– Леонтію Петровичу, сідайте, прошу вас! – сказав о. Артемій до писаря й поставив для його віденський стілець збоку стола.
Леонтій Петрович Коцюбенко вже не так церемонився, як його жінка. Йому доводилось частенько бувать в благочинного і по ділу, і навіть в гостях. Він сів на стільці й поклав свої здорові зателепуваті кулаки на обох колінах. Він був убраний в піджак та панталони з дешевенького простого трика. На жилетці теліпався важкий нікильовий ланцюжок коло годинника.
Писар був родом таки ж з самої Горобцівки. Батько його був бідний селянин, але якось спромігся оддать його в сільську горобцівську церковну школу. Леонтій вчився дуже добре, видав екзамен на вільготу по військовій службі й, ще бувши хлопцем, служив за писаря на горобцівській сахарні. Одбуваючи військову службу, він записавсь в військову канцелярію й служив за писаря, бо вмів писати дуже гарно й виразно. Потім згодом він служив на залізній дорозі, а вернувшись додому, перейшов в горобцівську волость за волосного писаря. Коцюбенко, побувавши в бувальцях і трохи збавивши свою чесність, швидко постеріг тайну, як можна добре нажиться на писарській службі. Він брав хабарі звідусіль, цупив громадські гроші, де тільки можна було їх поцупить, клав половину штрафів з селян в свою кишеню і, як чоловік запопадний, практичний і нерозтратливий, незабаром склав собі чимало грошенят і купив вже кільки десятин землі. Держав він воли, орав, сіяв і держав навіть одного коника. Хазяйнувала більше його жінка, ніж він, бо була зроду розумна й запопадна людина.
Леонтій Петрович сидів, нахиливши свою пелехату чорноволосу голову, і скоса поглядав своїми темними здоровими блискучими очима на о. благочинного. З-під густих низьких чорних брів його очі виглядали хитро й світились розумом.
– Що ж там, Леонтію Петровичу, чувати в вас в волості? – спитав в писаря о. благочинний.
«Випитує… Цікавиться знать усе, але я йому не скажу нічого; благочинний – чоловік гострий, запопадний, але хибний і небезпечний…» – подумав писар і обізвався згодом:
– Нічого не чуть дуже цікавого. Звичайні справи йдуть своєю чергою.
– Швидко буде громадський схід? – спитав о. благочинний.
«Має якесь діло до волості», – подумав писар і трохи згодом промовив:
– Ні! мабуть, нешвидко. Од мирового посередника нема приказу, нема й бомаги; та він не дуже давно скликав вже схід.
– А мені оце жалівся управитель, що мужики наробили багато шкоди на панських луках, – сказав о. Артемій. – Тепер стоїть суша. Пасти коні й худобу нігде, а мужики оце якось вночі наробили на панському сінокосі спашу й патолочі, спасли траву з одного боку. Чи пак жалівся управитель волосному?
– Казав волосному й жалівся мировому, – сказав писар, – але ще од мирового не маємо ніякого приказу й звістки.
– А поки той приказ вийде, то люде спасуть сінокіс увесь дочиста. Вже й на моєму сінокосі позавчора попались чужі воли в спашу, – сказав о. Артемій.
«Певно, держить людські воли в займані, та люде не хотять викупить. Буде, мабуть, просити, щоб волосна управа нагнала мужиків…» – подумав писар.
– Хто то вчора приїздив до волості з дзвоником? – спитав о. Артемій в писаря.
– То приїздив становий пристав.
– Чого ж це він приїздив?-спитав о. Артемій.
– Не знаю. Чогось кликав урядника… «Ну та й цікавий же!» – подумав писар.
– Чи вже скінчив ваш батько свій новий дім? – спитала Сусана Уласівна в писарші.
– Вже давненько! – одповіла писарша й запишались.
– Чи гарний же вийшов? Гарні покої? – спитала благочинна.
– Гарний і просторний дім. Господи, який гарний та світлий, – сказала писарша й знов запишалась.
– Буде такий завбільшки, як наш, чи менший? – спитала благочинна.
– О, багато більший! І вікна трохи більші, ніж у вас, – сказала писарша, зирнувши бистро на вікна.
– Чи й мебіль вже купили? Вже обставились зовсім?- спитала в писарші Ватя, котра, впоравшись в столовій коло самовара, увійшла в гостинну й сіла на канапі.
– Вже привезли й поставили. Мебіль така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Навдивовижу гарна!
– Така, як оце наша, чи яка інша? – спитала благочинна, здержуючи легкий осміх на устах.
Писарша зорила швидкими очима кругом гостинної, бистро кинула очима по віденських стільцях і промовила:
– Краща, ніж ваша; стільчики такі, як у вас, тільки червоні, а канапа й крісла більші й кращі, ніж ваші.
– Чи вікна та двері високі в новому домі? – спитала в писарші Ватя.
– Господи, які високі та здорові й вікна й двері! А вікна якісь чудні, на п'ять шибок: чотири внизу, а вгорі тільки одна, довга через усе вікно, ще й одчиняється знизу вгору, неначе лядка. Та в кімнатах ясно, світло! А на стелі в залі ще й кружало вироблене по самісінькій середині. Господи, як гарно все пороблено! зовсім по-панській, – чванилась писарша.
– Чи вже чай настоявсь? – спитала благочинна в Ваті.
– Вже, мамо! Ходім пити чай, бо я голодна, – обізвалась Ватя.
– Прошу в столову до чаю! – обернулась благочинна до писарші, вставши з канапи і важкою ходою простуючи до дверей столової.
Усі встали й пішли слідком за благочинною рядочком, як пливуть качки на ставу. В просторній столовій на довговастому столі, вастеленому чистою білою скатеркою, вже парував самовар. Артемій посадив писаря поруч з собою; благочинна сіла з писаршею по другий бік стола. Ватя налила стакани чаю й перший стакан обнесла кругом стола й подала писарші. Писарша зирнула Ваті в очі й неначе прочитала в їх, в ласкавому, солоденькому і ввічливому погляді, причину ласкавих запросин на чай, ласкавого панькання коло неї й запобігання ласки. В писарші аж очі заграли од того несподіваного здогаду. Вона переглянулась з писарем, підвела трохи брови вгору, але писар і не думав догадуваться, за що то його жінка говорить до його очима, натякає устами й бровами. Було знать, що писаршу брала нетерплячка щось сказать чоловікові: вона аж зайорзала, засовалась по стільці. Старий віденський стілець легенько зарипів під писаршею.
Подавши усім чай. Ватя взяла одну тарілку з скибками пухкої свіжої паляниці, другу тарілку з гарячими пиріжками, знов обійшла кругом стола й поставила тарілки перед писаршею. Потім вона вернулась, взяла в одну руку маслянку з маслом, в другу молошник з молоком і знов поставила перед писаршею.
– Прошу вас, Феодосіє Семенівно! будьте ласкаві! пиріжки намазуйте маслом, поки гарячі, бо незабаром вже й прохолонуть, – припрошувала Ватя писаршу.
«Знаю, знаю, чого ти так коло мене тупцюєш! Знаю, знаю! Як крутиться, як панькається! – подумала писарша, – А колись передніше то мене й не просили до себе. Знаю, до чого то воно стосується».
Писарша трохи не крикнула до свого чоловіка через стіл: «Знаю, знаю, до чого воно йдеться!» – і ледве через силу вдержала язика за зубами.
О. Артемій розмовляв з писарем все за волосні справи та за нового сільського старшину, Леська, котрого недавно обрала громада.
– От тепер Лесько трохи поправиться на кращому хлібі, а то він був вже занидів, захляв, зовсім опустився з своїм хазяйством. Леськи з давніх-давен були перші багатирі на селі, а цей чогось захляв, скапцанів, – сказав о. Артемій і, нахилившись до самого вуха писаря, додав тихо, – мабуть, тим, що дурний, а дурні усі хлянуть, бо… поневолі мусять хляти.
Писар осміхнувсь.
– Ой дурний, їй-богу, дурний! – гукнув о. Артемій вже на всю хату. – Тільки ж він хитрий-хитрий! Теперечки він поправиться.
– Може, й поправиться трохи, як не розіп'ється… – знехотя обізвався писар, – управитель вже прийняв його воли й корови на випас на панській луці дурно, без плати.
– Прийняв? А моїх волів то й не приймає! – сказав о. Артемій. – Ото добре буть волосним! Краще й вигодніше, ніж попом.
– Бо ви, о. Артемій, мабуть, не просили за це управителя. Він гоноровитий: не попросиш, то сам ніколи не догадається дати.
– Правда, що не просив. Це правда! А волосний, певно, й не просив, а йому дали право на випас, – сказав о. Артемій.
– Е, бачите, волосний – інша річ. Волосний потрібний для управителя й для дідича… Вони мають усякові справи в волості то за людей, за робітників, то за спаш… Хоч-не-хоч, а треба кланяться, треба загоджувать та піддобрюваться, – сказав писар і при тому гордовито підвів голову вгору й одкинув свої міцні плечі на спинку стільця.