– А як старий не покине нам спадщини?
– А кому ж він її покине? Спадщина буде наша, а старого треба провчити, й навчити, й напутити на старість.
На другий день Зося не вийшла до обіду до столу і обідала в своїй кімнаті. Надвечори вона вбралася в шовкову чорну сукню з зеленими пасами і вийшла до старих у світлицю набундючившись, з повагом, тихою ходою.
– Я принесла вам, тату, чотири стеаринові свічки, що вчора ми спалили ввечері. А з тим дякую вам за цю сукню, що ви мені справили на мої іменини.
– Носіть на здоров'я, коли справили за свої гроші. Свічки, правда, й можна вернути назад, та не вернете мені тієї ночі, що я не спав на старості літ.
– Вибачайте нашій молодості і нашим літам, а з тим ми дякуємо вам за хліб-сіль вашу і за квартиру. Ми завтра переберемось на нову квартиру…
– Воля ваша. Коли я вам невподобний, то й силувати не буду. Може, переберетесь до свого татуся?
Щоки в Зосі запалали. Очі блиснули гнівом.
– Вам моєму татусеві і в слід не вступити… Поки в його жила, поти й щаслива була.
– Та вже ж! Він чоловік вчений, багатий; він збудує вам дім, найме вам наймичку, купить мебіль. Тільки там матері нема, щоб служила вам, як наймичка. А вашому батькові ваша гості будуть так вподобні й потрібні, як і мені.
– Про матір я не кажу й слова. Моя рідна мати не жалувала б так мене. Але я за шматок хліба, за хату не хочу терпіти того, що дотерпіла в вас. Ви мене знеславили, опоганили перед цілим містом, ви мені допекли до живого серця. Ви вриваєтесь серед ночі в мою хату; при чужих людях соромите мене, як малу дитину…
– Я вчетверо старший од вас. Всі ваші гості мені годяться в унуки, не то що в діти. Є час гульні, є час одпочинку. Треба гуляти, та не загулюватись. Все моє добро – не чиє ж, а ваше. Ви колись будете тутечки в оселі господинею. А мені не бажається, щоб моє добро пішло марно.
– То ви мене маєте за нікчемну, пусту женщину? То ви мені ще й докоряєте тим, чого не даєте? тими грішми, що закопані десь у вас?
– Грошей тепер я не дам до ваших рук, бо швидко розкотяться. Постарійтесь лишень трохи, – ще дуже молоді! Та й од батька таки навезли доволі всякого добра…
Зося бігала од злості по хаті. Довгий шлейф її дорогої сукні підняв куряву по хаті, аж Лемішка закашлявся.
– Та не куріть-бо так своїм хвостом! – насилу промовив Лемішка від кашлю.
– Годі тобі, старий! Неначе й справді молодим людям не можна себе розважити, погуляти, – гримнула на його Леміщиха.
– То ви мене маєте за якусь легковажну вітрогонку? – приступала Зося ближче.
– Де ж таки таку велику паню звати вітрогонкою! – обізвавсь Лемішка. – Тільки не говіть-бо вітру своїм хвостом, бо кашель мене от-от задушить. Кахи! Кахи! – кахикав Лемішка.
– Я пані! – промовила Зося, притуливши палець до грудей, ніби показуючи на себе. – Я зробила честь вашому домові, що ввійшла в його.
– Будемо за те повік бога дякувати! – сказав Лемішка, поглянувши на образи. – Де ж пак, таке щастя?
– То ви мене маєте за свою наймичку, чи що? – кидалась і сікалась до його Зося вже з кулаками.
– Доглядайте господарства, не справляйте так часто балів, наче якихсь весіллів, помагайте старій матері, – навчав Лемішка. – А то ви все справляєте посиденьки та походеньки, мов навспряжки дуже вже велика пані, згорнувши ручки! Тільки хліб дурно збавляєте!
– І ви мені смієте давати пораду, навчати, як от у мужиків буває?
– Не справляйте дорогих суконь, та ще й набор, то й гроші матимете, як і ми, старі, маємо… Хто дбає, той має. А нестатковиті та непомірковані люди ніколи нічого не надбають, а що мають, то й те прогайнують швидко.
– Якиме! Якиме! ходи сюди! – зарепетувала не своїм голосом Зося, бліда аж біла, як крейда.
Яким спав і дуже злякався, почувши через сон несамовитий крик Зосі. Він миттю кинувся до дверей.
– Квартиру давай мені! Зараз! Одної години не буду я в цьому домі! Чого ж ти витріщив баньки? Іди шукай квартири.
Яким, розшолопавши діло, тихо повернувся до ліжка, ліг і заплющив очі. Зося побігла слідком за ним.
– Чого ти ліг? Вставай та шукай квартири!
– Бог зна що видумуєш ти, Зосю! – промовив сердито Яким, – це ти, певно, жартуєш.
– Квартиру давай! – закричала Зося і застукотіла кулаком по столі.
Яким підвів голову, лупнув сонними очима і знов ліг…
– Ой, боже мій, боже мій! – зоголосила Зося, впала на канапу і залилась слізьми. – Всі мене тут обіжають, трохи не б'ють! Усі знущаються надо мною!
– Схаменись! Який там ворог тебе б'є! – крикнув Яким з ліжка.
Зося почала зомлівати й плакала. Яким мусив устати і кинувсь до неї.
– Жінка твоя зґедзкалась; вже геть-то опришкувата вдалась! – промовив старий батько через поріг і пішов до пекарні.
Зося хлипала, аж стогнала. Якимові стало жаль її. Він почав прискати на неї водою, обмочував їй виски, лоб, втихомирював.
– Йди шукай зараз квартири, бо я тут загину, занапащусь, вмру до завтрього!
– Годі, Зосю! Годі плакати! Не муч мене, бога ради! Піду зараз квартиру знайду, тільки перестань.
Яким ухопив шапку і вибіг з хати.
– Найми вже їй там на кільки тижнів квартиру, – сказав йому на вухо батько. – Нехай спробує жити за свої гроші й покуштує свого хліба: нехай спокутує свою опришкуватість та непомирливість.
Невеличка квартира була найнята того ж вечора в одному жидівському домові, навіть на першій вулиці в місті. На другий-таки день Зося з Якимом перебрались на нову квартиру, найняли свою наймичку, а мати, потай од Лемішки, дала їм куховарське знаряддя і трохи столового посуду, бо Зося од свого батька не привезла-таки нічогісінько.
Нова квартира була багато поганша, ніж батьківська кімната, нова, світла, простірна, з світлими вікнами в зелений сад.
З невеличкої світлиці з погнутим помостом двоє вікон виходило на вулицю, а малесенька кімнатка і пекарня були од поганого, жидівського двору. Зося, смутна, як був смутний дощовий тоді день, сиділа в кімнаті і, засмучена, дивилась у вікно. Цілий двір був залитий грязюкою, котру помісив товар та кози своїми ногами. В тих болотяних бакаях та ямках стояла вода, як стоїть мед в щільниках. Попід самим вікном замазана, обстрьопана жидівська наймичка несла цебер помий і вивернула його просто серед двору. Тричі перед її очима чогось промайнув жидок, на котрому каптан був стулений ніби з самісіньких ганчірок, а на всю спину була дірка, так що видко було його чорну сорочку. Третій вже раз він ніс попід її вікном якусь паскудну риночку, в котрій бовталась якась юшка, нечиста, як помиї, з покришеною паляницею. Кожний раз Зося іздригалась уся, як тільки повертала очі на ту риночку, на замурзаного, засмальцьованого жидка. В придачу до всього прийшла корова, стала проти вікна, обернула до Зосі свою рогату і вухату голову і витріщила на неї свої дурні очища.
Зося заплакала несамохіть.
– Дивись! що то? – промовила вона до Якима з серцем.
– Що? корова! Хіба ж не бачиш? – одказав він знехотя.
Корова навіщось лизнула довгим, шерстким язиком по склі.
– А то що? – показала Зося пальцем, плачучи.
– Шибку лиже навіщось: певно, хоче пити.
– Шибку лиже!.. – перекривила його Зося. – А подивись, що там на дворі?
– Грязь! що ж більше? Сльота!
Саме тоді пройшов той самий замурзаний жидок з порожньою риночкою. Зося крикнула на жидка, застукавши в вікно:
– Як ти мені ще раз пройдеш коло вікна, то я тебе повішу!
Жидок злякався, аж жахнувсь, і кинувсь навтікача. Почало сутеніти. Зося звеліла засвітити свічку і подати самовар. Наймичка подала лойову свічку, таку смердючу, що не можна було сидіти близько коло столу. Кращих свічок не було за віщо купувати. Сахару в сахарниці теж не було. Зося сіла і засмутилась.
– Якиме! пошли за сахаром.
– Грошей нема. Хіба послати до батька – позичити?..
– Лучче не питиму до смерті чаю, ніж маю позичати в твого батька.
– Про мене, як хочеш! – одказав Яким.
Зося плакала. Неясно сліпала свічка; поноча було в хаті. Непривітно дивились стіни, вікна. В скрині було порожньо; гроші були потрачені, бо мусив Яким заплатити за житло за три місяці вперед, а то б не пустив жид на квартиру. Та й грошей було обмаль.
– Зосю! вертаймось до батька. Бачиш, яке наше життя! – сказав Яким.
– Лучче отут загину, ніж маю перепрошувати твого батька, – одказала Зося.