Причепа – Iван Нечуй-Левицький

Яким довго не приходив з церкви. Треба було ждати його з обідом. Лемішка сидів насупившись. Він давно почав прикмічати, що син не поважає ні його, ні матері, дивиться на їх згорда, зневажає їх просту мову, цурається їх при людях, хоч дома на самоті ще сяк-так обходиться з ними.

– Давай лиш, стара, по чарці! – промовив Лемішка, – вітай гостей! Доки ж нам ждати нашого панича!

Гості випили по чарці і розговорились. Молодиці зацокотіли про свої хатні справи. Чоловіки балакали про ярмарок. Коли це двері одчинились, і на порозі з'явивсь Яким. Він окинув здивованим оком усіх гостей, не здіймаючи картуза, стоячи на порозі і держачись за клямку.

Просимо до хати! не лякайся! – сказав Лемішка. – Не вовки! не з'їмо!

Син скинув картуза, вступив у хату. Його панське убрання і біле лице дуже одрізняли його од чоловіків і молодиць. Він насилу гордовито привітався до гостей своїм звичаєм по-московській.

Леміщин родич Охрім, високий і плечистий міщанин, сміливо підступив до його і тричі поцілувався з ним. Другі гості, як знайомі, підходили до його і цілувались з ним усі, навіть молодиці.

Лемішковський очевидячки з досадою і навіть з огидою одбував той простий, але щирий звичай привітання.

– В наших краях давно час обідати, – промовив батько.

Посідали гості за стіл, а Яким майнув у кімнату й довгенько не виходив до гостей. Зоставлене йому місце за столом дожидало його.

– Просимо, сину, обідати! – гукнув батько якось з досадою. – Іди хоч посидь з нами, коли після панського балу не хочеш їсти.

Яким вийшов і сів коло дядька. Гості мовчали, сподіваючись розумного слова од чоловіка вченого.

– Як же вас, небоже, господь милує? як живете? – спитав його дядько Охрім.

– Так, як бачите, – промовив Яким, похнюпившись у тарілку.

– А наші синки дуже нудьгують за вами, – додала весела Охрімова жінка. – Все згадують про вас, а теперечки, якби побачили вас, то й, певно б, не впізнали.

Яким нічого не говорив, – їв мовчки, що йому мати присовувала.

– Мій Василько і сьогодні згадував за вас, – зацокотіла весела дядина. – Вже й виріс, а такий тобі пам'ятливий, що й господи! І досі все пам'ятає, як ви було приїжджали до нас у гості з татом своїм, як годувала вас наша покійниця мати горішками та медяниками, як ви було пустуєте з нашими хлопцями. А ви, мабуть, вже позабували про те в школах? Чи пам'ятаєте, як ви з нашим Васильком влізли у город та нарвали повнісінькі пазушки огірків-пуп'янків з огудинням, та ще й принесли нашій матері ніби гостинця? Не знали старі, чи сміятись, чи досадувати!

Яким не знать чого почервонів.

– І наша Варка Макотрусівна, таки колись ваша сусіда, що вийшла заміж у наше село, – озвалась одна молодиця, – й досі згадує про вас. Каже, що бачила вас недавно на ярмарку, та не насмілилась підступити. А колись, каже, ви так з ними вигравали у хрещика та в киці-баби! їй-богу, й тепер все згадує!

Яким навіть не звернув уваги на її слова й мовчав.

– Чом не одвідаєте коли нас старих? – спитав дядько ласкаво. – Приїхали б коли-небудь, небоже, посиділи б, побалакали б. Ви люди вчені, а ми прості, темні. Ви б нам дещо розказали, а ми ладні послухати доброго слова.

– Коли немає часу, – буркнув Яким. – Я на службі вже.

– Цураєтесь ви нас, як бачу! – одрізала попросту й щиро дядина. – А доки були малим в менших школах, то було і в руку мене цілуєте.

Лемішка сидів насупившись.

– Господь гордим противиться, – промовив батько словами святого письма. – Коли, сину, не хочеш з нами розмовляти й пити, то ми й самі вип'ємо й побалакаємо. Давай, стара, по чарці! Будьмо здорові! Помершим душам царство небесне, а нашим родичам нехай легенько гикнеться!

Чарка пішла навкруги стола. Яким не випив і тим показав очевидячки неповагу до гостей. Гості загомоніли, повеселішали, вже й не обертаючись з розмовою до Якима, і, випивши, почали, як кажуть, «наздогад буряків» судити панича.

– Доки маленькі діти, доги й шанують батька-матір, – сказав дядько Охрім, – а повиростають, то вже й дивляться в ліс. Нащо їм тоді батько й мати?

– Воно, бач, не те! – промовив старий Лемішка. – Поки дитина не вчена, поти й поважає батька-матір. А як закуштує школи, вже й одвертає пику, вже й кирпу гне! І робити не хоче, бо, бач, ручки білі, щоб не зчорніли.

– Їй-богу моєму, правда! – додав селянин. – Дав я оце дочку до школи. Одже ж, песька дитина, тобі вже й до роботи не кидається! Схопиться раненько, зараз миється, прилизується до дзеркальця, каже: треба йти до барині, чи до тієї вчительки.

– Все то преться в пани, аби закуштувало школи, – промовив Лемішка. – Все то лізе на службу до того дворянства. А господарство марнується, бо до його треба догляду; до хазяйства треба хазяйського ока. Недурне ж кажуть, що хазяйським оком худоба сита, або – що руки хату держать. Всім хочеться того панства, неначе не доволі й тих панів на світі!

– А хто ж буде свині пасти, як усі постають панами? – додав один сільський філософ. – Це буде гаразд, як усі вивчаться та покинуть роботу! Хто ж настачить хліба на ту панську голоднечу, коли всі позакладають за спини руки та свистітимуть, ходячи по хаті. А мені здається, що книжка книжкою, а робота роботою. І книжку читай, і богу молись, і до хліба берись! Наш дяк вчений, а снопи на полі верне, як і наш брат, тільки коси йому теліпаються та борідка трясеться. Знов пішла чарка навкруги стола.

– Пошли, боже, нам щастя й здоров'я! помершим чарка, а нам горілка, – приказував Охрім, – нехай нашим ворогам легенько гикнеться, як собака з тину ввірветься!

– Так-то такі – промовив Лемішка. – Ми й небагато вчились, а цілий вік працювали, то й маємо. Хто дбає, той має! Не дуже гонимось за тим панством. Бог знає, як воно далі буде з нашими достатками та засобами. Я таки не дозволив своїй жінці одягатись у сукню. Ходи, було кажу, в спідниці. Бо надівати сукню – чесно, але, якби довелось потім після сукні знов улазити в спідницю, – як би то воно здавалося? А чи мало я знаю, хоч би і в нашому місті, таких, що ходили в тих капелюшах, а тепер і босенькі ходять! Бо, відомо, злидні не за горами.

– Я б зроду-звіку не ходила простоволоса, хоча б ти мене й силував, – обізвалась Леміщиха. – Чи слід же молодиці світити грішним волосом проти божого сонця? І мати моя носила очіпок на голові, і я зав'язуватимусь в чушку вже й до смерті.

– І душа моя ненавидить тих панків-голодранців! – промовив Лемішка. – Останню копійку занапастить, аби здаватись паном. Сьогодні пан, а завтра пропав!

Яким слухав, мало їв і нічого не пив. На всяке питання він одрізував гордовито й по-московській, коротко й звисока. Його вже ніхто не став і займати. Серед компанії свого народу, серед своєї сім'ї він сидів, мов чужісінький чоловік. Московська школа на нашій України багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем'я, од сім'ї, од батька й матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком поглядає на їх! Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої, великої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину, почату поляками, скінчену москалями, щоб зв'язати, що порвала наша недбайливість, та стидка українська байдужість, та ледача недобачливість.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: