– Коли ж, батьки, назначите весілля? – спитав один староста з урядників.
– Про мене, хоч і в першу неділю, – одказав весело становий.
– Але ж, пане свату, наша кімната ще не добудована, – обізвався Лемішка. – Голубенят ми вивели, а гніздечка та кубелечка не звили, – додав Лемішка іронічно.
– Е! чи то їм тепер в думці ваша кімната! – промовив становий. – Ми вже, старі, позабували, як женились. Чи правду я кажу, пані свахо? – обернувся він до Лемішихи.
– Через місяць гніздечко молодим, надісь, буде звите, а ви, свату, тимчасом наготуєте скриню й перину нашій княгині, – сказав Лемішка.
– Годі вже тобі, старий, допевнятись! – сказала Леміщиха. – Нам треба доброї дочки, а синові вірної дружини. А про скриню байдуже! Я про це таки зусім не дбаю.
– Так, моя свашко, так! Свята правда! – сказав становий, осміхаючись. – Недурно співають у пісні, що «воли та корови – все те поздихає, а біле личко, чорні брови – повік не злиняє!» Ой, пане свату! Давно те діялось, як ми бралися та вінчалися!
Пізненько вже хазяїн випровадив гостей і молодого далеко за двір, цілуючись та обнімаючись.
– Поздоровляю тебе, Зосю! – промовив становий, вернувшись з дочками до хати. – От ти тепер вже пані Лемішковська! Коли правду сказати, то прізвище не дуже лепське, але що ж маємо робити, коли краще не трапляється в цій глушині! Сядьмо ж тепер, мої дочки милі, та порадимось про весілля. Люцино! ти моя старша дитина, ти в нас хазяйка та й порадниця. Що нам діяти з весіллям? Як нам обійтись з Лемішками і їх міщанським родом? Чи кликати їх на весілля, чи ні? Та-же ж у старого Лемішки є брат, а в того брата є жінка й діти. Є в їх ще й більше родини. Все то люд простий, міщанський: жінки позавірчувані хустками чи намітками, чоловіки в чекменях чи в жупанах. А нам треба ж кликати на весілля сусідніх знайомих дідичів і багатих і просвічених поляків. Аж мене страх бере, як тільки подумаю, що скажуть наші знайомі пани, лицем до лиця стрівши таку громаду в моєму домі!
– І бог з ним, з тим родом Лемішок! – одказала Люцина. – Нам не доведеться з ними жити і брататись. Коли вже таке діло скоїлось, то попросимо тільки Лемішку з жінкою та й годі. Засадимо їх десь у куточку, щоб не дуже було видко. За молодого не сором. Він панич хоч куди.
Зося чула, як говорили про батьків її жениха, і байдужність виявлялася на її лиці, неначе мова мовилась про якихсь наймитів або наймичок.
– То й добре радиш, Люцинко, – одказав батько, – а все-таки наші пани й панни, певно, крутитимуть носами… Було б найлучче, якби пішла поголоска, що буцімто Яким викрав Зосю з мого дому і повінчався десь на селі… Потім вони приїхали б до мене… я б ніби простив за цей вчинок молодим і поблагословив їх. От і обійшлося б і без весілля. А тепер вже трохи пізно. Треба справляти весілля і поневолі знеславити себе й свою сім'ю. Ох! горе, горе на світі! І тут гаряче – і там боляче!
Становий важко зітхнув, а за ним дочки.
– Вам-то, тату, нічого! – промовила Люцина. – А нам же то, нам! Як люди подивляться на нас, на Зосю? Чи будуть потім пускати нас у свої салони, чи одкаснуться од нас, як од зачумлених?
На очах усіх дочок виступили сльози. Зося впала на плече Люпини і заридала. День заручин Зосиних з Лемішковським скінчився смутком і навіть слізьми.
Швидко збудували кімнату позад Леміщиної хати; швидко висохла вона на гарячому спасівчаному сонці. Гарненька, просторна, чепурно прибрана та весела, на помості, кімната стояла вікнами в садок. Під вікнами розстелялася зелена травиця. Поблизу стояли старі вишні. Через тиждень після посвячіння оповістили в церкві про вінчання Якима з Зосею.
Перед другою пречистою становий розіслав білети до знайомих, запрошуючи їх на весілля своєї найменшої дочки Зосі.
В неділю надвечір почали з'їжджатись гості на весілля.
В одчинені вікна станового заглядало сонце згасаючими червоними проміннями і освічувало рядок панянок у веселих білих і рожевих сукнях, що сиділи рядком попіл стінами. Міські паничі й панки то сиділи, то стояли гуртом коло порога і в кутках. Всі мовчали і поглядали на двері до другої кімнати, де сестри й подруги вбирали Зосю до вінця. Коло стола з образами, хлібом і сіллю сидів старий Лемішка з жінкою. Між панянськими сукнями й вінками, між фраками й сіртуками дуже видавався простий убір Лемішок: суконний синій жупан старого батька і шовкова хустка на голові та юбка його жінки, а ще більше од того, що вони тільки вдвох були в міщанській простій одежі. Молодий сидів між паничами в кутку і не зводив очей з дверей, звідкіль мав вилинути його янгол і покликати його до вінця. Всі мовчали і ждали, вряди-годи перемовляючись кількома слівцями.
Коли це обидві половинки дверей одчинились. Червоне проміння, що лежало на білих дверях, полягло через двері в другу кімнату, впало ніби золотим килимом під ноги молодої, обсипало поділ білої сукні, білі черевички і подало одлиск на її лице, на білий вінок з троянд, на тонкий серпанок, що спадав з її ясних, золотих кучерів і окривав її білі плечі, тонкий стан, огортав сливе всю її постать до самого долу. Легенько вона сперлась на руку боярина. Лице її здавалось трохи втомленим; рум'янець виступав на щоках. Вії були спущені. Вся вона, легка, тонка, в тонкому, як пух, білому убранні, здавалась безтільним духом, котрий тихо линув на білих хмарах по повітрі під промінням сонця.
Зараз за молодою вийшли старші сестри. Розкіш їх рожевих суконь і білих вінків була не гірша од убрання молодої. Їх здоровий, повний вид, їх білі, пухкі, одслонені плечі притягували до себе очі своєю дуже вже матеріальною красою.
При виході молодої всі в одну мить піднялися з місця. Леміщиха трохи не крикнула, як побачила Зосю в гарнім убранні молодої. Навіть в старого Лемішки серце трохи затремтіло і прихилилось до невістки. Гордовито зирнув він на людей, як його чорнобривий син приступив до Зосі і разом з нею попрямував до покутя до образів. Малий, сухорлявий, лисий становий взяв у руки образ і перехрестив молодих католицьким хрестом. Потім поблагословила молодих якась родичка замість матері, котра материнувала на весіллі. Лемішка, роблячи своєю огрядною постаттю й зростом велику супротилежність з дрібним становим, перехрестив молодих православним хрестом. Дійшла черга і до Леміщихи. Сміливо й голосно промовила вона крізь сльози прості народні приказки, і голосно рознеслося українське слово по хатах, скрививши сміхом не один польський рот. Молода і її сестри засоромились і чогось аж почервоніли од сорому. Деякі польки затулялись хусточками, деякі ляшки одхиляли голови й ховались поза спинами… Де ж пак! Леміщиха благословила молодих попросту, ніби проста українська молодиця!
Пізно вернулися з церкви, вже при світлі. Лакеї в білих рукавичках розносили чарки з шампанським, котре в наших повітових містах схоже більше на поганий квас або на якусь джумигу, бо його роблять жидки в себе в льохах. Всі привітали і поздоровляли молодих і станового. До чарок Лемішки й Леміщихи з гостей не доторкувався жадний поляк з перевертнів, жадний дідич, окрім сестер молодої, котрі зробили ту церемонію з якимсь химерним та робленим поклоном…
Ще вся сім'я стояла й сиділа коло стола з образами, ще всі пили чай, як надворі загуркотіли колеса завальних екіпажів. На весілля з'їжджались сусідні дідичи, поляки-пани. Одчинилися двері. В світлицю вступив високий, тонкий пан, держачи під руку рудоволосу панію, убрану в багату сукню. На її руках, на шиї блищало золото. На грудях у пана теліпався золотий важкий ланцюжок. Усі розступились перед гістьми. Хазяїн побіг до їх назустріч. Пан і пані почали поздоровляти молодих і станового. Рудоброва пані очевидячки придивлялась до Якима і милувалась гарним, здоровим його видом. Коли ненароком звернула вона увагу на старих Лемішок, котрі сиділи тутечки ж рядком… Пані так жахнулась, аж одскочила, аж скривилась, ніби вкололась або опеклась… Міщанський жупан, просте убрання Леміщихи в тім салоні, куди вона приїхала на вечір, так її зачудували, ніби вона побачила тут між людьми ведмедів. Одначе те жахання її трохи засоромило. Вона стояла ні в сих ні в тих, поки не взяв її під руку чоловік і не повів до другої гостинної.