Зося осміхалась, дивлячись йому в вічі з невимовною любов'ю.
– За це я тебе поцілую, – промовила вона.
– Моя мила, моя кохана! Для тебе я ладен стати, чим тільки хочеш! Чини з мене, що твоя любов скаже! Бо я для тебе животію й дишу, працюю і на чин служу.
– Як ти мило промовляєш про своє кохання! – сказала вона. – Ще ж воно буде краще, як ти скажеш оце все по-польській.
Яким чинив її волю.
– А бач, я тебе слухаю! Бий мене, я й тоді нічого не скажу. Чом же не похилитись під таку білу руку!
Яким взяв її пухку руку і почав ляпати себе по щоці, спочатку стиха, а потім дужче й дужче, неначе пробував, чи довго витерпить-то він таку муку од її руки. Яким вдарив її рукою по своїй щоці так, що аж Зося закричала, вхопивши пальці другою рукою.
– Ну! скуби мене за чуб, – промовив Яким, загорнувши її руки в свої кучері.
Зося, жартуючи, таки добре цуприкувала за його патли…
Яким тільки осміхавсь. Все те одначе очевидячки бавило й тішило Зосю.
– Я вже старий, Зосю! навряд я вивчусь по-польській. А як будуть у нас дітки, то гляди, вивчи їх по-польській, а я по-московській! Добре?
– Ні! я краще вивчу їх тільки по-польській. Доволі й того, що їх школа вивчить по-московській…
Про українську мову само по собі не було й слова промовлено.
Сам Яким, незважаючи на свою «старість», як вія казав, вивчився пo-польській і балакав з своєю жінкою завсігди по-польській. В їх закутку, в їх кімнаті запанувала вже Польща.
Настала зима. Минули різдвяні святки. Пішли дні за днями однакові, буденні. Зося, живучи на всьому готовому, рідко заглядала в пекарню і не показувала вже охоти до хазяйства. Вона все шила, або плела, або книжку читала, сидячи в своїй хатині. Луччі й багатіші панки, її знайомі, не приходили до неї в гості, цурались не так її, як старих простих Лемішок. Гості Лемішок були їй дуже не до вподоби. Прості міщани, знайомі Лемішки, навіть не приходили до його в гості, а до других вона виходила з своєї кімнати.
Зося задумувалась, сидячи за роботою.
– Що ви думаєте? – питала часто її Леміщиха. – Чого ви задумуєтесь? Може, вам у чому недогода або недостача? Може, вам чого треба? Може, в вас що болить?
– Ні, моя мамо кохана! Спасибі вам! Є що мені їсти й пити; я здорова й щаслива. То я так собі задумалась.
Мати розказала за це все синові.
Раз Лемішковський вернувсь додому з канцелярії трохи раніше, як він звичайно вертавсь. В одчинені двері він вглядів Зосю. Вона сиділа кінець стола, спершись на одну руку. Перед нею лежала розгорнута книжка. Друга рука лежала на книзі. На її молодім лиці лежала дума, а в очах стояли сльози.
Яким довго дивився на неї і прикмітив сльози. Всю його душу порушив жаль до самого дна. Йому здавалось, що батько чимсь обідив Зосю, скривдив.
– Ти плачеш, Зосю? – спитав її Яким, а в самого голос затрусивсь.
– Ні, Якимцю! то мені… так… собі…
Зося згорнула книжку і залилась слізьми.
Яким зблід й кинувся до неї. Йому чомусь здавалось, що він вже втрачає Зосю навіки.
– Зосю! моя мила, моя дорога! скажи ж мені всю правду: чого ти сумуєш та плачеш нишком та потай від мене? Може, тебе хто скривдив? може, тобі чого треба? Скажи, і я продам останню свою одежу, щоб тобі тільки догодити!
– Та то я так собі заплакала… Ти на службі, а я дома сама нудьгую. Мене чогось все бере нудьга, – з якої причини. я й сама гаразд тому невідома.
– Що ж маємо робити, моє серце! Не можна ж нам цілий день бути вкупі. Ти б пішла до сестер в гості або покликала б їх до себе… Ти нудьгуєш отутечки сама. Нудна моя хата задля тебе. Ти ще молода, дуже молода!
Книжка, котру читала Зося, – то був том Пушкіна. Вона саме тоді прочитала «Євгенія Онєгіна», прочитала на самоті, серед мертвої тиші, дуже штучне, геніальне обмалювання столичного життя, столичного балу. Блискучий салон, повний веселих гостей, гусари, паничі, пишні панії, ніжки на паркетовій, блискучій підлозі, весела мазурка – все те обмалювання генія встало, ніби живе, перед її очима і з'явилось ніби уявки саме тоді, як Лемішка лаяв надворі наймитів так голосно, що його товстий голос досягав аж до Зосиних вух. Зося прокинулась, ніби од сна, заколихана спокійним життям і гарячим коханням. Вся її легковажна вдача аж затрусилась, їй забажалося життя світського, гучного, салонного. Вона вперше заприкмітила, що одно кохання, найщиріше, найгарячіше, не вдоволить її веселої вдачі. Вона побачила, що не зможе довше жити в самотині, хоч би з найлюбішим чоловіком, почувала серцем, що її душа не може оддатись одному почуванню, одній думі, і вона впала в смуток та тугу…
Настала весна. Сонце кинуло в вікна ясніший, гарячіший промінь. Річка в повіддя розлилася по луці. Леміщин млин стояв сливе під стріху в воді. Бруньки в саду на дереві понабрякали, зазеленіла брость на грушах, а з грядок повитикались червоненькі шпичаки півонії та півників. Жайворонок піднявся до неба, щебечучи, ніби дзвонячи. Почався час, коли з натурою оживає й прокидається думка й серце, коли разом з пташиними піснями голоснішає пісня дівоча, коли швидкий живчик природи швидше тріпоче людським серцем.
Зося все сиділа коло вікна, поглядала на той млин, що купався в воді, на синє небо, на зелененьку травицю, а невесела дума ще більше наполягала на її чоло, ніби наперекір веселій весні.
– Не сумуй-бо, не смуткуй, моя Зосю, бо й я зажурюся, – втішав її Яким. – Дам я тобі грошей. Піди в магазини, в крамниці, накупи собі матерій, стрічок, яких твоя душа бажає. А прийде літо, поїдемо в Київ, трохи світу побачимо та й завеземо й закинемо десь на шляхах твій смуток!
Зося зраділа, як мала дитина; кинулась на шию чоловікові і почала прохати, щоб він узяв «отпуск» і повіз її трохи по світу. Лемішиха обіцяла їй випрохати коней у свого старого, як тільки потеплішає надворі. Зося заспокоїлась і почала себе тішити думкою про Київ.
Почалися великодні святки. Зося побувала в гостях, а гості побували в неї. Вона трохи повеселішала і не раз марила з своїми сестрами про київські розкоші, сидячи з ними в садку Леміщинім. Стала весна у всій красі. Яким випросив одпуск, випросив у батька коней і поїхав з Зосею до Києва.
В великому місті Яким вперше постеріг щиру вдачу своєї жінки і запримітив, що слова його батька мали дещо правдиве. Вперше, серед веселого натовпу городян, він побачив, що Зося непридатна до самітнього, тихого життя, що її вдача лине туди, де багато людей, багато міського гуку, гармидеру, де музики вигравають, а паничі роєм в'ються коло панянок. Цілих чотири дні Зося не давала йому спокою, не давала йому присісти й одпочити, облітала з ним по всіх усюдах, тягала його по вулицях, магазинах, церквах, виводила по всіх київських горах, де тільки ворушився гуляючий гурт людей.
Царський київський сад стояв у весняній красі, пишно розкиданий по високих горах над Дніпром. Вода в Дніпрі після повіддя вже спала, і між рукавами й самовілками-тєчіями виступали зелені, плисковаті острівці, вкриті високою травою, квітками та лозами. Не можна було одірвати очей од чудового вигляду, що розкинувсь внизу за Дніпром на кільки десятків верстов лугами, луками, сосновими борами, оболонями і світлими покрученими самовілками. Між темними пущами було видко блискучі хрести і баньки сільських церков в прозорому опарі з води по течіях. По шосе, що оперезало поділля київських гір і вилося понад самим берегом, далеко до чудового мосту, снувалися люди і вози. Вранці і ввечері в саду грали музики. Доріжки кишіли убраними веселими гуртами. Краса Зосі була зразу примічена. Коло неї товпились та сновигали навкруги молоді паничі; на неї прямували біноклі. Зося почувала себе щасливою, вешталась по алеях, розглядаючи і не минаючи очима жадного гарного видатнішого дамського убору. Ввечері пускали фейерверки на одній долині в саду; співали московські цигани, гриміли музики. Зося загулювалась сливинь до світу. Втомлений, ледве волочачи ноги, вів Яким свою жінку в гостиницю і роздумував про її легку, веселу вдачу, липку та чіпку до розривок, до гульні, до веселого гурту людей… А на другий день вона вже сама побігла по магазинах, розглядаючи і людей, і всякий крам жіночий. Яким з підбитими ногами ждав – не діждався своєї жінки.