Причепа – Iван Нечуй-Левицький

– Мої батьки старі, а сестер не маю. Моє життя дома невеселе.

– Чому ж ви не шукаєте знайомості?

– Тепер мені цього не потрібно. Тепер мені вже всюди світитиме моє сонце!

Зосі не сподобалася така швидка побіда над хлопцем, їй заманулось любощної тяганини на трохи довший час. Наче його не зрозумівши, вона повела таку розмову:

– А пан думає, що мені весело жити в сім'ї? Одна музика, читання улюблених авторів та молитва до бога, і всі мої забавки й радощі.

– Чи не прийдете ви знов молитись на ту скелю, де я вас колись бачив? – каже Лемішковський. Зося осміхнулась.

– Тільки й мого щастя, – промовила вона, – що молитва серед розкішної натури, де мене ніхто не стривожить тим матеріальним клопотом. Я люблю молитись під небом, під зорями, де душа прямує просто до бога.

– Який би я був щасливий ще раз побачити вас на молитві! Як сяє тоді краса вашого лиця!

Зося аж облизнулась, а старша сестра вже давно кмітила за Зосею та Якимом.

– Зосю, – сказала вона, – чи не час пак нам додому?

– Нехай же пан не тривожить моєї набожності, як часом побачить мене на розмові з богом, – промовила вона тихо до Якима на прощання.

Тоді, як Лемішковський літав із Зосею в танцях, впивався красою її лиця, саме тоді двоє так само щасливих очей ходило слідком за ним до півночі, кмітило за його чорними кучерями і за білим личіном Зосі. То були очі його матері. Вона не втерпіла, сидячи дома, таки почимчикувала до дома, де Яким гуляв на балу. Під світлими, незаслоненими вікнами стояла купа простих людей, дивлячись, як гуляють і танцюють пани. Стара Лемішиха вмішалася між погоничів, між молодиць, знайшла очима свого сина і милувалась ним до півночі. Вона не втерпіла, щоб таки не торкнути ліктем одну перепічайку й бублейницю, приказуючи: «отак наші верховодять! отак мій Якимко правує паннами! Линуть до мого сина, як бджоли до меду! Та й гарна ж ота русява панночка! Це менша Пшепшинськівна. Отаку б мені невістку добути!»

Вже почало на світ благословитись, а танці не переставали. Вже Леміщиха позіхала і вернулась додому, лягла на постіль, пославши передніше синові найм'якші подушки, а Якима все не було. Стара мати не спала, – щаслива щастям свого сина, горда його красою, його вродою й танцями і навіть залицянням.

Вже надворі добре свінуло, як Лемішковський прийшов додому. Рання роса присипала срібними краплями його чорні кучері, а ранній вітер, тихий і свіжий, прохоложував його гаряче лице, палаюче щастям і любощами, одганяв дрімоту од очей і навівав милі думки. В щебетанні пташок йому вчувалось дзвеніння фортеп'яна, а червоне небо на схід сонця, а блискуча зірниця на синьому небі малювала перед його очима вид рум'яної Зосі з синюватими тихими очима, з привітними устами.

Яким рипнув дверима, а мати вже й схопилась йому назустріч з жартовливим наріканням на пізнє вертання додому.

– Лягай, сину, та спи до півдня. Може, тобі присниться Зося Пішепшинськівна.

Мати ненароком потрапила на його мрію.

– А ви, мамо, як знаєте про Зосю? – спитав син.

– А хто бігав цілісінький вечір слідком за тобою, як не та хирна Зося? Ще й хусточку випустила з рук!

– А хіба ж ви, мамо, там були?

– Хоч б не була, та бачила…

– Чи не заглядали часом ви в вікна? – промовив син. Кров кинулась йому в лице. Темрява досвіткова заховала рум'янець сорому на його лиці.

– І прийшла вам, мамо, охота на старості слідком бігати за мною, тертись попід вікнами, між погоничами!

Мати замовкла.

Старий Лемішка вже давненько встав і ходив коло хати, згорнувши руки і бубонячи молитву. Через одхилене вікно до його вуха долетіла розмова матері з сином.

