Причепа – Iван Нечуй-Левицький

Освоївшись, оговтавшись в новій господі, в новій сім'ї, Зося почала постерегати вдачу й норови своїх нових родичів. Вона бачила, що Леміщиха хвалиться нею перед гістьми, поважає її за панство, за красу, за розум й просвіту, навіть ладна їй служити й годити, як коханій жінці свого сина. Зося говорила з нею завжди по-польській.

Зате ж вона страх як боялася Лемішки! і не знала, з якого боку підступити до його. Насуплені брови, гострі, чорні очі, твердий погляд, товстий голос, – все те обсипало її спину дрижаками. Розумна і кмітлива, цікаво назираючи над усім, Зося добре кмітила і зараз постерегла, що Лемішка її не любить, хоч і жалує її. Зося почала говорити з ним по-великоруській. Лемішка хотів і собі закидати по-московській, розмовляючи з нею, але замолов таку нісенітницю, що тільки сам махнув рукою, а в хаті усі зареготались. Од того часу він говорив до неї по-українській. Зося втратила надію мати вплив на такого «гайдамаку», як вона нишком в думці звала свого свекра, одникувала, навіть втікала од його, ледве висижувала з ним за обідом.

Зате ж у своїй кімнаті вона була всьому господиня. Пам'ятаючи слова свого тата про українців письменних і вчених, помоскалених школою, вона щодня пересвідчувалась у їх правді, щораз більше постерегаючи вдачу свого чоловіка. Своїм гострим розумом вона швидко постерегла, що українець, вчений на чужому грунті, чужою мовою, не має жадного міцного грунту під своїми ногами і схиляється туди, куди повіє дужчий вітер. Свою любов, його любов до себе, вона вважала як велику силу. Одначе хотіла ще вивірити правду своєї думки.

Восени, пізнім вечором, тихо й привітно світилася нова кімната Лемішковських, з чистими стінами, чистим помостом, білими завісами і червоним ліжком. На столі стояв ще не прийнятий самовар. Чай пили молоді в своїй кімнаті. Старий Лемішка не любив чаю і казав своїй невістці, що чарка доброї горілки багато дужче гріє старого чоловіка, ніж ота нісенітниця, ота панська вигадка. Зося дуже була тому рада: вона б ніколи не напилась всмак чаю вкупі з свекром. В кімнаті було тепло. В кутку коло груби, на лежанці з зелених кахлів, сиділа Зося. На маленькому круглому столику коло неї стояло світло. Як той павук в павутинні, Зося сиділа в своєму нитяному плетінні, котре закривало її коліна і, ніби волок, висіло аж до долу. Вона виплітувала скатерть на стіл – на гостинець своїй свекрусі. Якимова кучерява голова спочивала на Зосиному коліні, на жмутах білої скатерті. Він одпочивав од канцелярської роботи і милувавсь білими руками жінки, котра швидко вертіла пальчиками, роблячи заіграшки легку роботу.

Розмовляючи з чоловіком, Зося перестала вертіти гачком і поклала білу руку на чорноволосу Якимову голову. Вона пильно придивлялась на його лице.

– Чого ти, Зосю, дивишся на мене? – спитав він її. – Неначе ти мене бачиш вперше.

– Дивлюсь на тебе, бо право маю; дивлюсь на тебе, бо ти гарний!

– Поцілуй же мене, Зосю!

– Чи любиш же ти мене, Якимцю? – вивіряла в його правди Зося. – Чи я більше подобаюсь тобі тоді, як я весела, чи тоді, як я спокійна? – вивіряла в його правди цікава жінка.

– Це ти сама добре знаєш! Нащо ж в мене питаєш? Люблю тебе веселою, як ти пустуєш, неначе мала дитина; люблю тебе, як ти пташкою літаєш в танцях, сама легенька, як пух, жвава, як білочка на зеленому дереві. А як сидиш непорушне, як дума схилить твою гарну головку, ти всю душу мою тягнеш до себе! Тоді мої очі цілий вік спочивали б на твоєму личкові. Чи перейдеш ти сад повагом, мов та пава, чи побіжиш по траві ягнятком, – мої очі все слідком за тобою ходять!

Зося осміхалась, дивлячись йому в вічі з невимовною любов'ю.

– За це я тебе поцілую, – промовила вона.

– Моя мила, моя кохана! Для тебе я ладен стати, чим тільки хочеш! Чини з мене, що твоя любов скаже! Бо я для тебе животію й дишу, працюю і на чин служу.

– Як ти мило промовляєш про своє кохання! – сказала вона. – Ще ж воно буде краще, як ти скажеш оце все по-польській.

Яким чинив її волю.

– А бач, я тебе слухаю! Бий мене, я й тоді нічого не скажу. Чом же не похилитись під таку білу руку!

Яким взяв її пухку руку і почав ляпати себе по щоці, спочатку стиха, а потім дужче й дужче, неначе пробував, чи довго витерпить-то він таку муку од її руки. Яким вдарив її рукою по своїй щоці так, що аж Зося закричала, вхопивши пальці другою рукою.

– Ну! скуби мене за чуб, – промовив Яким, загорнувши її руки в свої кучері.

Зося, жартуючи, таки добре цуприкувала за його патли…

Яким тільки осміхавсь. Все те одначе очевидячки бавило й тішило Зосю.

– Я вже старий, Зосю! навряд я вивчусь по-польській. А як будуть у нас дітки, то гляди, вивчи їх по-польській, а я по-московській! Добре?

– Ні! я краще вивчу їх тільки по-польській. Доволі й того, що їх школа вивчить по-московській…

Про українську мову само по собі не було й слова промовлено.

Сам Яким, незважаючи на свою «старість», як вія казав, вивчився пo-польській і балакав з своєю жінкою завсігди по-польській. В їх закутку, в їх кімнаті запанувала вже Польща.

Настала зима. Минули різдвяні святки. Пішли дні за днями однакові, буденні. Зося, живучи на всьому готовому, рідко заглядала в пекарню і не показувала вже охоти до хазяйства. Вона все шила, або плела, або книжку читала, сидячи в своїй хатині. Луччі й багатіші панки, її знайомі, не приходили до неї в гості, цурались не так її, як старих простих Лемішок. Гості Лемішок були їй дуже не до вподоби. Прості міщани, знайомі Лемішки, навіть не приходили до його в гості, а до других вона виходила з своєї кімнати.

Зося задумувалась, сидячи за роботою.

– Що ви думаєте? – питала часто її Леміщиха. – Чого ви задумуєтесь? Може, вам у чому недогода або недостача? Може, вам чого треба? Може, в вас що болить?

– Ні, моя мамо кохана! Спасибі вам! Є що мені їсти й пити; я здорова й щаслива. То я так собі задумалась.

Мати розказала за це все синові.

Раз Лемішковський вернувсь додому з канцелярії трохи раніше, як він звичайно вертавсь. В одчинені двері він вглядів Зосю. Вона сиділа кінець стола, спершись на одну руку. Перед нею лежала розгорнута книжка. Друга рука лежала на книзі. На її молодім лиці лежала дума, а в очах стояли сльози.

Яким довго дивився на неї і прикмітив сльози. Всю його душу порушив жаль до самого дна. Йому здавалось, що батько чимсь обідив Зосю, скривдив.

– Ти плачеш, Зосю? – спитав її Яким, а в самого голос затрусивсь.

– Ні, Якимцю! то мені… так… собі…

Зося згорнула книжку і залилась слізьми.

Яким зблід й кинувся до неї. Йому чомусь здавалось, що він вже втрачає Зосю навіки.

– Зосю! моя мила, моя дорога! скажи ж мені всю правду: чого ти сумуєш та плачеш нишком та потай від мене? Може, тебе хто скривдив? може, тобі чого треба? Скажи, і я продам останню свою одежу, щоб тобі тільки догодити!

– Та то я так собі заплакала… Ти на службі, а я дома сама нудьгую. Мене чогось все бере нудьга, – з якої причини. я й сама гаразд тому невідома.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: