«Хліб наш насущний даждь нам днесь…» промовив Лемішка і зараз додав, голосно кричачи на двір: – Параско! не чуєш? бодай оглухла! Одлучи теля од корови.
«І ізбави нас от лукавого. Яко твоє єсть царство, і сила, і слава…» – А, прокляті свині.! Параско! свині в городі!
І Параска ставила дійницю в ґанку і бігла виганяти свині.
«Господи помилуй, господи помилуй, господи помилуй. Слава отцу, й сину…» – А бодай чорти спину городили Шпаченкові, як він оце мені погородив тини!
Коли зирк у вікно! в воротях йшов Якимко. Лемішка вийшов на ґанок, не перестаючи бубоніти: «О всепітая мати, родшая всіх святих святійшеє слово…»
– Чого це ти прийшов? – спитав батько сина сердито. Син залився слізьми. Вийшла мати і почала питати сина.
– Не хочу я, тату, вчитись у школі! Візьміть мене додому, – говорив син крізь сльози.
– Чом же ти не хочеш? Може, тобі хазяйка їсти не дає? Може, тебе хто обіжає? – спитав батько хрипким голосом.
– Не видержу, тату, занидію я в тій школі. Така мене нудьга бере, що вмерти треба. Учителі б'ють та катують, кажуть вчитись, а я нічого не розберу, нічого не втямлю. Ніхто мені не показує нічого. Хто його зна, як і вчитись! Лучче, тату, я піду за пастуха, піду в степи, наймусь наймитом, а вчитись не буду…
Мати почала й собі плакати, а батько запріг конячку та й одвіз його того ж таки дня знов до школи.
Зломила дитину школа, як лиха година. І почав Якимко вчитись. Не раз тішив він батька і вчителів незвичайним поспіхом у науці. Було підійметься вище за всіх товаришів, то це одразу, дивись, і опаде нижче од усіх, опустить руки, похилить голову. Стала потім гімназія доступніша для простих не шляхетських дітей, і Лемішка перевів сина в гімназію. І там було вчителі не надивуються незвичайній в його охоті до науки, а потім швидко – незвичайний страті завзяття до роботи.
Поки Якимко був малим в нижчих класах, поти батько і мати не примічали в йому ніякої зміни. То був добрий, слухняний хлопець, не цурався гульні з простими хлопцями, не цурався простих родичів, навіть з охотою кидався до всякої простої роботи, звичайної в сім'ї простих міщан. Було оце прийде додому на святки, скине свій мундир, сховає його в скриню, вдягнеться в просту козачину і ганяє з батьком по степах за товаром, аж піт йому з лоба крапає. І не раз мати спиняла його, одривала од роботи.
– Одпочивай лучче, моя дитино! набирайсь здоров'я та моці! – говорила вона часто. – І в школі не гуляєш, – ще й дома будеш робити!
Швидко Якимко скінчив гімназію і вернувся додому вже здоровим паничем, чорнобривим та тонким, в новому суконному мундирі. Він почав говорити до батька, до матері, до наймичок і сусід по-московському, бо вже ніби соромився своєї української мови, і очевидячки пишався цим та чванивсь перед домашніми і перед сусідами.
Через кільки день по приїзді сім'я Лемішок сиділа ввечері в світлиці. На столі стояли недоїдки вечері, валялись качани кукурузи, ложки, стояли полумиски.
– А що, синашу? – сказав батько, – чи вже спочив ти після школи? Час би нам і до роботи ставати. Наймит на степу. Я завтра раненько побіжу на місто, а ти повезеш борошно; та напій коня, вставши раненько, та випусти його на леваду, нехай трохи попасеться.
– Хто, тату, я? – спитав Яким – само по собі по-московській.
– Атож! а до кого ж я говорю?
– Як же я в сіртуку буду коня напувати та пасти?
– То скинь сіртука, та одягнись у жупанок.
– Де ж ви, тату, бачили вчених людей у жупанах або в свитах, та ще коло коней?
– А хіба ж давно ти ганяв конем до води і вичищав станю, що було аж мати тобі забороняє? Чого ж тобі пиндючитись тут, сливе як на селі?
– Бо тоді я був малим і дурним, а тепер інша річ – теперечки треба пиндючитись хоч-не-хоч.
Батько подививсь на сина, неначе вперше бачив його. Перед ним сидів панич, як маківка, в сіртуці, з розкішним кучерявим волоссям, зачесаним набік. На білому панському виду грали рум'янці. Шия була зав'язана шовковою хусткою.
Довго й пильно дививсь на його батько, і в його брови насупились, насунулись на очі, а голова хилилася од нової невеселої думи. Одразу і вперше батько одгадав, що вигодував і вивчив сина не на поміч собі… Та дума блискавкою мигнула в його голові, збурила кров. Лемішка одначе рівним і міцним голосом промовив, глибоко ховаючи свій здогад:
– Коня тобі можна й не пасти і не поїти. Напоїть твоя мати. Так вези ж завтра борошно на продаж до Ямполя. Та торгуйся добре з жидами і не давай набор. Зараз бери гроші.
– Як же я поїду: сидячи на мішках?
