– Молния (блискавиця) праисходит вследствие скапления електричества в воздухе. Это, видите, такая огненная сила, которая скрывается в земле, в воздухе, а потом разряжается, загорается, воспламеняется…
– Господи, як хороше! як гарно! – промовляли молодиці, киваючи одна до однієї головами.
– Кагда електричество скапляется и начинает разряжаться, тагда воздух с страшною силою устремляется в безвоздушное прастранство, прастранство, то есть место пустое, примерно как этa комната. Патом гром!.. Трах-тарарах!
Яким, бувши вже напідпитку, тарахнув кулаком по столі, аж пляшки задзвеніли. Варенуха почала його гарячити.
– Ой, господи! аж страх бере! – промовила молодиця з слізьми на очах. Їй здавалося, що Яким розказував про пекло.
– То грім битиме всіх грішних? – спитала вона в Якима.
Всі слухали, обернувши очі до Якима, ловили кожне його слово; усім здавалося навіть, що вони розуміють, хоч кожне слово Якимове було для них тайною, потайнішою од християнських тайн.
– Скажіть нам, коли ласка ваша, чи правда тому, що під землею є риба-кит, котра часом трясе землею? – спитав селянин.
– Не вірте! тому неправда, – одказав Яким. – Земля крутиться кругом сонця і вертиться на своїй осі.
– Осі? чи вже ж то? Хіба ж земля крутиться, як колесо? Всі засміялись, зглядуючись.
– Авжеж так! – говорив далі Яким. – Движение бывает центростремительное, тобто…
Яким постерегав, що його й справді не розуміють слухачі, хотів говорити попросту, але якось не потрапляв. Піт виступив у його на лиці. Його розмова, мабуть, не дуже вдоволяла слухачів, бо один дядько покрутив, покрутив головою і сказав:
– Це все… бог з ним… А скажіть нам, паничу, коли-то добре буде людям? Бо вже лихого натерпілись ми доволі. Ви людина письменна, може, де вичитали в книжках!
– А якого ж добра ви ждете? – спитав Яким, не розуміючи, що йому одповідати на теє.
– А якого ж добра нам ждати? Чи не буде полегкості на податі, на хліб?
– Про це я не відаю, навіть у книжках нічого про те не начитував.
Яким утомився, силкуючись розмовляти з народом. Розмовляти з народом він не вмів, хоч і жив між простими людьми.
Вже звернуло з півдня, як гості почали прощатись. Старий Лемішка повеселішав тим, що гаки його вчений син показав гостям хоч трохи свого розуму. Мати була рада і все щось говорила та говорила. Дядько Охрім з дядиною теж були раді, що небіж сподобив їх розмови і не гордує ними. Всі вийшли надвір, всі обнімались, цілувались, обнімали й міцно цілували Якима, потім посідали на вози і під гарячим промінням південного сонця рушили в дорогу. За ворітьми знов спинились. Стара Леміщиха з пляшкою в руках частувала гостей на дорогу, подаючи чарку на вози. Ще раз перецілувались і, розпрощавшись в останній раз, рушили на ярмарок. Старі вернулись до хати, а Яким пішов в садок, ліг в затінку в холодку під гіллястою яблунею і міркував про випадки того дня.
«А що буде, як Зося часом почує, що я п'янствую з мужиками та міщанами, веду з ними компанію? Чи знає вона, чий я син, хто мої батьки? А як дізнається, чи буде мене любити? Чи схоче вийти за мене заміж…»
Такі думки промайнули в його в голові, тоді як його очі дивились на той гай, де Зося любила гуляти ранком та вечором. Верхове гілля того гаю витикалося з-за зеленої гори. Над гіллям миготіло блискуче марево сонця, слалась тонесенька намітка сизого туману. Той гай здавався йому зачарованим, тягнув до себе всю його душу, принажував його очі, його думи. Чи не під тим дубом вона тепер гуляє, що ондечки розіслав гілля, як ті руки? чи не та липа з зеленим листом дивиться на її красу?
Вже сонце наближалося до заходу, як Лемішковський встав і поволікся до того гаю.
Місце, де любила гуляти Зося, було найкраще на всю околицю міста. В свято або в неділю туди йшли на гулянку не одні панночки Пшепшинські, але й другі городяни, панки, міщанки і навіть міські наймички. Неширокою зеленою долиною, між двома крутими зеленими боками гір крутився маленький поточок води, переливаючи воду з одного ставочка до другого. Подекуди попід горами росли густі гаї, розкидані ніби букетами. По долині росла осока понад водою, цвіли купами лісові квітки. З боків гори місцями виступало сіре каміння. В одному узірі яру блищав ставочок, обсмугований високими вербами, чорнів млин, а другий узір вганявся в зелену діброву. Узенька стежечка крутилася гадючкою по зеленій траві і доводила до криниці з погожою водою.
Вернувшись додому, Зося до словечка розказала сестрам про зустріч з Лемішковським і навіть про те, шо Лемішковський повинен сьогодні стрінутись в долині. Зося була певна в тім, що Лемішковський любить її. Їй забажалось допекти старшим сестрам за важку опіку над нею, що вже їй остогидла.
– Мої сестриці кохані! – промовила найстарша сестра Люцина. – Давайте пожартуємо трохи з тим чудовим мужичком!
– Добре, моя дорога! – одказала середуща, Рузя. – Він такий гарненький хлопчик, хоч і мужичок!
Кожній хотілось причарувати серце молодого і гарного мужичка.
– Знаєте що? – промовила Люцина. – Уберімось так, щоб підійти під його міщанський смак. Понадіваймо сукні, які в нас є найясніші! щоб так і різали в вічі. Це йому, надісь, буде до вподоби.
Панни кинулись до гардероба. Та думка стала їм приводом і до забави, і до кокетства, без котрого полька ані тхне і не дихне!
Люцина знайшла не дуже модну сукню, ясночервону, без жадних квіток. Червоний кольор дуже приставав їй до лиця! Вона знала теє. Поверх червоної сукні вона підперезалась ще червоною широкою стрічкою, на голову наділа якісь квітки, з бархаток огневого цвіту, схожі на червоний мак. Її чорні брови, карі очі, повне рум'яне лице з повною шиєю серед червоного цвіту покращали вдвоє. Вона взяла в руку пучок найчервоніших оргиній.
Рузя убралась так само в саме зелене. Темнозелена сукня дуже пристала до її не дуже темних кіс. Свої розпущені кучері вона перевила зеленою оксамитовою стрічкою, її повне біле лице з дуже ніжним рум'янцем, з червоними губами здавалося пишною квіткою серед зеленого листя.
Зося убралась в нову ясноблакитну сукню, – блакитну, як небо. Без жадних квіток або стрічок на голові і на шиї, вона зливалася з синім небом, тоді як йшла по горі. Тільки її русява головка з кучерями та з білими, як сніг, одслоненими плечима, здавалось, літала по небі, як той двукрилий херувимчик.
Саме вбирання коло дзеркала було для сестер такою втіхою, таким проводом безробітного святкового часу, що панни безперестанку реготались з своєї вигадки, з своїх театральних суконь.
– А знаєте, мої сестриці, яка мені оце думка прийшла? – промовила Люцина, дивлячись на одну картину на стіні, де були намальовані три богословські доброчинки: віра, надежда й любов у постаті трьох панночок, що сиділи під пальмовим деревом. Одна панна була намальована з хрестом, друга з чашею, а третя з малою дитинкою. – Чи пам'ятаєте ви, сестриці, ту високу грушу, що схилилась над самою криницею? Ми посідаємо під грушею доконечне так, як оці панни, і будемо дожидати Лемішковського.
– А справді посідаймо! посідаймо! – гукнули в один голое сестри, припліскуючи в долоні.
– Тільки що ж оце ми позабираємо в руки, щоб достоту сповнити оцю картину! – промовила привідниця Люцина. – Тут одна панна держить хрест, друга чашу, третя дитинку. Не позабирати ж нам у руки таких речей. Ми й без того в цих патріархальних сукнях поставали схожі на якихсь святих преподобниць! І без того ціле місто чудує з нас. Дитину ще сяк-так… Хіба взяти того опецка нашої наймички.
– А хто ж його візьме? – спитала Зося.
– Зося! а хто ж більше? – одказала Люцина, і всі засміялись.
Той регіт долетів до ушей сонного батька, що спочивав по обіді в другій кімнаті, завертівши голову білою хустиною, щоб по лисині не лазили мухи. В довгому шлафроці, в патинках, з білою хустиною на голові, котра до того прехимерно стирчала якось ріжком, виглянув Пшепшинський з-за дверей, сліпаючи сонними очима.
– Що тут діється? – спитав він з гнівом. Дівчата з реготом кинулись до його й почали цілувати з усіх боків, просячи пробачення.
– Смійтесь, діти, аби не плакали; та коли б ви собі йшли або гуляти, або заміж, абощо! Жених от трапляється…