Поміж ворогами – Iван Нечуй-Левицький

– Як не прийде, то й плакать не будемо. Я гордих не люблю, – тихо обізвалась матушка. Але це вона тільки так говорила: її вже брало за серце, що писарша з братом і досі не приходять.

Несподівано рипнули двері з ґанку в прихожу. Сусана Уласівна через одчинені двері вгляділа кудлату чорноволосу писареву голову; за ним слідком увійшла писарша, а за нею неначе вскочив її брат, Леонід Семенович Панасенко. Матушка вийшла до їх в прихожу назустріч.

– Це мій брат! – рекомендувала свого брата весела писарша.

– Я дуже рада, що ви прийшли, – обізвалась матушка до Леоніда Семеновича. – Прошу ж в залу до моїх гостей!

– А ми оце трошки опізнились. Мав я деяку роботу в волості, – сказав писар, чепляючи свій бриль на кілочок і пригладжуючи кострубату голову долонею.

– Прошу вас до гостей! Наші гості вже давненько поз'їжджались, – сказала матушка, показуючи рукою на одчинені двері в столову.

Серед столової стояв о. Артемій і балакав з своїм сусідом о. Порфирієм. О. Порфирій мовчки слухав його оповідання й тільки дивився, як швидко миготять широкі губи в о. Артемія. О. Артемій вглядів в дверях писаря й побіг до його назустріч.

– А! Леонтій Петрович! – крикнув о. Артемій, ще й руки підвів вгору, неначе був напоготові вхопить його в обнімок і поцілувать. Він ухопив руку писаря в обидві свої широкі долоні й почав трясти з усієї сили.

– Чого це ви так пізно! А ми вас ждали, сподівались, та й годі сказали, – весело гукав на всю столову о. Артемій, неначе він був радий писареві, як рідному батькові.

Писар тільки осміхався: він не йняв віри щирості надзвичайно радісного привітання. Він знав, що той пал, та привітність та жвавість були в його більше виявком жвавості вроди і вдачі, а може, й зумисного вдавання, ніж щирого привіту.

– А от і Феодосія Семенівна! Здорові були! Пізненько-пізненько, нігде правди діти! – гукав о. Артемій до писарші.

Писарша поздоровила о. Артемія з іменинницею й заповістила свого брата.

– А! ваш брат! Леонід Семенович! Дуже радий, дуже радий, що ви прийшли до нас. Дуже радий з вами познайомиться, хоч я вже неначе знайомий з вами, не бачивши вас в лице, – промовляв о. Артемій до молодого студента.

– А от мій сусід, о. Порфирій, – рекомендував о. Артемій, – а це моя дочка, Валентина Артемівна.

Стіл в столовій вже був застелений. На кінці стола вже стояв здоровий самовар, блискучий та лиснючий, і парував під саму стелю. Ватя засипала чай і з-за високого самовара зирнула вважливо очима на молодого Панасенка.

Панасснко був тонкий, височенький, з лиця трошки схожий на сестру. Його вид, неначе загострений внизу, з гостренькою борідкою, з тоненькими устами, був трохи чудний, але кругле, випнуте, високе чоло з високими бровами, темні, гострі, пронизуваті й трохи насмішкуваті очі одразу притягли до себе Ватині очі. Вона задивилась на високі брови й не похопилась вийти з-за самовара. Молодий студент проворненько й сміливо підбіг до неї й подав їй руку. Ватя ледве встигла поставить чайник на стіл і закрутить кран самовара. Окріп бризнув з-під крана, і дрібненькі крапельки впали на її руку й ніби вкусили, як блохи.

– Ой! – нишком крикнула Ватя й ледве вдержала крик.

Леонід Семенович подав їй руку й поклонився.

– От трохи через мене не попекли собі рук, – сказав Панасенко, – вибачайте мені, що я став причиною цього лиха.

– Та це невелике лихо! Про це лихо мені байдуже: впало на руку дві крапельки, неначе дві спасівські мухи вкусили, – обізвалась Ватя; і хоч її вкусило ніби дві мухи, але вона встигла придивиться, що в Леоніда очі веселі й карі, хоч уста тонкі й сухі, а підборіддя трохи гостре.

– Прошу ж в гостинну до гостей, та й будьте нашими гістьми! – сказав о. Артемій і сам повів нових гостей в гостинну.

З просторної гостинної через одчинені в столову двері не чути було ні духу. Гості тільки що зібрались, не обзнайомились, а декотрі були між собою й незнайомі; вони сиділи мовчки або розмовляли пошепки, наче боялись говорить голосно.

– Прошу сідати ближче до стола! – сказав о. Артемій до писарші й поставив стілець коло стола, близько од крісла, де сиділа одна матушка, з котрою писарша була знайома.

Писарша тепер вбралась в нову вовняну зелену сукню, ще й почепила на шию шість разків доброго товстого намиста. Стілець стояв якраз на самому сонці. Писарша сміливо, без остраху й вагання тепер йшла на світ, мов метелик. Вона сіла, ще й стілець одсунула на самісіньке кружало з променів сонця, бо була певна в тому, що ярий світ не ганжує її, а ще красить, її очі ніби казали: дивіться, мов, матушки, яка на мені гарна зелена сукня! Краща, ніж на вас!

Феодосія Семенівна й справді зеленіла та червоніла в пучках гарячого світу, неначе кущ калини з червоними китяхами ягід. Кольори були різкі, дуже ярі, іскряні, але не без ефекту.

О. Артемій порекомендував писаря та Леоніда декотрим їм незнайомим батюшкам та двом сільським вчителям-семінаристам. Писар сів коло управителя й почав з ним розмову. Молоді панни Ліпа, Леся, Антося та ще дві їх приятельки сиділи рядочком в кутку коло п'яніна. Леонід Семенович привітався до їх: вони були йому давненько знайомі. О. Артемій поставив стільця коло стола рядом з писаршею, попросив сісти Леоніда Семеновича й сам сів поруч з ним.

Леонід Семенович, увійшовши в гостинну, дуже здивувався, вглядівши чималі рядки гостей на канапі й на стільцях. Тоді як він був в столовій, йому здавалось, що гостинна була зовсім порожня. Матушки сиділи поважно й навіть з пихою та гордовито позирали одна на одну. Панни й паничі стовпились коло п’яніна в кутку й розмовляли сливе нишком між собою, неначе страхались говорить голосно, ніби в церкві.

О. Артемій вскочив в гостинну, крикнув, гуркнув стільцями, зареготавсь і неначе вніс з собою веселість, ніби побудив сонних, дрімаючих гостей. Він почав крикливу розмову з Леонідом Семеновичем. Леонід Семенович так само був з крикливих, був навіть трохи штукар, любив пореготатись і пожартувать. Його жарти й штукарство часом переходили через край і були трохи грубі, зателепуваті, навіть часом вульгарні, простацькі.

– А ми, о. Артемій, оце в дорозі до вас трохи не перекинулись, – почав Леонід Семенович.

– Хіба ж ви приїхали до нас? – спитав о. Артемій.

– Ні, прийшли пішки, – сказав Леонід Семенович.

– Хіба ж можна, йшовши пішки, перекинуться? Оце диво! – спитав о. Артемій.

– От так, як бачите! Трохи не перекинулись, та ще й на містку. Ото б викупались гарно в багні! Йдемо ми рядком через місток збоку, попід вір'ям на містку, а дошки під нами ворушаться та вгинаються, неначе клавіші на фортеп'яні. Я ступив на край дошки й трохи не шубовснув в болото, та якось вхопився за вір’я, а сестра мене вирятувала: стала на дошку з другого боку та й переважила, неначе в переваги грала зо мною, – казав Леонід Семенович і разом реготався.

– Ото якби на такий місток наскочив губернатор! – сказав о. Артемій, поглядаючи на писаря.

– То шурхнув би під міст, а потім виліз би; а мужики обтерли б полами йому чоботи та штани, та й годі. От що було б! – обізвався Леонід Семенович.

– Та на цьому був би й кінець? – спитав о. Артемій.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: