Батько ввійшов у свій кабінет. Лемішковський пішов додому. Сестри зостались балакати коло стола. Самовар погас. На столі стояв порозкиданий посуд. В кімнаті всі вікна були поодчинені настіж. На далекому небі червонів, ніби жеврів, вечір. Зелене гілля вишень і груш заглядало в хату. Через поодчинені вікна було видно темносинє небо з ясними зорями. Через усі вікна небо здавалось чудовою завісою, затканою золотими й срібними зірками. Тихий вечір, свіже повітря, краса неба, – все те навівало мрії трьом сестрам, з очей котрих недавно зник чорнобривець-хлопець.
– Пішов же наш гість… певно, жених, – промовила Люцина, – котра ж з вас, сестриці, вибере його собі за жениха?
Менші сестри мовчали.
– І що ж нам з такими женихами? – говорила вона далі. – Це вже не перший такий. Нам що не трапляється, то все півтора людського. Один був і дідич, та бог зна який; другий був і капітан, та голодранець. Цей і гарненький, і молодий, має сяку-таку маєтність, та зате міщанин, коли ще не сірий мужик.
Менші сестри слухали мовчки.
– Як подумаю, що ми такі безщасні, то мене аж жаль бере! – промовляла далі Люцина. – Здається, між нашими поляками і нема таких бідолашних, як ми! Всі наші поляки багатирі, мають багаті землі, ліси, фольварки, повні хліба. Мій боже! що там того добра в наших сусід Зайончковських! В їх економ живе багато краще, ніж ми. Що там на економії корів, гусей, молока, масла! Які там чудові городи, садки! Ох, Єзус, Марія! Не знаю, за віщо нас господь карає! Всі поляки живуть по-панській, мають повний двір слуг, челяді, їздять в каретах. Ой господи! за що ж ти нас так важко караєш!
Пан Пшепшинський сам виїхав на Україну з Польщі. Його дочки родились у Польщі, але зросли на Україні, і тут вони втягли з матернім молоком і благодатним повітрям нашої землі шляхетський погляд, що ніби кожний поляк повинен бути паном, багатим, значним, мати землі й ліси. Паннам, котрі зроду і не бачили польського мужика, і в голову не приходило, що на світі є поляки – не пани, а просто-таки мужики, в сіряках, в простих чоботях, котрі так само роблять і бідують, як і наші українські селяни. Дурненьким паннам здавалось, що сам бог споконвіку призначив полякам панство, держави, розкіш, просвіту, а українцям – мужицтво, нужду, сіру свиту, мазані дьогтем чоботи та неписьменність.
– Нам зосталась одна надія – вернути втрачену долю, – прикинула Люцина, – вийти заміж за багатих людей. Ох! розкіш, розкіш! як я тебе люблю! Ох! панство, панство, моя золота мрія! Рузю, як би ти себе обставила, бувши багатою панією? – спитала Люцина.
– Та вже б обставила себе не погано, – одказала Рузя. – В мене була б гарна велика зала з рожевою мебіллю, з дзеркалами. Свою опочивальню я б убрала, як квіточку! Над вікнами, над ліжком я повішала б тонесенькі рожеві завіси. До завіс, до рожевого шовкового укривала я попришивала б тонесеньке кружево, як павутиння. Над ліжком, і під ліжком, і скрізь по світлицях я розіслала б килими, обвішала б стіни, обставила б столи й вікна всякими квітками і мармуровими статуями. Квітки й мармор, рожевий і білий кольор, то моя принада. Мій боже! якби моя воля, я б з половини свого дому зробила б оранжерею або й зимовий садок, де б взимку до самої весни цвіли – не переставали всякі квітки… А в тій оранжереї на першому місці, в самім кінці найкращої алеї зеленого дерева, я б поставила вівтарик матки боскої, ввесь у марморі й золоті, обвішаний трояндами й леліями. По алеї я послала б квітчастий килим і приходила б туди кожнісінький ранок бесідувати з богом…
– А я не маю потягу до твоєї дуже вже поетичної обстави… – одказала Люцина. – Квітки, та квітки, та й ще квітки… Я воліла б собі збудувати принаймні три великі зали, – довгу, квадратову й круглу. І як би я їх прибрала! Я туди впакувала б все багатство вподоби, розкоші. Одна зала в мене була б блакитна, як небо, з зорями-цятками на стелі, друга, як рай, біла з золотом, а третя червона, як пекло. В білій залі я поставила б мебіль з покриттям лиснючим, золотуватим, ніби до матерії поприставав промінь літнього сонця. Щоб мені вікна були довгі й широкі! Щоб мені дзеркала були на всю стіну, столи мармурові, канделябри срібні; щоб мені скрізь блищало й лисніло по світлицях і на слугах! Я люблю багато блиску, світу, багато простору.
Люцина аж ногою тупнула, ніби викликаючи якогось духа чарівничого, ладного їй служити в її мріях та вередах.
Зося мовчала й слухала. Старші сестри мали її за недорослу дівчину, хоч вона лічила сама собі вже сливе дев'ятнадцять років. Невважаючи на теє, вона тільки рік передніше скинула дитячу одежу, куценьку сукню. Вона все слухала розмову старших сестер і, як та бджола, збирала з квіток мрій своїх сестер найсмачніший мед. Їй, сказати правду, заманулось і багатих покоїв, обмальованих палкою фантазією Люцини, і багатих оранжерей з образом матки боскої.
– Яких би ти суконь понашивала собі, Рузю? – спитала Люцина.
– Я б собі пошила білу атласову сукню, а стан обшила б золотою сіткою. По сукні я розкидала б рожеві банти, – одказала Рузя.
– То й була б схожа на ксьондза. А я люблю оксамит! Єзус, Марія! Яких би я собі суконь понашивала з оксамиту! А по гарній сукні я ладна розсипати ясні зорі. На голову я б наділа брильянтову діадему. Я люблю убір поважний, королівський. Яка б з мене королева вийшла, коли б мене доля була кинула в рід королівський! Коли б хоч в театрі трапилось хоч раз на віку вийти в ролі цариці або будлі-якої коронованої княгині. Як би мені це убрання прияличало! А то… Ет! Не живемо тут, а тільки животіємо та чевріємо.
Люцина встала і поважно пройшлась по хаті.
– А ти, серце Зосю, мабуть, мариш про тирольські пастухівські спіднички та солом'яні брилики? – спитала в Зосі Люцина.
Зося засміялась. Не в пастухівському брилику вона бігала на скелі, щоб зачепити Якима. Всі мрії старших сестер передумала вона ще либонь років зо три передніше. Її фантазія й межі не знала!
– Як би я хотіла жити в великому розкішному місті, щоб можна було щодня по магазинах, по улицях нагодувати свої очі розкішними матеріями, сріблом та злотом, бровами й очима і вусами гарних молодців! – промовила Люцина.
– А на мене, – промовила Рузя, – то я б тільки взимку жила в місті, а літом доконче на селі, десь в густому лісі, в зеленому садку, над річкою.
– Ет! не люблю я лісової вовчої та лисичої компанії. Я б і влітку не виїжджала з міста. Бо в великому місті і влітку ввечері приємно пройтись по улиці. А потім я поїхала б у театр, заняла б ложу, гордо, гордо обвела б очима ті місця, де сидять дами, ласкаво й прихильно подивилась і на партер, де сидять пани та паничі…
Люцина показувала, як би вона обвела театр гордовитими й ласкавими очима.
– Ой світе великий, панський, блискучий! Як до тебе лине вся моя душа! – промовила Люцина, важко зітхнувши.
Зося аж зачервонілась од палкої розмови сестри, її груди хвилювалися бажанням досягти до того, про що марила сестра.
– А теперечки ми марно тратим літа наші молоді, дівочі в цьому паскудному місті, – промовила Люцина. – Літа минають, час пливе, час дорогий, бо молодий, коли тільки й можна б пожити на світі! Занидіємо ми, зачевріємо тут в глушині.
– Так-то, Люцино! так! – додала Рузя. – Тепер тільки й мило нагулятись у зеленому садочку, наслухатись пташиного щебетання. Тепер тільки з милим і спів пташиний був би милішим, і сад здавався б зеленішим.
– Яка ти чудна, Рузю! – крикнула Люцина. – Їй-богу, ти чудна з твоїми садками та пташками! В цім паскуднім місті нема з ким й побалакати по-людській. Все простота, міщани та якісь писарці з московською мовою. Господи! як важко бути людині найрозумнішою од усіх! Як недобре, коли стоїш вище за всіх. От і цей міщанчук! Піди за його заміж! Яке життя він тобі дасть? Сам змоскалений писар; батько й мати прості міщани, балакають по-українській, по-хлопській. Ніхто й слова польського не тямить. Несамохіть і сама станеш такою, як і та сім'я. А поки ж то повернеш її на польський лад, вивчиш її говорити по-польській, трохи її обітреш! Чимало води втече для такої, хоч і високої, але не дуже веселої місії задля молодої панни, тієї місії, що більш з руки якомусь францишканові… Ет!