Причепа – Iван Нечуй-Левицький

– Чом же не піти з тим, кого я люблю, і, як я впевнилась, з тим, хто мене любить?

– Одна? Сама?

– Як же сама, коли ви обидві ганяли за нами слідком? – промовила Зося, чудно зареготавшись.

– Нема тобі й сорому! ти шкодиш і нашій добрій славі.

– Нікуди вже шкодити! А за себе не боюсь, бо я ходила з женихом.

Сестри опустили руки, наче на їх хто линув холодною водою.

– В нас і весілля швидко буде.

Сестри, зітхнувши важко, вийшли з кімнати. Через кільки неділь Яким почав присватуватись, а потім спитав Пшепшинського. Становий поблагословив його на радощах обома руками, додавши, що од його жадної притичини не буде, аби тільки дочка згодилась. Лемішковський просив дозволу заслати старостів, а становий обіцяв зайти до старого Лемішки, щоб поговорити про прийдешню долю своїх дітей.

Того ж таки дня за чаєм ввечері Пшепшинський мав довгу розмову з своїми дочками, варту, щоб її послухати.

Старші сестри вже вгамувались, притихли і були дуже вважливі до Зоса. Люцина ласкаво промовляла до неї, подаючи їй чай. Рузя подала їй сухарчики на тарілці. Сам батько присунув до неї мисочку з варенням. Одна Зося не змінилась ні кришки. Така ж спокійна, тиха, задумана сиділа вона і тепер коло столу, як і передніше.

– Так оце, Зосю, – почав батько, – ти вже нас швидко покинеш, підеш в чужу сім'ю, між чужі люди. Ніяково тобі буде звикати до чужої хати, та ще такій молодій.

– Та ще й до таких людей, якихсь міщан та перепічайок чи перекупок. То не мала буде для тебе жертва. Не знаю, чи по твоїй спроможності буде вона? – спитала Люцина.

– По моїй силі й спроможності, – промовила спокійно Зося.

– Лемішка багатий, – говорив далі батько. – Якби його струснути, то посипалось би багато карбованців. Одна держава: грунт, сад, хата, млин коштує не одну тисячу карбованців. А окрім того – він і не без копійки в кишені.

– Ох, який же сад в його гарний! яке дерево велике! які яблука! І справді наче рай! – сказала Рузя. – А місцина грунту – на взгір'ї, над водою! Як намальована! Там завжди чути, як вода шумить під млиновими колесами.

– Все те добре при чому іншому, моя сеструню, – одказала задумана Зося.

– Якби на мене, – сказала Люцина, – я б зроду не пішла в таку сім'ю, просту, мужицьку.

– Все те нічого, моя кохана! і простота нічого, – промовив батько, – тільки горе, що вони не шляхетського роду! Є ж на світі багато й наших поляків і бідненьких, і простеньких, але ж вони природні шляхтичі, з батьків, з дідів, з прадідів. В їх, бачиш, вже кров інша, панська, що не тхне дьогтем та смолою.

– Лемішковський, папо, з університету, – озвалась за жениха Зося, – він людина з розумом й хистом, заслужить чин, матиме й дворянство.

– Ти, Зосю, далебі, багато розумніша й практичніша, ніж я думав до цього часу, – сказав батько, сміючись. – Правда твоя, що він дослужиться до чина, певно й до дворянства, але ж його батько й мати міщани, та ще й, надісь, довго житимуть. А коли б і померли, то пам'ять про їх не швидко помре. Всі тутечки знають, що Лемішка торгував худобою, а його жінка була перекупкою, як жидівка. А вже наші поляки, наші знайомі сусіди-дідичи всі одкаснуться од тебе, не приймугь тебе за рівню…

Всі почервоніли. Зося сиділа червона, як жар. В очах Люцини засвітився гнів, в очах в Рузі виступили сльози. Батько сидів засмучений…

– І бог святий знає, чому воно нам не ведеться! – говорив далі батько. – Здається, вже нам от і жених трапився, і гарний, і розумний, і моторний, і навіть вчився трохи в університеті, а все-таки справа йде якось не по-людській! Молода ти дуже, кохана Зосю! І не знаю я, чи розумієш ти, як себе поставити в твоїй новій сім'ї, в твоєму новому житті!

Батько похнюпив голову. Всі мовчали.

– Ти католичка, – говорив батько далі, – але ваших дітей похрестять по-московській. – Знаю, папочко, – відказала Зося. – Але під московською покривкою можна розвернути щиро-польський дух. Моя сім'я, тату, буде польська, як би її там не охрестили.

– Ти розумна дитина, хоч і молоденька, – сказав батько, цілуючи її в чоло. – А поки що ти переверни Якима на поляка. Він обмоскалився в школі, базікає по-московській, вдає з себе ніби москаля. Але все те дурниця! Українську вдачу я добре постеріг. Все це москальство лежить на їх, як на волі сідло; все те – вовча шкура, котра ніяк не приросте до українського тіла. Тільки роби діло помалесеньку, потихесеньку, щоб він не розшолопав; бо як розчовпе, так тоді пропаще діло! Мужик – то вже гадюка, як кажуть жидки! З письменними дурнями багато легша справа!

– Цю справу, папочко, зоставте здатності жіночій, нашому хисту, – промовила Зося.

– О польська женщина! – додала Люцина, підіймаючи вгору свої гарні очі, – чого вона не зробить! чого вона не досягне ласкою, підлесливістю й коханням!

– З батьками Якимовими тобі треба обходитись ласкаво, не дуже гордувати ними, – навчав батько, – не змагайсь з ними, нічого не вимагай зайвого, навіть не справдовуйся, бо старий цього не любить. Це запекла людина.

– Мій боже! – крикнула Люцина. – Та вони ж мужики! та в їх же збираються родичі, гості такі ж прості, як і вони! Та вони ж п'ють горілку! Велика твоя жертва, Зосю!

– А хіба ж і ми не п'ємо горілки? – сказав батько. – Хто її на світі не п'є. Її п'ють і пани, й мужики, і царі, і князі, і біскупи: це світова річ.

– Ти, Зосю, не живи вкупі з старими, – радила Рузя. – Я, на твоєму місці, зараз би одрізнилась од їх: найняла б собі гарнісіньку, малісіньку квартиру, з гарним садочком, і жила б там собі, а старих я покинула б таки зараз.

– І втратила б спадщину, – одказала рівним голосом Зося. – Од гостей Леміщиних можна будлі-де сховатись, а тим-часом колись прийде й мій час.

Зося вже давно збудувала в своїх думках план прийдешнього життя з Лемішковським. Облишити чоловіка і свою сім'ю, загарбати спадок од старого Лемішки, перевести все на чисті гроші, потім їхати в Київ або до Одеси і шукати в великому місті будлі-якої служби своєму чоловікові – то був її план! Вже їй уявлялась прийдешність щасливого життя в великому місті; вже вона ніби бачила перед собою багатий салон з багатою мебіллю, критою оксамитом, бали, театр, оперу, баскі коні, пишне убрання, до котрого такі охочі польки. Не маючи потреби в жадній пораді, вона трохи не сміялась з батька, з сестер, котрі наводили її, молоденьку, на добру путь.

Тим часом, як сім'я Пшепшинських переводила на гроші Леміщину маєтність і бажала якнайшвидше заспівати йому «Вічную пам'ять», – того ж вечора в Лемішки йшла така ж цікава розмова.

– А що, тату й мамо! – промовив Яким до старих, – благословіть мені під вінець стати. Я хочу сватів слати.

– До кого, сину? – спитала мати.

– До Зосі, найменшої дочки нашого станового.

– Я вгадувала те давно, отже і вгадала! – сказала весело мати. – Кращої од неї нема на цілісіньке місто, та й не тільки на одно наше місто!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: