Люцина задумалась і позіхнула, за нею позіхнула Рузя, а потім і Зося.
– Час до постелі, – сказала Люцина. – Коли б хоч приснилося те, про що ми тільки що оце марили!
VII
Через тиждень, в неділю вранці, Лемішковський убрався в свій писарський фрак, надів найтоншу сорочку, купив навіть нові білі рукавички і пішов з візитом до станового. Панни, знать, його сподівались, бо повбирались в гарні легесенькі літні сукні, простенько, але дуже до лиця. Старші сестри порозпускали по плечах свої розкішні коси, мов ті гриви, і, скільки мога, постягували свої стани, щоб здаватись і тоненькими, і молоденькими. Раннім, церемонним візитом Яким дуже піддержав свою репутацію, як людина, що таки тямить заведені скрізь звичаї.
Сам батько привітав Якима дуже ласкаво, стиснув його руки, навіть обняв і тричі цмокнув в щоку, запрошуючи до себе в гості. Всі посідали і почали балакати про звичайні пусті речі. Лемішковський, убраний в чисту нову одежу, в білих комірчиках, дуже пристаючих до лиця чорнявим людям, вразив панночок своєю оригінальною красою українського типа, що виходить з-поміж народу, шляхетніє од цивілізації й приймає форми і здорові, міцні, і разом з тим спанілі, делікатні. Біле рум'яне Якимове лице, чорні очі, обведені чорними віями та віками, цупкими, як ріг, рука, жилава й чиста, з блискучими міцними, як сталь, нігтями; його щоки здорові, припалі пушком, його волос, шерсткий, як дріт, – вся його постать, міцна й ніжна, тхнула здоров'ям селянина, чистотою і делікатністю панською. Побіч тих тонконогих, як журавлі, панків, Яким скинувсь або на волоха, або на грека і цією одличкою од панків одразу зачарував усіх трьох сестер. Панни вставали, бігали, сідали і знов чогось вставали, вертіли головами й хвостами суконь, чогось шептались, червоніли і не відали, як ступити, як сісти.
Щасливий і веселий вертавсь Яким додому, проведений ласкаво хазяїном і гарячими, поглядами дівочих очей. Дорогою якось випадком він всунув руку в кишеню свого пальта. Там зашелестіли папірці. З великою цікавістю він розгорнув папірці. Їх було аж три. В однім було написано:
«Сьогодні ввечері жду в тім самім яру, де ми гуляли в неділю. Там стримить під горою найбільший камінь, з гострим верхом, високо над кущами. Там ждатиму!»
В другому папірці, такому ж тонесенькому, було написано:
«Сьогодні надвечори я буду в знайомім нам обом яру. Там є найкраще місце. Його не довго шукати. Там зелені липи обступили круглий камінь, посхилялись над ним зеленими гілками. Там тиша і поетична темрява. Кругом квітки, а на дереві щебечуть пташки. Там, там, серед краси того місця, серед пахощів гайових квіток і співу пташиного, побачимось незабаром».
Яким розгорнув третій папірець, простий, навіть оддертий на швидку руку. Там було написано:
«Сьогодні надвечір гулятиму коло криниці, де ми недавно стрічалися, буду сидіти на тім самім камені, де ми сиділи в неділю…»
По кокетливих папірцях, налитих пахощами, по самих словах записок, Яким зразу вгадав, що першу записку писала Люцина, другу – Рузя, а третю – Зося.
Надвечір Яким уже прямував до криниці на яр, навіть не наважившись шукати других сестер десь між камінням та липами. Усю дорогу з його думки не зникав вид причепливих старших сестер, які так нецеремонно лізли до його з непроханим коханням. По всьому було знать, що дохожалим паннам, нудьгуючим в малому місті, була не первинка затягувати паничів до яру й оповіщати їм про своє кохання. А Зося? якою вона простою і молоденькою дівчиною здавалась йому! І чи не мала ж вона рації написати до його після щирої розмови з ним? Який би він був щасливий, коли б вона хоча слівцем натякнула про своє кохання!
На старому місті, коло криниці, Яким знайшов Зосю. Він не помиливсь.
Вузісінькою стежкою пішов він з нею між густими липами та кленами, між зеленим листом бузини та калини. Зося то червоніла, то блідла. І яка вона здавалась йому тиха, спокійна, як дитина, в міру весела, в міру поважна!
Щиро і настіж Яким розгорнув перед нею всю свою душу, свої думи, розказав про свою службу, про свої надії, про своє життя, навіть не посоромився розказати про своїх батьків, простих міщан, про свою добру матір і крутого батька. На решті розмови, тоді як сонце погасало і обзолотило цілий яр червоним полум'ям, він розказав про своє кохання, випитав про любов до його і натякнув про свою надію на їх сватання. Зося зблідла; вона не сподівалась так швидко почути його останнє слово, просила трохи заждати, передніше спитати батька. Одначе дала йому надію…
Веселий і щасливий, Яким вів Зосю під руку додому. А тимчасом Люцина й Рузя, сидячи в своїх місцях між кущами, мали певну надію, що молодий хлопець ніколи не поцурається таких ласощів, як дівоче кохання. Вони вже знали те по власному досвідові, і кожна з великою нетерплячкою ждала Якима. Вже почало смеркатись, а панич не приходив. Люцина почала сердитись, а Рузя похилила голову, не слухаючи навіть пташиного щебетання. Вже добре-таки стемніло. Люцина почала навісніти. Рузю почав брати страх. Для її полохливої фантазії здавалося, що розбишаки шелестять за кущами, що зеленоокі русалки, рогаті дідьки витріщають на неї очі з зеленого листу. Рузя, дуже полохлива зроду, непоетично стрибнула з каміння, прожогом полетіла через сіножать і трохи не загрузла на мочарі, натрапивши на його. Як птиця, вилинула вона на стежку з-за кущів і стикнулась несподівано з Люциною, котра повагом чвалала додому люта-прелюта.
Зрозумівши одна одну, не промовивши й слова, пішли вони на гору. Коли – зирк! – поперед їх ішов Яким попід руку з Зосею. Назирцем та навздогінці за ними пішли вони до самого дому і зараз побігли до батька жалітись.
– Чи ви пак, папо, знаєте, що таке зробилось? – промовила Люцина до батька, бліда, як смерть.
– Чи ви, папо, ждали такого? – підхопила Рузя, червона, як рак.
– Що таке? що? говоріть-бо, ради бога, не мучте мене! – одказав батько, сам трясучись, немовби ним пропасниця трясла. Його чорне сумління часто полохало його таки добре.
– Вона! така мала! і таке робити! – запищали обидві сестри, трохи не скрегочучи зубами. В батька од серця одлягло.
– Ще в дитячих штанцях, а вже водиться по ярах в чужим паничем! – крикнула Рузя через сльози, кидаючись на батька.
– Говоріть-бо як слід або йдіть собі! – крикнув становий, вже сердячись на бабів, як він звав своїх дочок.
– Ми, папо, застали Зосю в яру одну з Лемішковським! – крикнула Люцина.
– Вона йшла з ним попід руки! – крикнула Рузя.
– Він навіть обнімав її! – додала знов Люцина, маюча себе за матір нібибто маленькій сестрі.
– О! так то погано! – крикнув батько, розгнівавшись. – То він у мене повинен зараз оженитись із Зосею!
Сестри стали, як укопані. Чого вже, чого, а цього їм дуже не бажалось, щоб через Зосю втратити жениха, гарного, молодого й небідного, хоч і міщанина.
– То так, папо? – крикнула Люцина.
– То так? – промовила Рузя.
– А то ж як! хіба нехай і її люди обносять та ославлюють, як і вас ославили! А що мені з того, що ви всі три посивієте на пні? Нехай іде! «З богом, Парасю, коли люди трапляються!» – як наші хлопи кажуть.
Сестри мовчки вийшли з батькової хати і вернулись до світлиці, де сиділа Зося коло вікна.
Обпершись ліктем об одвірок і втупивши очі в далеке полум'яне небо, дала вона волю думам про свою розмову з Лемшіковським.
– То так, Зосю? – промовила саркастично Люцина, цідячи слово за словом.
– То ти вже пустилася на амури? – крикнула Рузя, співом протягуючи мову.
– Ій-богу, добре!
– Ні бога не боїшся, ні людей не соромишся!
– Чого вам од мене треба? – спитала їх Зося і при своїх словах так сміливо подивилась їм у вічі, що сестри і здивувались, і знавісніли.
Непідхильність Зосі в сім'ї, як найменшої сестри, була їм дуже досадна.
Мати вмерла давно, ще як вони усі були невеличкими.
Старші сестри не були їй рівнею, бо вона й зазнала їх вже дорослими. В сім'ї її всі звали дитиною тоді, як вона була вже дівчиною, а дівчиною звали тоді, як вона була вже панною і навіть стала на порі. Вона мусила слухати старших сестер, як опікунок; при людях мовчати тоді, як вони розмовляли; слухати їх загаду, носити перешиту одежу з їх плечей. Розумна зроду, тиха недоброхіть, вона терпіла свою долю, не жалілась нікому, але зате ж зненавиділа сестер. І їй прийшов час кохання, а сестри заступали їй дорогу, силуючи ждати черги, коли серце черги не жде. Тимчасом вона вбирала в себе, силою своєї молодої вдачі, всі думи й мрії дохожалих сестер, які їй доводилось переслухати довгими зимніми вечорами; вибирала, що варто було вибрати по власному серцю, прикладаючи ще й свої молоді надії. Маючи вже певне слово Лемішковського, вона зрозуміла, що вже виходить й визволяється з опіки старших сестер.