Лемішка всунув голову в вікно знадвору:

– А що це, волоцюго! думаєш матір вчити на старість, чи що? Спи, коли даю тобі пристановище в моїй хаті, а то про мене, на всі чотири!

Не озвавсь до його син, – він боявся батька, його крутого норову, твердого слова.

Довго не будила мати сина. Вже в церквах задзвонили на пізню службу, а Яким усе спав, – йому все снилась Зося то на високій скелі, то в тихій прозорій воді, вся біла, як перший сніг, то з'являлась вона йому з грушею в руці, то стояла вона перед ним вся прозора й рожева, мов огнева, в вінку з червоних зірок на голові, то з'являлась перед ним в блискучій короні, як от малюють святих на образах.

Промінь пекучого сонця впав йому на лице і розбудив його. Він швиденько вмився, одягся і побіг до церкви, маючи надію побачити там Зосю, хоч не в церкві, то, може, десь на улиці. Вже кінчали одправу, як Лемішковський протовпився наперед до іконостаса а, на свою велику радість, побачив там Зосю.

При недостачі католицьких костелів на Західній Україні католики не цураються православних церков. Зося стояла навколішки перед образом богородиці, по польському звичаю, і, опустивши вії на щоки, схилила голову над молитовником. Густий чорний вуаль затуляв її білий лоб і прибільшував білину її лиця, трохи блідого після вчорашніх танців. Ні разу не підвела вона очей, ні разу не подивилась вона на людей.

Люди заворушились, зашамутіли, виходячи з церкви. Не дивлячись на Якима, пішла Зося за людьми. За густим гуртом не можна було протовпитись до неї. Вихопивсь він у бокові двері і обійшов кругом церкви, гадаючи, що наздожене її. Зосі нігде не було видко. Мов привиддя, зникла вона кудись у бокову улицю. Довго він зиркав сюди й туди по місту, – нігде не було Зосі. Коли – підняв він очі на взгір'я, що тяглося понад домами, – щось біле майнуло між кущами ліщини.

То була Зося. В одну мить оббіг він поза дворами і наздогнав її на зеленому взгір'ї. Щоб одсапатись трохи, зайшов він за кущі і почав стиха ходити по горі, ніби оглядаючи чудову околицю, що розстелялася внизу з цілим містом, з домами, хатами, сіножатями, городами. Далі, мов несподівано, зустрівся з Зосею. Вона жахнулась, аж кинулась, вглядівши його перед собою, чи зробила такий вид, ніби жахнулась; а проте швидко оговталась і почала:

– Чи й ви любите гуляти по цих взгір'ях та милуватись виглядами на околиці? – спитала вона його і, не ждучи одповіді, додала, – ой, як я люблю природу! То найліпший час мого життя, як зайду я в тиху долину, в тихий гай, зостанусь сама з моїми думами, моїми мріями або з книжкою та з богом.

– Як мило слухати, що гарна панна та ще й любить те, що найкраще на світі! – сказав Лемішковський.

– Чи бачите той зелений гай на долині? Там є криниця, там є каміння, там повно квіток. Мій боже! – промовила Зося тоненьким голоском, згорнувши руки, як до молитви, і підіймаючи очі до неба: – Яке там чудове місце! Там птиці цілими хорами виспівують концерти, там травиця зеленіє… Ох! які солодісінькі години перебуваю я, сидячи там в самотині або гуляючи ранком, а часом ввечері!

– Тепер і я буду любити те місце, де ваша біла ніжка покинула слідочок.

Так розмовляючи, Лемішковський геть-геть провів Зосю, трохи не до господи її тата.

Вернувшись додому, Яким застав чималий гурт гостей у свого батька. На завтра лагодився ярмарок у близькому містечку. До Лемішки заїхав, прямуючи туди, брат у перших із жінкою; та заїхало двоє міщан приятелів з недалекого міста, та завернули два мужики-крепаки із жінками, давні знайомі, що Лемішка, ярмаркуючи по повіті, часом попасав в їх коні.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: