже й в усі дзвони продзвонили. Леоніда Семеновича брала нетерплячка. Він наганяв сестру, котра чепляла на себе золоті сережки, намиста й зачісувала голову перед дзеркалом.

– Фесю! станьмо в церкві з правого боку, там де стає Сусана Уласівна з дочкою! – просив Леонід Семенович сестру.

– Про мене, й там станьмо. Ти думаєш я їх боюсь? Не знала, кого лякаться. Овва, які вони мені страшні! – обізвалась Феся, повернувши голову набік од дзеркала. – Од того часу, як о. Артемій скинув з писарства Леонтія Петровича, я стаю в церкві по ліву руку, бо матушка з дочкою все стає по праву руку. Мені й дух їх противний, неначе вони тхнуть козою; і слід їх поганий, смердячий. Де вони пройдуть – неначе тхір походив.

– Та хутчій чепурись!

– Оце як хапаєшся! неначе до тебе приступає! Я оце зумисне приберусь, як на Великдень, щоб вчительша луснула од злості та зависності. Я це хочу запагубить її.

– Але, Фесю, їй-богу, ми прийдемо до церкви на святе «шапкобрання»! Вбирайся мерщій!

– Я вже готова. Ходім, бо й справді опізнимось, – сказала Феодосія, вхопивши в руки зонтик. І вони обоє пішли до церкви.

Писарша й Леонід Семенович і справді застали вже на «Херувими». Вони стали в церкві спереду по правий бік перед Іконостасом. Леонід Семенович все поглядав в одчинені двері в правому притворі.

Після «Херувими» в дверях з'явилась Сусана Уласівна в ясному літньому убранні. За нею слідком ішла Ватя. Леонід Семенович кинув на неї очима й примітив, що вона трохи схудла й зблідла, але через це покращала. Вид її став делікатно-матовий; темні очі стали ніби темніші й ясніші. Перебуті муки та смуток впали на очі й на вид сутінком задуми й смутку. На їй була темно-червона коротенька кофточка з чорними торочками на грудях, на шиї та на рукавах. Цей убір дуже приставав до її лиця. Щось східне, щось південне світилося в її постаті, в її виду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: