Уся його постать, усей його вид наче промовляв: і ми чогось варті! І мені мусить годити й управитель, і пан, і… ти, отче Артеміє.
Але по очах о. Артемія зовсім не було знать, щоб у його був потяг до того. щоб в чомусь догоджать волосному та писареві. О. Артемій був надто самостійний чоловік, хоч і запобігав ласки в княгині, як значної особи, та в сусіднього багатого пана дідича. Поки йому пани годили та робили яку вигоду, поти й він їх хвалив і запобігав у їх ласки; але як тільки вони не давали йому ніякої вигоди, він мстився, лаяв їх і обговорював, скільки було сили, бо був на вдачу осудливий.
Тим Часом Ватя, обділивши усіх чаєм, врешті налила й собі стакан чаю й сіла по другий бік писарші. Вона почала ласкаво розмовлять з нею.
– Чи часто буваєте в свого панотця в Скрипчинцях? – спитала вона в писарші.
– Буваю таки частенько, бо, бачите, в панотця все-таки стрінешся з путящими людьми, побалакаєш, з кимсь побачишся, щось цікаве почуєш. А тут… Ет! – сказала писарша, ще й рукою махнула на самовар з кокетливою зневагою, неначе молодиця.
– Чому ж так? – спитала благочинна.
– Та, бачите, тут нема з ким і поговорить до ладу… Бачишся тільки з сусідами-молодицями та з дячихою, а з ними яка розмова? Ет!
Писарша запишалась, знов кокетливо махнула пальцями на другий бік, ще й губи закопилила.
«Сама тільки недавнечко скинула очіпок, а вже й розмахалася руками й на молодиць, і навіть на дячиху», – подумала благочинна.
– То ви б частіше до нас заходили та й побалакали б з нами й розважили себе трохи, – сказала благочинна.
– Спасибі вам, матушко, але… мені якось ніяково. Мій старий якось таки й казав мені: ходім оце до матушки…
– От і добре б зробили, якби були прийшли, – обізвалась Ватя, – а то ви все з тим хазяйством та з дітьми. Ви ще молоді, ще вам не час закопуваться з головою в той клопіт.
– Коли ніяк не збудешся того клопоту. Доки була в панотця, доти гуляла й клопоту не знала, а теперечки… Ет!
– «Коли б була біду знала, не йшла б заміж та гуляла», – обізвався словами пісні о. Артемій. – А навіщо ж ви йшли заміж, коли тепер біди й лиха зазнали?
– Бо отой причепивсь, то й пішла, – сказала проворно писарша, махнувши не лицем, а підборіддям на свого чоловіка.
Матушка й Ватя засміялись. Писарша ані осміхнулась.
– А якби другий сватав, то, мабуть, і не пішли б! – сказав о. Артемій.
– Мабуть, не пішла б та й досі гуляла б… – сказала писарша й кинула бистро своїми карими очима на писаря.
– От незабаром, на тім тижні, в четвер, будуть мої іменини, то ви й прийдіть до нас в гості з Леонтієм Петровичем ввечері на чай! – просила благочинна.
– Спасибі вам! Як не помремо, то й прийдемо, – сміливо сказала писарша. Вона вже зовсім оббулась, оговталась і, підбадьорена ласкавістю господині та Ваті, зовсім розбалакалась і розжартувалась.
– Тільки в той день приїде до нас в гості її брат, студент, – обізвався писар, – якось ніяково буде кидать свого гостя та йти в гості.
– То ви заберіть свого гостя та й до нас в гості! От і добре буде! Молодий панич трохи погуляє й забавиться на вакаціях, – сказала благочинна.
– Спасибі вам! Як брат зохотиться, то й прийдемо, – сказала писарша.
– А чом же! В нас нема церемоній. Приходьте простацьким звичаєм. Нащо нам ті церемонії. Ми люде сільські, – додав о. Артемій. – Буде і вчитель з жінкою, вашою близькою сусідою. Вам буде весело: не перенудитесь, і поговорите, і побавитесь. Ватя заграє на фортеп'яні, а ви ще й потанцюєте.
– І куди вже мені до танців! Натанцююсь я й так за цілий день коло дітей. Нехай вже молодші од пене танцюють, – сказала писарша й засміялась.
Напившись чаю, поснідавши всмак пухкими пирогами, писар та писарша встали й почали прощаться.
– Не забувайте ж моїх іменин! Приходьте до нас! – просила на прощанні матушка писаршу.
– Не забувайте ж і ви! – просив о. Артемій писаря.
– Спасибі вам, спасибі! – дякував писар, виходячи на ґанок.
І матушка, й Ватя, і сам о. благочинний випровадили гостей аж на ґанок.
Йдучи через двір, писар все заглядав в загороду та в повітки. Вже він з жінкою вийшов за ворота, та й спинився, і все через тин зорив по дворі та дививсь в одчинені ворота повіток.
– Чого це ти так зазираєш в загороду та в повітки? Чи не набачив там якого дива? – спитала писарша в свого чоловіка.
– Щось о. Артемій і матушка дуже ласкаві до нас сьогодні. Чи не зайняв часом батюшка на своїй луці в спашу мужицькі воли або коні та, мабуть, буде просить, щоб в волості нагнали мужиків та здерли викуп за спаш.
– Ой ти, солопій! А ще й маєш себе за розумного чоловіка, – сказала писарша. – Які там воли та коні? Це вони так тупцюють коло нас, щоб залучить жениха для своєї Ваті. Адже ж брат затого скінчить університет! Хіба ж ти не примітив, як я на тебе моргала й очима, і бровами?
– Коли ж ти моргала? – спитав писар.
– А як Ватя принесла мені стакан чаю й сіла коло мене по другий бік. Ой ви, чоловіки! А ще маєте себе за розумніших од жінок.
Весела й проворна писарша помалесеньку штовхнула ліктем під бік свого чоловіка. Тут на самоті вона стала знов веселою, жартовливою сільською молодицею.
– Я й примітив, як ти моргнула носом на мене, але мені здалось, що тебе муха вкусила за ніс, – сказав писар.
– Муха вкусила… Тюхтій ти! Не тямиш ти, до чого воно йдеться. А я швидко постерегла, чого їм треба.
Писар одначе задумавсь.
– А що буде, як з того нічого не вийде?.. – промовив писар неначе сам до себе. – А що буде, як часом діло піде напереверт?
– Нічого не буде. Наїмося, нап'ємось та й додому підемо, як і тепер йдемо. От що буде, хоч би діло пішло й напереверт або й сторч.
– Еге… – обізвався писар і знов задумавсь, – коли б часом ті пироги, ті наїдки та напитки не вилізли нам боком, – сказав він трохи згодом, – отець благочинний закиркуватий і мстивий…
– А чого їм лізти у бік? Хіба пироги благочинної подуріють чи збожеволіють, щоб їм вилазить нашими боками? – говорила й реготалась разом весела писарша.
IIІ
Ще за три дні до своїх іменин Сусана Уласівна досвідчилась, що до писаря приїхав в гості писаршин брат, Леонід Семенович Панасенко. Ватя потаємно од мами подала через одного жидка лист в Блощинці до своїх приятельок, щоб вони доконешне приїхали в гості в четвер на мамині іменини. Ватя вважала, що вона багато краща за тих панночок, і не боялась виставлять їх перед паничами поруч з своєю особою. Сусана Уласівна послала до близького містечка накупить свіжого м'яса, напекла чудових паляниць та пирогів. О. Артемій накупив в Корсуні в Берка вин та добрішої горілки. Сусана Уласівна й Ватя ще зранку бігали, вештались, порались та прибирались до гостей. О. Артемій ще заздалегідь послав одного чоловіка в велике містечко Лисянку запросить до себе в гості отця диякона, Гервасія Добриловського, всім відомого в околиці як зручного свата. О. Артемій знав, що диякон буває в гостях в писаршиного батька Панасенка, і замотав собі це на вус: постановив собі ближче зійтися з отцем дияконом, щоб намоторить його для своєї потрібки. «Може, колись пригодиться й оцей отець диякон, дуже язикатий і пронозуватий», – думав він.
В четвер перед вечором почали з'їжджаться гості. Поперед усіх прикатали з Блощинець аж двома повозками три панночки, Ватині приятельки, Антося, Леся й Ліпа, їх мама й їх тато, управитель, старий німець Шмідт, давній знайомий о. Артемія. Шмідт передніше був управителем таки в самій Горобцівці й оженився з дочкою одного посесора з простих горобцівських селян, котрий забагатів і взяв в посесію межуюче з Горобцівкою невеличке сельце. Після їх приїхало ще кілька сусід батюшок з матушками; далі прибув і отець Порфирій, котрий нігде не бував, але мусив навідатись до о. благочинного, щоб часом о. благочинний не зобідивсь і не розгнівався. Трохи пізніше прийшов горобцівський управитель. Писаря, писарші і її брата не було.
Ватя з приятельками щось шепотіла нишком і все поглядала в вікна на двір. Коли це в одчинену браму вбігла пара коней, а на повозці забіліли дві паничівські постаті в білих парусинових балахонах, з головами, напнутими відлогами. То приїхали два молоді паничі, скінчивші семінарію; вони служили за вчителів в народних школах в недалеких селах.