– А хоч би й на мішках. А де ж я тобі візьму карети?
– Я, тату, одвик од такої роботи. Де ж таки! Я скінчив гімназію – і везтиму… борошно на продаж! Якось ніяково…
– А що ж ти в мене робитимеш? Іншої роботи тобі тут немає.
Яким замовк. Мати сиділа нишком і мовчки поглядала то на чоловіка, то на сина, догадуючись, у чому тут річ.
– Я, тату, в школі одвик і одбивсь од роботи. З цього в нас у школі сміються. Мені соромно якось оте все зробити, хоч це й не велика труднація.
– А хліб їсти не сором? Га? не труднація? – Спитав Лемішка, і голос його затремтів.
Яким осміхнувся. Мати сиділа ні в сих ні в тих.
– А хіба ж люди їдять хліб тільки з волів, з хазяйства? – промовив Яким.
– Ми, хвалить бога, їмо хліб тільки з того, як бач, і хліб не черствий, не абиякий, як знаєш! А коли ти думаєш їсти хліб з чогось іншого, то немає тобі роботи в моїй господі. Чи хіба будеш цілий вік сидіти, згорнувши руки, та дивитись на батьківську працю?
– Годі тобі, старий! – промовила мати, здержуючи чоловіка. – Хіба ж ти не бачиш, що син молодий, набрався трохи фанаберії од тих дворянських дітей у школі, а дійде до зросту – й до розуму дійде.
– Годі вже мені, мамо, до розуму доходити. Вченій, просвіченій людині не слід піклуватись худобою та борошном. Наука, бачте, провадить зовсім не до того, а деінде.
– А до чого ж? – спитав батько. – Не повинні ж таки науки допровадити до голоду! Бо це були б якісь навісні та скажені науки.
– Науки повинні допровадити до хліба тільки через чини, через скарбову службу. Що ж з того, що я матиму хазяйство, хліб! То пуста річ, коли я не матиму чинів! Мене ні один пан, ні один офіцер, ні поляк, навіть і жид не поважатиме, нехтуватиме мною, не схоче говорити зо мною.
– То дай їм усім дулю під ніс! На дідька вони тобі здались – ті пани, офіцери?
– Е, тату! на дідька!.. То було б мене не оддавати до школи. Як я піду на скарбову службу, добуду чинів, обвішаюсь хоч маленькими орденами… о! тоді інша справа! Тоді ніхто мною не гордуватиме, тоді мені не сором буде по улиці пройти; скрізь мене прийматимуть і поважатимуть. А то шо з того, що я вчений у школі? І дяк наш вчений. А чи дуже ж поважають дяка? Мені треба йти в урядники або в військо, добути еполетів, хрестів…
– Схаменись! опам'ятайсь, дурню, хоч ти й вчений! – крикнув Лемішка. – Чи ти хліб їстимеш із тих хрестів, чи що?
– Та ви, люди прості, не казавши лихого слова! ви того не розумієте, – промовив син, спахнувши і розсердившись.
– Та й ви стали щось дуже вже криві в тих школах! – промовив батько, – бо щось аж надто вже багато тямите! В вас ум за розум заходить. Дав я тебе в школу, та й жалкую. Між панськими дітьми і ти, бачу, нахапався панського духу.
– Ні, тату! Що правда, то не гріх! Вченому чоловікові сором сидіти коло господарства та пильнувати його.
– А я думав, сину, що ти розуму наберешся та ще придбаєш до того, що ми з матір'ю надбали. Пропащий той день, коли мені прийшла думка завезти тебе між паничів.
Вийшов з хати Лемішка. Син зостався з матір'ю.
– Сердиться на тебе батько, та й сам не знає чого. Ти б йому так не одказував круто, то йому б було й байдуже про те, що ти собі іншої дороги в світ шукатимеш.
Мати пригорнула його голову до себе і почала гладити рукою.
Обоє довгенько мовчали. Мати наче вгадувала, що в сина є щось на думці. Аж ось почав він їй стиха казати, не підіймаючи очей.
– Позавчора, мамо, сидів я надвечір над річкою, нижче нашого млина, коло верби, закинувши удки. Ви знаєте ту високу вербу, що стоїть над водою, під високою скелею і досягає зеленим верхом до самого верху скелі. Сижу я, задумався. Сонце вже стояло на вечірньому прузі, вже спускалось низенько. Підняв я голову, зирнув на гору, а там… там, мамо, на горі, на вершечку каменя стояв ніби якийсь янгол. Увесь він був білий, і убір на йому білий, і личко біле, і волос ясний, кучерявий, та ніби аж вився по плечах. Перед моїми очима упав він на одно коліно проти сонця, склав на грудях руки до молитви і нахилив голову. Густі коси спали з шиї і звісились двома пасмами. Вітрець гойдав ними стиха, гойдав білою сукнею. Здавалась та постать духом прозорим, при рожевих проміннях сонця. Над самою водою стояв янгол на скелі. Коли ж зирну на воду, а там не стояла, а ніби плила на перекинутому небі та сама постать, як літаючий херувим. Я встав… Якась сила потягла мене на гору. Вибіг я, дивлюсь… нічого нема.