Одного ясного літнього вечора сидів Лемішка з жінкою в ґанку. Сива смушева шапка з'їхала йому на потилицю і одслонила його високе й широке чоло, чорний, побілений сивиною, як сріблом, волос. Синій жупан розстебнувся, і через пазуху виглядали пасма чорного волосу на його мужніх міцних грудях. Його повне, колись гарне лице поверталося разом з поглядом карих очей, оглядуючих своє добро. Леміщиха, в шовковій юбці і шовковій хустці на голові, – стара, але кремезна бабуся, сиділа проти його і вела з ним розмову. Як той старозавітний Захарія з Ялисаветою, вони втішалися одним живим сином, єдинаком Якимцьом, котрий бігав з чужими хлопцями коло млина.
– Добра в нас, хвалить бога, чимало й грошей доволі. А Якимцьо вже підростає, – промовив старий Лемішка. – Чи не оддати б нам його в школу? Візьму ще оце літо його з собою на степи, а, біг дасть, діждемо осені – одвезу в школу. Нехай вчиться! Може, з його якісь більші люди вийдуть, ніж ми, стара, з тобою. Хвалить бога, вчити є за віщо.
– То й оддаймо! – промовила стара. – Я б хотіла, щоб наш Якимцьо був священиком. Оддаймо його в духовну школу. Може, доживемо, побачимо його в ризах у церкві, коло божого престолу, на службі божій. Мати божа! здається, од радощів вмерла б, якби побачила його в ризах! А як помремо, хто ж лучче за нас старих молитиметься богу, як не син священик?
– І це гаразд! Але в мене думка така, щоб він вивчився та й зостався на господарстві. Ми ж і невчені, а маємо хліб-сіль. Нехай би він був добрим хазяїном, як ми з тобою; нехай би він йшов батьковою стежкою. А то як він одірветься од старої господи, то піде марно наша праця! В нашій оселі житимуть чужі люди; наше добро, певно, перейде тоді в чужі руки, – хтось чужий буде їсти ті овощі, що ми садили своїми руками. Оддаймо його лучче в світську школу, – от, приміром, в гімназію.
Тодішніми часами міщанських і селянських дітей не приймали в гімназію. Тоді на нашій Україні тільки одні дворяни, тобто одна католицька шляхта, мала право просвіти в школах і прямування до вищого уряду. Середній і нижчий стан не мав права вчитись далі скарбової міри. Одному тільки духовенству була трохи вольніша дорога. Український народ мусив на віки вічні зоставатись в матеріальній і розумовій неволі.
Незабаром прибіг до ґанку і Якимко, засапаний, гарячий, червоний, і притулив гарячу головку до матері.
Недавня розмова з чоловіком вже навела на Леміщиху сумну думку про розставання з своєю дитиною. Вона прибільшила свою ласку: вдвоє ласкавіше її рука гладила синову головку, вдвоє пильніше дивилась вона на його запалене, червоне личко.
– Чи хочеш, Якимцю, вчитись? – спитала мати сина.
– Не хочу, мамо!
– Чом же ти не хочеш?
– Бо досадно! Адже ж, мамо, наші хлопці не вчаться ні один. А навіщо ж мені загадувать вчитись!
– А до школи поїдеш?
– Нехай їй біс! Мені й так остогид той часловець та псалтир!
– Хто видав таке говорити! – мати прикрила його гарячий роток пальцями. – А ми тебе одвеземо в школу, – промовила мати потім.
– То я втоплюсь!
– А ми тебе витягнемо.
– То я заріжусь або повішусь, а в школу не піду. Добре чустрить нас дяк і в нашій школі.
– Цур дурного, навісного! Хто видав так говорити! – промовила мати.
А старий Лемішка засміявся стиха, не зводячи очей з сина. В карих очах його світилася любов до мазуна сина. Тихий вітер обвівав щасливу сім'ю, обсипав опадаючим листом рож і бузку головну дитини та одежу матері.
Невесела думка засмутила головку Якимову саме серед веселої гульні з хлопцями: то була думка про школу, за котру казала мати. Нічим так не допікали Якимцеві наймити і наймички, як ляканням тією школою.
– Тривай, Якимцю! пустуєш ти! Прийде на тебе школа! – було кричить наймичка, розсердившись на пустуна хлопця.
Ледве дитина спробувала науки, і вже вона не любила науки, ненавиділа школу. Вчіння граматки, часловця, псалтиря, вчіння тих складів, тих тма, мна, здо, тло, тих псалмів, писаних незрозумілою мовою, – кому те вчіння не далося взнаки, не одбило змалку в дитини охоти до науки! Бідний Якимів розумок надаремно силкувався знайти хоч будлі-які зрозумілі мислі та образи в тих мертвих словах і не міг постерегти нічогісінько! Чудні слова тільки розбуджували в його дитячій голові часом якісь незвичайно чудні покручі мислі… Сліпає було Яким по часловці: «Вскую шаташася язици», а йому здавалось, що по всій хаті долі шатаються та вештаються волячі та овечі поодрізувані язики, ніби ті курчата коло проса, стрибають. «Сії на колесницях, а сії на конях» – читає він далі, а його напружена фантазія, шукаючи образів у словах, показує йому якихсь людей, то верхом на конях, то верхом на одному колесі сіючих жито та гречку. Ідумея здавалась йому якоюсь здоровенною макітрою, Амалик здавався мамалиґою з кукурузи, Коноб – казаном, а Моав – собакою Бровком.
Тільки було й тішить хлопець свою уяву та думку чудними, кучерявими малюнками з початку і на кінці кожної кафізми та першими здоровими червоно-розмальованими літерами.
Після такої твердої науки в школі у дяка, котрий надавав ще до того добрих стусанів Якимкові, його посадили за гражданську граматку, тобто за московську, як звичайно вчать дітей у нас на Україні. І знов удруге силкувався Якимко постерегти тяму тієї чудної для українця мови, і знов він постерегав тільки п'яте через десяте! Московські слова, схожі трохи з нашими українськими, знов підіймали в його головці – на другий лад – покручі думок, якусь каліч образів. Московська «овца» здавалась йому таки вівцею, тільки якоюсь чудною – ніби з одрубаним хвостом, з одрубаною мордою і безухою; криси (пацюки) здавались йому крисами коло горшка або коло миски, а не пацюками. І поки-то дитина освоїлась та оговталась з мовою чужою! І скільки-то воно перетерпить головної муки од фальшивої педагогії, накидаючої нам чужу мову! І як дитина покалічить мозок покрученими образами! А таку муку терплять діти нашого духовенства, селян, міщан, та й ще за свої злиденні гроші!
Минуло літо. Якимко прогуляв його на вольний степах. Повернуло вже на осінь.
Одного буденного дня в пекарні Лемішки ніби без жадної причини розпочали пекти й варити, ніби на якесь велике свято. Леміщиха готувала торбинки з салом, крупами, горщик з маслом, насипала в торбинки яблука, сливи, навіщось складала Якимові сорочки й одежу в скриньку. Наймит викотив новий візок насеред двора. Якимові ніхто не казав про те ні слова, для чого все те робиться. Але він постеріг, що то його мають виряжати з дому. Недовго думаючи, дав він драла через огороди до млина, а потім сховався в лози, що росли густо понад водою. Вже сонце високо підбилося вгору. Вже все було наготовлено, а хлопця не було! Наймити, наймички розійшлися шукати його по огородах, в дерезі по ровах і таки знайшли в лозах і принесли на руках додому. Мати хотіла одягти його в козачину, в нові крамні штанці; та ні прохання, ні гостинці нічого не помагали. Якимко кричав, дригав ногами, махав руками, зачіпаючи по виду матір і наймичок. Насилу-силу всі гуртом вбрали його, держачи за руки й за ноги. Сам Лемішка взяв його на руки і сів на віз. На перевозі через річку дитина силкувалась вирватись і кинутись в річку, так що Лемішка ледве його вдержав. Так-то завезли Якима в духовне училище, що стояло за кільки верстов, на другому боці того ж таки міста, – і покинули одного між чужими людьми.
Сумно було дитині в чужій хаті, а ще сумніше в училищі. Наука там була та ж сама, що і в дяка: той же таки псалтир з Ідумеєю і Амаликом, те ж вчення напам'ять і без тями, без жадного розуміння церковно-слов'янської і московської мови.
Вчителі тільки назначували нігтем, доки було призначено лекції, школярі мусили вчити все те напам'ять, а того, хто не гаразд вивчив, катували різками, аж увесь клас рюмсав.
Раз якось старий Лемішка стояв коло одчиненого вікна і, згорнувши руки на грудях, молився богу. Лемішка любив молитись богу довго й голосно, кільки разів одривавсь од молитви, ходив по хазяйству, вертавсь і знов починав бубоніти, перевертаючи листки товстого акафіоника. Вікно було одчинене. Осіннє раннє сонце піднялося над садом. Біла осіння роса лежала в сутінках на траві, на покрівлях загороди. В вікно потягало свіжим повітрям. Лемішка, молячись, поглядав у вікно і, не маючи на думці прогнівити бога, перемішував слова молитви з хазяйською клопотнею.