Довго розмовляли вони, поки не потомились. Далеко за поріг випровадили хазяїни Хоцінського, дякуючи йому, як рідному батькові.
– От і завоювали щастя, Ганю! – промовив Ясь, зачинивши двері за гостем.
– Не завоювали, а само воно прийшло до нашої хати. Щастя блукає сліпе по світу.
– Ні, це ти, моє золото, приманила долю до нашої хати! Поки я сам жив, поти бідував. Ти, моя хазяйко, мене обшила і обмила.
Ясь розгорнув лист князя до пана Хоцінського та ще раз голосно прочитав запрохання себе за управителя. Князь просив через Хоцінського, щоб Серединський прибув якнайшвидше, обіцяючи йому річно плату з скількох тисяч карбованців.
– Завтра ж поїду я передніше сам, а ти лагодься тимчасом у дорогу.
– Чимало підвід нам треба! Ми ж таки вже розжилися, маємо доволі добра, маємо птицю…
– Яку птицю думаєш ти оце брати?
– А індики та гуси… та…
– Ще вигадай що! – крикнув Ясь. – Та нас же люди обсміють, як ми притарабанимось з качками та з індиками!
– А посуду хіба мало? І на віз не заберемо…
– Чудна ти, Ганю, їй-богу! Який же посуд думаєш ти перти до Кам'яного?
– Як який же? Не кидати ж нам сипанок, солом'яників, діжок…
– Свят, свят, свят! Нас люди обсміють, назвуть нас харпаками, обідранцями. Під такі палати вона під'їхала б з діжками, рогачами! Може б, ти забрала горшки й миски?
– Горшків не варто брати, а макітри заберу. Макітри новісінькі, здорові, платила по злотому, – це ті, що я купувала в Будищах на ярмарку. Таких макітер не знайдеш швидко. Обмотаю соломою, повтикаю в кадівб та й довезу хоч і за сто верстов!
– Ха, ха, ха! – зареготався Ясь. – Управитель з макітрами! Ха, ха, ха! Ой, простото, простото! Ой, господине моя дорога!
– Чого це ти регочешся? Ніби управителям і макітер не треба.
– Ха, ха, ха! Ти наробиш сорому на ввесь світ. Твоя думка про макітри, а я думаю, чим я завтра поїду до князя.
– А візком?
– Де ж таки візком!
– Візок же новий, мальований!
– Але ж до князя, пам'ятай собі!
– Неначе він бачитиме, чим ти там приїхав.
– От що я зроблю! Заїду до Хоцінського, покину там свій візок, а в його попросю фаетона та пару коней.
– Як собі знаєш. А на мене, то я б поїхала і візком.
– А я не поїду. Скажуть, приїхав якийсь безштанько на драбинчастому возі.
– Станьмо ж, Ясю, передніше панами, а потім вже будемо паніти. Поперед неводу не ловім риби!
Довго не спали вони, роздратовані негаданим, несподіваним щастям. Тікає сон од очей безталанних, не приступає ж і до щасливих Ясь тішився панством. Гані з'являвся якийсь чудовий вигляд чарівничого місця, якась палата, якийсь садок, повний квіток, де поміж деревом гуляли мармуряні люди. А Ясь бачив себе великим бундючним паном в золотих палацах, де горіли тисячі свічок, де ворушились сотні великих панів.
Через тиждень шляхом до Кам'яного їхав фаетон Хоцінського, а в йому сидів Ясь із Ганею. Коло погонича сиділа наймичка. На руках у Гані спала мала дитина. Підвода з деякими хазяйськими причандалами їхала десь позаду. Ганя таки поставила на своєму: забрала кадовби, діжки, сипанки і деякий посуд. Одначе макітри з горшками мусили покинути матері. Підвода мала приїхати до Кам'яного вночі, щоб заховати од людських очей переднішу бідність управителя.
Коні витягли фаетон на гору. З-за гори разом устало все Кам'яне. Ганя, зачудована та замилована, аж крикнула од дивування! її давні дитячі мрії тепер стояли і справді перед очима. І як багато справдішні дива були кращі, пишніші од тих неясних, невиразних дитячих дум!
Високі золотоверхі палати, збудовані в чудовім готицькім стилі, стояли на високому скелистому шпилі, над самою річкою, і дивились у тиху воду чотирма золотими баштами, веселими вікнами, високими стовпами. Той шпиль був на острівці, а через острівець лилася вода, розбившись на самовілки, падала з каменя на камінь, шуміла попід стрімкими боками високої скелі. І шпиль, і острів були вкриті чудовим парком-садом. Неначе поясом, був оперезаний понад річкою той шпиль мурованою стіною з чудними зубцями. Саме проти широкого мосту стояли високі дві башти з зубчастим вінцем, а між ними була широка брама просто в парк. За стіною скрізь виглядали поміж гіллям штучно пороблені верхи оранжерей, ніби висіли над зеленим гіллям. Проти палат на другім боці річки, на високому скелистому березі, стояла здорова церква, з тонкою готицькою дзвіницею. Муроване будування йшло понад берегом натикане задля убрання вигляду. Все те місце, облите навкруги тихою, ясною, мов дзеркало, водою, залите проміння сонця, було незвичайно гарне та веселе! неначе то був казковий зачарований палац серед лісу.
– Вгадай, Ганю, де ми будемо жити? – спитав Ясь.
– Мабуть, в цім домкові, – одказала вона, показуючи пальцем на чималу муровану хату.
– Тут живе княжий старий лакей; це дано йому до живоття, – промовив Ясь, осміхаючись. – Дивись, – он далеко, за княжим садом, на тій горі стоїть палац: ото наша оселя.
На горі, на другім боці парка, стояв палац, високий, убраний в карнизи, заквітчаний на покрівлі химерними шпичастими башточками. Очевидячки, дім був збудований для вигляду по другім боці княжого палаца.
Ганя не йняла йому віри.
– А де тут, дядьку, управителева хата? – спитав Ясь так грізно, аж Ганя жахнулась.
– Ондечки, на горі за палацом, – одказав чоловік знехотя, показуючи пальцем.
Гані стало якось ніяково, неначе не хотілось їй їхати до того пишного дому.
Перебігли вони міст, заїхали на острів, поїхали попід самим садовим муром. Золотоверхий палац висів у їх над головами. Ганя, погонич, наймичка і сам Ясь втирили очі в золоті башти, колони, заморське дерево, доки все те не сховалось за скелею. Серце в Гані стукотіло в грудях. Ясь надимався, взявшись у бік рукою, супив брови, морщив своє молоде лице, щоб додати собі більше панського виду. Підкотили вони під дім, і Ясь, взявши Ганю під руку, гордо й пишно переступив поріг своєї панської квартири.
Слуги забігали, загомоніли, забрязкотіли ключами. Старенький лакей в синій лівреї одімкнув двері, одчинив їх, оступившись з поклоном.
Ще гордіше, ще пишніше Ясь вступив у дім, ще вище підняв він голову, проходячи через цілий ряд просторних, високих покоїв. Сердито кидав він очима на всі боки, оглядав стелю. Очі його ніби говорили всім, що все те було не вдивовижу, що навіть все те було не дуже хороше, не дуже вдоволяло його. Через годину сиділа сім'я в одній скромній світлиці за столом, накритим тонкою білою скатертю коло самовара.
– Якого тут багато кімнат! – промовила Ганя.
– От і багато! Перша кімната буде прихожа; друга – прийомна, третя – зала, четверта – гостинна, п'ята – твоя спальня, шоста – моя спальня, сьома – твоя убірна, восьма – мій кабінет, дев'ята – столова, десята – дитяча, одинадцята – дівоча, дванадцята – канцелярія, тринадцята… та ще й мало, коли б ти знала. Ми ж тепер не абиякі панки. Хіба ж ти не бачила, скільки покоїв у пана Хоцінського?
– І навіщо нам такого їх багато? З нас було б доволі трьох: задля себе, для гостей..
– Ти, серце, зросла не в панських будинках, ти не тямиш, що то потреба луччого життя.
– Та коли б ти знав, мені чудно й навіть сумно буде жити в багатих та дуже просторних світлицях. Чогось мені здається, що я оце не в хаті, а десь надворі… Хожу по тих покоях, неначе по надвір'ю. Де ж пак, од кутка до кутка сливень цілі гони!
– Бо ти жила й досі в малих хатах, як у скриньках. А мені, то ще й мало! Я люблю розтушуватись, розгорнутись широко, на всі боки.
Ясь розкидався на широкій канапі, мов справдішній панюга. Наука пана Хоцінського «не пішла в ліс», а показала свою ознаку.
А Ганя ходила по покоях, придивлялась до всього, оглядала мебіль, високі дзеркала, завіси, килими. І чудно їй було серед такої розкоші; і багато дечого здавалось їй і зайвим, і непотрібним на очі хазяйки. Ті канапи, крісла, котрими були заставлені світлиці, щоб кутки були непорожні; ті дзеркала поначіплювані, щоб стіни не були голі; те широчезне старинне ліжко, де лягло б десять душ, та ще було б місце, – все те здавалось їй чудним, непотрібним; все те здавалось їй великопанським вередуванням, що розвернулось би на ввесь світ, ладне простягтись на всю землю, і ще й репетувало б, що йому й землі мало!