Причепа – Iван Нечуй-Левицький

– Соромилась би ти, Ганю! Які ж люди? мужики!.. Шануватимуть мужики, – то пани не шануватимуть. Годі нам з мужиками куматись! З нас люди сміятимуться… люди кращі… Розумієш, Ганю?

– А колись передніше ж не сміялись. І Хоцінський бачив, як я балакала з наймичками, як я сама часом і обід була варила, та й не сміявся ж!

– То було передніше, колись, – одказав Ясь. Задумалась Ганя, сидячи в кріслі; задумався Ясь, ходячи по покоях. З її думки не сходило Ясеве лице, гнівне, навіть люте, з думки Яся не виходив вид смирної, тихої Гані, балакаючої з наймичками запанібрата. На хвилинку тільки в серце Гані зазирнуло якесь недобре віщування, та й знов окрила його веселість. Бо про що тут було журитись у тому раї! Не раз і не два молоді гості, всі хороше повбирані, вилися роєм по блискучих світлицях та дорогих килимах. Кругом молодої хазяйки розлягались веселі сміхи й жарти, сяли щасливі лиця, блищали ясні очі. Не раз і не два музики лились чудовими гуками по покоях, облитих світлом канделябрів, і викликали до танців невгамовані рої панянок та паничів. І часто Ганя з Ясем при зорях верталася додому з гостей на баских конях в гарненькому фаетоні. Думки її навіть не досягали до такого талану.

– Тішся, моя мила! – було каже Ясь, – ми діждались щастя. Проси, чого душа твоя забажає! Все тобі зараз буде.

І залисніло на столах срібло та злото, залисніли на Гані дорогі квітки та сукні. Сама Ганя розпишнилась, як троянда повна. Несподівана розкіш, безробіття та спокій заколихали й, як малу дитину, наддали спокій рисам лиця чистого, білого, як мармор. А ті загорілі колись руки знов побілішали, зійшли, як на дріжчах, пухкі і кругленькі, як у її батька. Одна її душа зоставалась, яка й була, – така ж добра, тиха, до всіх привітна.

– Знаєш, Ганю, яка в тобі недостача? – говорив не раз Ясь, сидячи коло неї ввечері.

– А скажи, чоловіче мій, яка в мені недостача? – питала вона його, жартуючи.

– В тобі нема ні кришки гордощів. Для пані – то велика недостача! Пані повинна бути гордовита, поважна, а коли не гордовита, то принаймні повинна знати, хто їй рівня, а хто й ні. Якось ти до всіх однаково привітна, – і до великого пана, і до писаря, і до наймички. Чи вже ж пак тобі великий пан і драненький писарець – усе одно? До одних треба бути, звичайно, привітним та звичайненьким, а до других – так собі.. і щоб люди збоку постерегали теє. А ти – як говориш, так якось говориш зо всіма однаково! Гордість та пиха – то ознака розуміння своєї честі. Гордість – то прикмета й окраса аристократії.

Ясь підвисив голос і замовк. Він пригадував давні розмови та слова свого вчителя Хоцінського, як от школяр пригадує вивчену лекцію.

– І батько мій не був гордий, і мати моя не була горда, не буду й я горда. І не люблю я навіть людей гордовитих, що несуться вгору так, що до їх ані приступу! – одказала Ганя.

І не раз заступалася Ганя за безвинних людей, за писарів, не раз було, жартуючи, посилала чоловіка до людей, що ждали до півдня, сидячи без шапок у ґанку, як звичайно буває в панів. Як добрий геній, Ганя здержувала шкодливий ляхівський вплив Хоцінського. По любові і добрій згоді між ними, Ганя завжди потрапляла до своєї мети.

Мати з сестрами частенько одвідувала Ганю. Не забував дітей і о. Хведор. Ганя дарувала бідним сестрам гостинці, давала їм свої дорогі недоношені сукні. Не раз сам Ясь купував своїм зовицям стрічки та квітки, до котрих усі дівчата дуже ласі. Часто Ганя брала до себе на кільки місяців по черзі сестер. Довго й довго дочки о. Хведора згадували за ті веселі бали, де їм доводилось танцювати з паничами, зручнішими й кращими од богословів.

Раз зимою, якось при обіді, згадав Ясь, що не зробив візита одному економові, якомусь Лемішковському, про котрого йому усе торочив та нагадував Хоцінський, й не так про його, як про його сім'ю.

– І кільки разів я був коло тієї економії, та й не заїхав. Воно тута й недалеко, у Тхорівці; буде, мабуть, верстов з сім або з вісім. Економія бідна, обшарпана. Мабуть, там живе якийсь куценький ляшок. Страх не хочеться їхати до його!

– Не забувай, Ясю, що й ми недавно були бідні. Поїдь же, поїдь, не лінуйся! – прохала Ганя.

– Біда мені з тобою! Що мені гірке, тобі солодке. Поїду, поїду, поїду, тільки цить.

І поїхав він одного дня зрання.

Економія стояла серед невеличкого бідного села, що належалось до якогось небагатого дідича. Бідність оселі неприємно вразила Ясеві очі, нагадуючи йому передніше життя в Нестеринцях. Хата з ґанком похилилась на обидва боки, наче переломившись пополовині саме на середині. Старий ґанок розхилив свої стовпи вчизу, наче розставив од старості ноги, щоб міцніше встояти. На старих обідраних повітках подекуди світились крокви, наче сухі ребра. Вікна з темними старими шибками здавались темними очима сліпця, що лупає страшними більмами. По дворі скрізь валялись купи неприбраного гною, бігали собаки, никали худі шкапи. Голодні корови смикали стріху. Один садок, старий і густий, розрісся кругом хати, стані та повіток, повтикавши гілля під обідрану покрівлю.

Між двома стовпами, до котрих давно колись були причеплені ворота, вбігли баскі коні Ясеві і, як зміїї, полинули попід повітками.

Лихі, худі та миршаві собаки опали санки і смикали Яся за ведмедячий комір. Біднота, пустиня, голодні дикі собаки – все те так вразило Яся, що він трохи не гукнув до погонича: «вертайся назад кіньми». Одначе було вже не можна вернутись. Ясь мусив недбайливо ступити в ґанок. Тільки він ступив у ґанок, звідтіля на всі чотири боки, покинувши просо та гречку, шарахнули кури, гуси, качки, голуби, горобці, навіть поросята. Півень кинувся йому в лице; поросята поточились під ноги. Все те кричало, верещало, киркало, кудкудакало, покидаючи пашню і втікаючи, кудою було можна втікати. А позад Яся завзятий Сірко вчепився зубами до шуби і немилосердно вихав на всі боки нещасного ведмедя, тільки шмаття летіло, тим часом як інші обступили погонича, що хвиськав на їх батогом. Прорвавшись через таку орду, невидану навіть у свого тестя, о. Хведора, Ясь насилу одчинив сінешні двері і сховавсь за ними од собак, що вили, як скажені, і гризли од злості двері. Ясь прожогом одчинив ті двері в покої, котрі були саме проти сінешніх дверей, і влетів у хату, як той заєць, тікаючи од череди хортів. А там у хаті знов шарахнуло від його усе живе, вже не кудкудакаючи, а крикнувши: «Ох! ах! ой! ай! Єзус! Марія!» По хаті, як густий сніг, літало гусяче пір'я та пух і заліпило Ясеві очі.

Стуманілий, він стояв серед хати і не знав, що робити. Нова сцена в хаті здалась йому тільки протягом першої в ґанку. Аж ось, крізь літаюче пір'я, він примітив перед собою чотирьох маленьких хлопчиків, – знать, хазяйських синків, що сиділи над горшками, повними гусячого пір'я. Тоді тільки він догадавсь, що сполохав економську сім'ю, котра вкупі з наймичками і малими дітьми дерла пір'я, як буває зимньою добою.

Наймичка показала Ясеві другі двері з сіней, на правий бік, в залу. Перша світлиця Лемішковського своєю бідністю нагадала Ясеві його передніше життя.

Довго ходив Ясь по світлиці, оглядаючи стареньку і простеньку мебіль, дешевенькі картинки на папері, польські образки ченстоховської богородиці та Ісуса з баранком. Ніхто не виходив до його. Вже Серединський нудивсь, позіхав, сідав і вставав, і знов сідав. За стіною в другій хатині було тихо. Тільки дитина маленькими ніжками прибігла до дверей і висунула з-за дверей трохи не всю головку, в певній надії, що гість її не бачить. Коли це одчинились бокові двері. В залу вступив хазяїн Лемішковський, чоловік високий, поставний, повний, плечистий, з довгим чорним розкішним волосом на голові, з чорним вусом, з чорними великими очима. Як саме його прізвище, так і постать виявляли його вроду зовсім не польську, а щиро українську. Одначе Лемішковський звав себе, – принаймні при жінці і дітях, – поляком і в своїй сім'ї говорив завжди по-польській, хоч дуже погано.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: